Літак загурчав — нарешті, бо очікування вже почало набридати. Веселий голос прорвався в ефір: «Говорить капітан! Прошу вибачити за очікування — наш літак затримався в попередньому житті»... Голос подавився сміхом і виправився: «...Вибачте, у попередньому польоті!» ( хотів сказати «flight», а чомусь сказав «life»). Пасажири почали реготати. А потім явно задумалися: а що, як це не помилка? Сусід ліворуч судомно витяг молитовника і швидко зажував ротом рятівні слова, праворуч товстун із блискучою лисиною, на якій так ефектно вирізнявся чорний шнурок, що тримав на цій слизькій опуклості окуляри, розгорнув таку ж, як він, товстелезну книгу й утік від реальності. А я почала обдумувати нещодавно почутий жарт: передбачати — важка робота, особливо передбачати майбутнє. А займатися цим у літаку — узагалі дурне діло. Навіщо себе накручувати, адже навіть коли сидітимеш у перинах, у власній спальні з усіма ліками під рукою, а тебе візьме й видалить чиясь пещена рука з мережі одним недбалим «кліком». Висновок: усе, про що варто думати, поки ти живий, — сьогодні.
Отже, що ми маємо?
Ну, по-перше, з неба прибрали догораюче літнє сонце й укрутили осінній світильник. До речі, дуже милий і домашній. Я засуджую дискримінацію осені: якщо вдуматися, то без неї людина приречена на цілковите засліплення. Лише перший дрібний дощ, сипонувши тобі просто межи очі, коли вистромиш писок за двері, остуджує твою блаженну посмішку героя курортного роману. Лише перший осінній рвучкий вітер шарпає за полу так, що із лоба тобі нарешті злетять окуляри для читання — і ти тепер роздивишся все, що вдалині. А там — Боже милий!.. А там — осінь, мій милий, осінь. І я то ще нічого, от пофарбую волосся у колір блискучого каштана, позолоченого теплим сонцем, — і все піде нормально, не так скоро щось про мене помітять. А от що робитимеш ти, мій милий, зі своіми порожніми фібрами? Вітер дме в ті порожнини, як у димар порожнього дому, і той дім реве, як орган, — так самотньо і страшно! І аж тут знадоблюся тобі каштанова я зі своєю порадою: послухай, у тебе є день! Цілий сьогоднішній день! От його й живи. Іди по світу так, ніби тебе й немає, нікому не доводь, що ти дуже хороший. Просто смакуй своїм днем. Приблизно так казав Лао-Цзи, принаймні так я його зрозуміла і тобі переказую.
На те й осінь, щоби тобі це робилося ясно.
По-друге, я розповім вусім, що бачила свою шведську приятельку Марієтту на лавці у страсбурзькому парку Оранжері. Вона сиділа сама-саміська й гортала якийсь пошарпаний записник. Щось там сподівалася віднайти, чого раніше не шукала. Що було дивного в цій картині? А ніби нічого. Крім того, що вона ніколи в такій порі не втікає в парк із нашого великого будинку Ради Європи, де ми з нею й зустрічаємося на сесії. Я не підійшла, щоб не злякати її думок. У моїх пальцях ще зранку залишився холод її тремтливих рук: вона схопилася за мене, коли я підійшла і спитала, як справи, вона дихала якось, як перелякана птаха, і швидко-швидко відповіла: «Недобре-а-знаєш-чому?» — Чому? «Мій чоловік... ти два тижні тому сиділа з ним поряд на нашій вечері... то я подумала, що маю тобі сказати... а ще ось візьми це — ми приїздили до Києва й тебе не застали, а він тобі привозив ось цю брошку, а тепер... я прийшла додому, а він холодний»... Вона тицьнула мені в руку смішну якусь квіточку, холодну, як її руки і як той, хто мені її передав...
Отак я й побрела з нею, квіткою, такою неживою вже... Я бачила Марієттиного чоловіка справді всього кілька годин у житті. Він приїхав із нею на наші засідання в Італію й на спільній вечері сидів поряд. Я навіть не спитала його імені. Ми їли рибу й говорили про дивні речі, про які ні з ким не поговориш просто так, з доброго дива. Принаймні у нас дома. Ми говорили про Україну. Він багато про нас читав ще зі школи. Питав, чи співаємо ми ще своїх пісень, і навіть попросив, щоб я йому заспівала. Я засоромилася, бо якось це тут, за вечерею, буде дивно, і не заспівала... От тепер і співай, кому хочеш, ходи й шукай, кому це ще так буде треба...
