Виставка готувалася надто ретельно. Мене та мого колегу Олега Сидора-Гибелинду, «критиків штуки», навіть заздалегідь запросили до Варшави — «на рекогносцировку». Лейтмотив офіційних зустрічей: «Ви — наш стратегічний партнер». Градус зустрічей неофіційних, з колегами — вельми теплий і конструктивний — художники аж ніяк не проти, як виявилося, їхати до Києва у тому числі, художнє начальство налаштоване на «обмінні проекти».
Польські начальники, взагалі, особлива історія. Малгожата Наїмська, директор Бюро культури «уряду мясту столечного Варшави», більше схожа на милих моєму серцю «старих музейників», останніх ідеалістів, ніж на прагматичних держчиновників. Попили з нею чайку, поговорили про улюблених польських поетів — К.-І. Галчинського і Кo. Остання забава Малгожати, здійснена цим літом, — «Біла ніч музеїв». А що, шикарна ідея: на одну ніч 10 музеїв Варшави було відкрито для відвідувачів і безкоштовно! «Ходили натовпи, — згадує Малгожата, — і, що особливо приємно, ті, хто до музеїв взагалі не ходить». Варшавські муніципальні витівки надто романтичні — як і саме місто.
Зовсім молодий заступник Малгожати, Веслав Тарка, водив нас у знаменитий «Тигмонт», варшавський джаз- підвал. Дядечки під сімдесят жваво лабали весь репертуар, починаючи зі старого Нью- Орлеана, під вигуки проінформованої публіки. Відчував себе персонажем «Ва-банку». Веслав виявився ще і тонким знавцем польської історії — як він нам розповідав про «четверги» останнього короля Польщі Станіслава- Августа (дізнавшись, що ми живемо у Лазенках, неподалік від його палацу)! Станіслав-Август був, виявляється, великим меценатом і збирав по четвергах увесь цвіт польської культури. Палац у Лазенках, підігрітий нашою уявою після таких розповідей, стояв ніби міраж над сонними ставками.
І ближче до тіла мистецтва — Звензек артистув пластикув — точно наш Союз художників. Анджей Калина, віце-президент варшавського Звензку, ходить у червоних штанях, точніше, не ходить, а бігає. Поговорили з ним, через півгодини дивлюся, вже «одягає» якісь полотна у рами, тягає роботи — готується виставка.
Можете собі уявити наших «президентів» і «віце-президентів», які одягають і щось тягають? І ще важливо. Анджей — художник надто далекий від політичної (й естетичної) кон’юнктури. Та у них, по-моєму, такого у природі немає. Жодного разу не бачив «крулей», Пілсудського або там героїв «Солідарності» — як об’єктів зображення, природно. Адже великих патріотів піди знайди! Є над чим подумати (і не плутати патріотизм з дешевою і такою совковою національною кон’юнктурою).
Той же Анджей, наприклад, робить найвишуканіші відтиснення на глину — виходить дуже своєрідна гліптика, формату середньої картини, де одна схоплена «вавилонська» деталь ритмічно повторюється, буквально зачаровуючи глядача. Польське мистецтво взагалі дуже «висококультурне», повне асоціацій, натяків, «присвячень Прусту» і т. ін.. Причому це не пересичене постмодерністське, відсторонено-іронічне перебирання «цитат», поляки аж ніяк не бояться бути романтичними, навіть щиро релігійними. Роботи Аліни Блох, що буквально «горять» — схвильований містичний шепіт святої, святої Аліни з Варшави. (Таке, напевно, може бути тільки у Польщі: гуляючи Варшавою, зайшов до костелу перепочити, посидіти, впурхнула дівчина, впала на коліна і так пристрасно почала молитися, спіймала мій погляд, посміхнулася, схопилася і побігла далі. Там ще живуть дівчата, «які співають у церковному хорі».)
