В основному це пенсіонери. Приваблює людей парк над Дніпром багатою природою, чистим повітрям і близькістю метро. А ще сюди можна прийти без гроша в кишені, й ніхто не зажадає з тебе плати за вхід. Найстійкіші танцюють у Гідропарку навіть взимку: тут звучить музика, сучасні ритми змінюються ностальгічними мелодіями в стилі «ретро» для літніх людей.
За життєвим натхненням, радістю спілкування одне з одним і поспішають сюди люди, втомлені від гіркоти й туги самотності. Адже супроводжує вона часом навіть тих, у кого є діти, онуки. Важче, якщо ти зовсім самотній. Танцюють пенсіонери у спільному великому колі, але коли пари кружляють у вихорі вальсу чи витончено пересуваються в галантному фокстроті, то демонструють справжні взірці бального танцю.
Ці люди, які танцюють навіть у мороз, — члени клубу «Життєлюб», який виник при Гідропарку ще на початку 1980-х років. Об’єднав він ветеранів війни і праці, вік яких за статутом не нижче за 60-ти. Сьогодні в ньому вже не залишилося фронтовиків, а патріархам клубу — під 80 років.
Більшості відвідувачів Гідропарку й невтямки, що відкритий танцмайданчик завжди був надбанням життєлюбів. Колись поряд із ним стояла невелика дерев’яна будівля з назвою «Рушничок», яка слугувала своєрідним міні-клубом для київських пенсіонерів. Дах його було обладнано під естраду. Кожних вихідних тут грав духовий оркестр під керуванням Василя Охріменка. Виступали на цьому кону співці, музиканти, актори столичних театрів. А на початку 90-х на естраді вже ніхто не співав, не танцював. Дерев’яний корпус «Рушничка» розібрали по дощечках, а танцмайданчик занепав. Підлога розтріскалася, влітку тут була пилюка з піску та бетону. Одного дня, наприкінці 1990-х років, «поклав око» на цю територію якийсь іноземний підприємець, але життєлюби не змирилися. Написали листа тодішньому міському голові столиці Олександрові Омельченку й за три дні отримали відповідь, що танцмайданчик передається членам клубу в довічне користування, і навіть було видано розпорядження про його благоустрій.
За декілька місяців відроджений майданчик було не впізнати. За всім периметром його облямовували дерев’яні лавки. З’явилася відкрита естрада для музик. Але головне, що на оновленій підлозі, викладеній фігурною плиткою, тепер можна було без побоювань мчати в запаморочливому ритмі вальсу. Начебто щасливий кінець цієї історії, але, на жаль, досі знаходяться ті, хто бажає привласнити цю територію. Але ж майданчик — власність Гідропарку, що є частиною державної структури.
Нинішній голова клубу Іван Рабей продовжує традиції «Життєлюба», які склалися за багато років. Головна турбота Івана Федоровича — забезпечення, спільно з адміністрацією Гідропарку, стабільної роботи майданчика: світло, фонограми, чистота і порядок території. А старійшина клубу з 27-річним стажем, Маргарита Кочулова — його заступник — готує програми літературних вечорів, пише привітання у віршах іменинникам із клубу.
Нелегка й драматична доля Маргарити Олександрівни. У 1980-х Гідропарк подарував їй радість спілкування з однодумцями. З того часу танцмайданчик для неї, як і для багатьох, це місце, де люди, що не змирилися з віком, реалізують себе, доки в них є життєві сили.
Трьох уральців, ветеранів Другої світової війни, колишніх випускників Челябінських військових училищ (Ігольникова, Зикова та Ушакова), років зо п’ять тому доля звела саме в Гідропарку. На танцмайданчику вони й познайомилися. На жаль, нині хвороба не дозволяє Анатолієві Зикову відвідувати клуб, а Є. Ушаков (колишній штурман авіації), який освоїв «бальну програму» після демобілізації, у своєму активі нині має 10 танців: п’ять європейських (віденський і вальс-бостон, танго, два фокстроти) і 5 латиноамериканських (джайв, румба, самба, ча-ча-ча і пасадобль). Щоправда, для такої солідної програми потрібні й солідні приміщення: зали з доброю акустикою та аудіотехнікою. А Рудольф Миколайович Ігольников разом із дружиною Валентиною Казимирівною, вже 20 років — кожні вихідні в Гідропарку, танцюють румбу, аргентинське танго, краков’як. Але їх улюблений танець — вальс, із проходками та поворотами в різні боки, якого навчилися в метра бального мистецтва Григорія Чапкіса.
На цьому «п’ятачку» в Гідропарку, як у краплі, відбилися багато проблем старшого покоління. І, танцюючи серед зими на відкритому майданчику, вони мріють про свій теплий клуб із символічною платою за вхід або взагалі без неї. Мріють про затишне приміщення зі книгозбірнею, концертною і танцювальною залами, з гардеробом, аби не кутатися в зимові пальта, а з’являтися на паркеті в ошатному одязі. Ось лишень погода «вставляє палиці» членам клубу — січневі снігопади перетворили їхній танцмайданчик на справжню ковзанку. Своїми силами пенсіонери розчистити «п’ятачок» не в змозі, бо сніг утрамбувався й замерзнув нерівними крижаними глибами, а дирекція Гідропарку в цьому питанні допомагати аматорам потанцювати на свіжому повітрі не збирається, ось і чекають, коли потеплішає і сніг розтане сам. Утім, кожного вихідного дня «життєлюби» знову приходять до парку, аби зустрітися, поспілкуватися, потанцювати. Адже вони оптимісти й упевнені, що навіть примхи погоди не перешкодять їм знову закружляти у вихорі танцю.