Він спитав: «А ви книжки своєю мовою ще видаєте?» «Видаєм, — казала йому. — А чому питаєте?» Він відповів, не чуючи: «Дооообре!» Якось так протягнув це, дуже втішено, ніби зрадів, що на далекій зірці знайшли-таки ознаки життя, у яке він вірив.
Потім ще раз здалеку бачила, як вони йшли: Марієтта швидко, на крок попереду, а він за нею, такий якийсь трохи зворушливо-безпорадний, сорочка випущена зі штанів, як у школяра, і, як мені здалося, дуже-дуже блідий. А тепер виходить — не здалося. То я бачила знак тоді...
Марієтта сиділа в парку сама-саміська. Страшна новина застала її зненацька: певне, вона ніколи собі не думала — і ніколи було думати — що вона буде сама. Що вона в лихоманці шукала в записнику — не знаю, але я бачила з-за дерев, що на її лиці був відчай людини, яка спить, і їй сниться, як від неї віддаляється поїзд із кимось, кого ніколи не наздогнати, а ти навіть не встиг йому дати щось на дорогу... Думаю, то був його записник...
Чому, спитайте мене, я пишу про людину, якої взагалі-то не знала... Я, знаєте, подумала: ну, напевне ж, нікому ж у світі не спаде на думку про нього написати... І зрештою — ніхто у світі так не питав мене про Україну... Він був рідним.
А ще — ось він і знову нагадав: важливий лише сьогоднішній день, його потім не знайдеш по записниках, обридаєшся у відчаї...
Ще я бачила біля Страсбурзького університету, як падали з акації стиглі груші й котилися під колеса таксі, у якому я стирчала й стирчала, бо червоне сяйво світлофора хтось забув перемкнути... Полінувалася відчинити дверцята й узяти собі одну грушку — на згадку про чудо. Утім, ні, роздивилася: то були не груші, і то була не акація, а якесь зовсім невідоме дерево кидало в мене своїми невідомими спілими бомбочками... Вирішила лишити все, як є, — зрештою, не завжди треба розгадувати чудеса, хай вони будуть собі, кому це заважає? І не варто психувати й підганяти того лінтюха, що забув перемкнути сигнал на світлофорі, не треба — може, він подбав: хай ти поживеш довше цю мить, постоїш і роздивишся чудо, яке би так і промайнуло повз тебе...
І от що наостанок: подумав би хтось про ці речі, якби не осінь, мій милий?
Я зараз мрію про дім, мрію ступити на сутінкову залиту дощем осінню вулицю Києва, спустившись із цих небес, з-за хмар, де так сяє сонце, ніби як учора — літом. Літнє сонце заховане до пори, до наступного року, ось тут, за хмарами, куди здійнялися на легких крилах душі тих, кого ми більше раптом не застаємо вдома. Дірка в небі, куди вони просочилися, надійно запхана пухкими хмарами, щоби світло не проливалося вниз даремно. Я мрію спуститися звідси на землю, де п’ють вечірній чай усі ті, кого я люблю, й дожити з ними разом цей день — єдине, заради чого взагалі варто жити. Мій літак старанно гурчить і трудиться, відчайдушно дереться через хмари до тої України. Він лише трохи затримався в минулому житті:))
Усі тихо сопуть у салоні, поряд ще один утік у книжку, щоби нічого не боятися.
Стюардеса йде салоном чогось саме до мене: «Чи все з вами гаразд, мадам?» —Так, — посміхаюся я до неї, згадавши, що, певне, маю зараз трохи почервонілі очі, зовсім трохи. «Не соромтеся покликати мене, раптом що», — з розумінням дивиться на мене чорноволосий ангел у сукні Air France. І принесла мені макарони мецалуна з грибами у вершковому соусі з базиліком та тертим італійським сиром, а також келих шампанського. А я все одно хочу вниз, додому, ангеле.
І якщо ви зараз читаєте ці рядки — значить, я прилетіла.