І це не просто милі релікти — у тому, що роблять мегазірки уже ХХI століття — Шірін Нешат, Заріна Бімжі, Таня Бругуера, Катаржіна Козира, наша «свята Аліна» — нова енергія і нова чуттєвість, майже немислимі у цинічному, зношеному ХХ (проте у нас, українців, завжди був комплекс закохатися у «польську панночку»).
І панночки дійсно того варті. У рамках «культурної програми» нас водили навіть у школу, звичайну польську школу десь у спальному районі на околиці — ми з Олегом мали віщати про Україну, мистецтво, професії журналіста і т.ін. Наші нещасні, замордовані життям і п’ятдесятидоларовою зарплатою учителі не мають нічого спільного з елегантними панянками, які під’їжджають до школи на власному авто (зарплата вчителів, запитав, звичайно ж — 400—600 доларів — за нашу країну, яка не думає про майбутнє, як завжди, смертельно образливо; 30 відсотків бюджету Варшави, також спитав, іде на «едукацію» — освіта). Як результат, дітки, а це фактично були діти «робочих околиць», дуже хороші, жваві, абсолютно незакомплексовані й такі, знаєте, зовсім не панки, з хорошими очима. У цей день їх (і нас з Олегом заодно) повезли на старовинне кладовище, де лежить «уся шляхта» — кожен древній варшавський рід має свій ряд, ділянку, номер і таке інше. Осінніми алеями, серед химерних барочних надгробків, вітер носив жовте листя. Наші серйозні школярі з блокнотиками у руках вишукували генеалогічні ланцюжки — таке у них було у той день завдання. Я дуже гостро відчув, що бути поляком і знати, що усі твої предки з такого-то століття лежать ось тут, на цій ділянці, у такому-то ряду, ось пам’ятники їх «діянь» — це щось абсолютно особливе.
Повертаючись до мистецтва: коли привозять таку величезну муніципальну програму, що об’єднує 64 художники, то й розносчику Колі у Будинку художника ясно, що це більше «дипломатія мистецтвом», ніж «художній проект». Але яка чисто по- польськи блискуча дипломатія — з високим середнім рівнем, тонким аранжуванням мого колеги-куратора Кшиштофа Станіславського. «Система Станіславського», у цьому випадку, — уміння з виставки «звензку» зробити щось вишукане, тонко звучне. Кшиштоф робить уже другу подібну програму — перша була у Вільнюсі, у «Вільно», навесні цього року. А розмах, а каталожище — 3% бюджету «мяста столечного Варшави» йде на мистецтво. Причому самі бачите, на яке — не на свята з нескінченними феєрверками і списуванням «коштів».
Та що говорити — прямо на вході, фактично у вестибулі мерії Варшави — галерея «Президентська» (мер Лех Качинськи, звичайно ж, «президент»). Найпривабливіший куратор, Аполлоніуш Вегловськи («О, Київ, у мене дідусь там був «філозофом»!), виставляє у галері провідних польських художників — чи мислимо таке у нашій мерії? Діловий Аполлоніуш вручив мені план галереї: «Давай, говорить, раз на рік будемо виставляти українців. Ви нам близькі й цікаві». Варшава налаштована на співпрацю, вони якось хитренько відділяють нас від сусідів, погладжують: «Ви ж європейці, у нас спільна історія». При цьому я особливо не відчув горезвісної «гоноровості», навпаки, — «давай-давай», від «начальства» до колеги Кшиштофа усі говорять про «спільні проекти».
А що, давай. Я тепер, принаймні, просто закоханий в осінню Варшаву — заплющиш очі й перед тобою міраж палацу у Лазенках. Який там Версаль, Лазенки!
P.S. Наша поїздка до Варшави відбулася завдяки Польському інституту у Києві, з директором якого Петром Козакевичем ми просто товаришуємо, — ніколи не бачив «директора» так мало схожого на директора, хоч, говорять, Кортасар також був послом у Парижі.
