Коштів на постановку було небагато, тому не шикували. Над сценою повісили величезну блакитну зірку, із круглого отвору виглядали позолочені куполи храму і падав пухнастий сніг. У центрі спорудили драбину-постамент із хрестом і кущем калини, три опудала білих овечок, сани, які перетворюються то у трон імператриці Катерини II (Олена Савченко), то у хатину меткої вдовиці Солохи (Людмила Бєльська), то у аналой, де Диякон (Анатолій Підгородецький) службу веде. Дія розгортається неквапом, багато хорових номерів, а сюжет, особливо у першому акті, майже стоїть на місці. Про що співають артисти, можна тільки здогадуватися — з окремих слів, коли хто-небудь з них наближається до мікрофону. Особливо образливо було Олександру Вратарьову. Адже його тексти глядачі фактично не почули. Більше пощастило Ігореві Покладу. Музика дійсно цікава, вона поєднує у собі народні мелодії і сучасні ритми. Відмовився режисер і від виграшних фрагментів, що стали вже хрестоматійними, — коли невдалі залицяльники Солохи виявлялися у мішках, чи вечеря Пузатого Пацюка, коли вареники самі до нього у рот стрибали, чи політ коваля Вакули (Олександр Федоренко) на Чорті (Олександр Кравченко) у Петербург за черевичками. Проте Дзекун вигадав інший хід, примусивши Вакулу з Чортом на роликах їздити.
Друга частина «Сну у Різдвяну ніч» вийшла більш динамічною. Солоха сумувала, що її називають у селі відьмою і мріяла про любов у арії «Сніг іде». Красуня Оксана (Валентина Лесик) проникливо заспівала а capella «Летять ластівочки», а дует Вакули і Оксани «Калиновий рай» можна назвати шлягером. А коли Чорт назвав «найголовнішим режисером» чорта, то зал вибухнув оплесками. Дуже сильним у емоційному плані вдався фінал у виконанні всіх артистів, зайнятих у постановці («Тебе молитвою благословляєм»), і поява Пресвятої Богородиці.
— Мені хотілося, щоб у виставі глядачі відкрили для себе Миколу Васильовича Гоголя не тільки як сатирика та гумориста, а передусім як поета, який оспівав наш український край, — сказав Олександр Дзекун. — Я поставив зовсім не мюзикл (ця назва жанру — поступка дирекції оперети), а «спів на дві дії», щось схоже на популярні колись вечорниці. «Ніч перед Різдвом» — це твір про Бога, про пошуки його. Коли Микола Васильович писав свою повість, він розривався між Всевишнім і Сатаною. Я у своїй постановці насмілився вивести на сцену образ простої української жінки з дитиною (дебют актриси Ірини Беспалової), у якій побачив Богородицю, а немовля у її руках — наш Спаситель.
Олександр Іванович не приховував, що із 120 його постановок ця вистава вимагала від нього найбільших зусиль. «Сон...» з’явився всупереч бажанню більшості. Режисер чудово розуміє, що поставив нетипову виставу для оперети. У ній немає легкості, веселощів, іскристості. Основна маса артистів не витягує свої вокальні партії. Тому говорити про драматичне розкриття образів також не випадає. Хоча, за словами А. Дзекуна, у театрі є добре і здорове начало, і якщо воно виживе і вистоїть у вихорі інтриг, то з’явиться перспектива продуктивної творчості. Сам же він працювати у цьому колективі не бачить сенсу, оскільки не хоче бути «самовбивцею».
Уже після прем’єри Олександр Вратарьов зазначив, що Дзекун зламав канони традиційного прочитання гоголівського сюжету. «Мені дуже шкода, що слухачі не змогли оцінити по-справжньому ні мої тексти, ні блискучу музику Ігоря Поклада», — сказав поет. А композитор признався, що не може назвати цю виставу етапною у своїй творчості. «Це лише одна із сторінок моєї біографії. Я вважаю, що театр ще не готовий до роботи подібного масштабу, — сказав Ігор Дмитрович. — Передусім технічно. Потрібні мікрофони для виконавців. Оркестр оперети за всього бажання не може виконати всю складну партитуру сучасних ритмів. Я пропонував режисеру скористатися фонограмами, але він ратує за живий звук. Бажання чудове, але ні музиканти, ні актори не готові передати всю музичну палітру твору. Наші з Олександром Дзекуном погляди на «Сон у Різдвяну ніч» багато в чому відрізняються. До цього сюжету мені довелося звертатися повторно. У 80-х роках я разом із поетом Михайлом Ткачем написали мюзикл «Різдвяна ніч», поставлений у київському Театрі ім. І. Франка. Цього разу я повністю все переробив. У мене інший співавтор — Олександр Вратарьов. Нинішнє режисерське рішення стало для нас несподіваним. Даній постановці не вистачає пластичного рішення. Шкода, що проза Гоголя також зникла з вистави. Хоча загалом версія Олександра Івановича здалася досить цікавою. Головними суддями стануть глядачі».
