Кожен зимовий ранок починається за одним і тим самим сценарієм: неспішно встаю з ліжка, йду на кухню, піднімаю ролети на шибках, прочиняю частину вікна, впускаючи до оселі вранішнє морозне повітря і звуки, що його наповнюють…
У теплу пору найперше, що чуєш навіть із-за зачинених вікон, ще до повного прокидання й усвідомлення себе, — багатоголосий щебет. Навесні він бадьорить краще за каву. Зараз нечасто чути пташине виспівування, скрекотання, цвірінькання й пискляві перегукування з дерев, які вціліли після влаштування паркувальних місць у просторі між тутешніми хрущовками.
Першими вже не один рік на моє кухонне підвіконня прилітають горлиці. Завжди парою. Сідають впритул до скла й зиркають на мене крізь шибку блискучими намистинками очей, наче по-собачому прохально схиляють голови набік, ховаючи в теплого відтінку сизому пір’ї тонку чорну смужку позаду шиї. Насипаю гірку ячменю. Снідають. Часом вуркочуть своє пташине «дякую». Зараз, у холод, зазвичай мовчки вклоняються, показуючи свої чорні «комірці». І летять.
Після горлиць на кипарисовик за вікном зграйкою прилітають дрібненькі блакитні синиці. Їм сиплю висушене заздалегідь гарбузове насіння. Синиці впорядковано підлітають по одній, зрідка по дві, хапають насінину, повертаються на дерево і вже там її з’їдають. І так злагодженою вервечкою, доки кожнісінька строката пташка вхопить по насінині й всядеться на темно-зеленому тлі гілля зі своєю порцією.
Останнім часом після синиць прилітає сорока. Ця гостя може зависнути в повітрі, вдивляючись у моє обличчя кмітливими, пронизливими очима, — майстриня вмить встановлювати зоровий контакт. Інколи хапається пазуристими лапами за край бляхи. А може навіть просто на льоту спритно загребти дзьобом частку пташиних харчів, насипаних на підвіконні. Вона ніколи не попереджає про свій приліт, не випрошує їжі заздалегідь, не красується близько до вікна. Її візити щоразу раптові. Часом прилітає сойка. Така розбишака з іншими птахами, з людьми вона сторожка. Ніколи не їсть при мені. Рухається прудко, але цій строкатій птасі важливо бодай мить покрасуватися своїми барвами на віддаленому від віконної шибки зовнішньому виступі балкону.
У найбільш сніжні дні грудня прилітали снігурі. Вперше за кілька років життя тут бачила цих красивих птахів. Кілька днів поспіль вони всідалися на голі гілки дерев між будинками, не наближаючись до жодної із трьох годівниць. Шестірко їх, червоних-червоних на вибіленому густим снігом тлі. Птахи приручили мене цупко. Мої волелюбні завіконні улюбленці, котрим я жменькою зерна й насіння бодай трішки допомагаю пережити зиму.
«Заборонено годувати диких птахів. Дайте їм залишатися дикими. Штраф 2500 доларів», — попереджають оголошення в канадійських парках. В американських розлогим текстом пояснюють, чому качок шкідливо годувати хлібом, і прохають приносити птахам кормове кукурудзяне зерно. Принаймні в Мічигані, де мені довелося перебувати кілька років, годувати птахів зерном — традиція. Не бачила жодного приватного будинку, в дворі якого не було би завжди повної зерна годівнички. Хоча там значно більше, ніж у нас, видів дерев з шишками, горіхами, жолудями, зимовими ягодами, якими харчуються в холодну пору тамтешні білки, гуси й розмаїте дрібне птаство.
Попри те що Канада, як і Австралія, чи не найменше з індустріальних держав встигла загидити чи переформатувати до суто меркантильних людських потреб свої обширні простори (й історично, і не через якесь особливе шанування природи, а суто з кліматичних причин, а відтак і малолюддя), там також переважно, а деінде майже тотально знищені або вкрай зменшені природні ареали існування, годівлі, сховку тварин. Заповідники і національні парки важливі, але в глобальних масштабах це крихта жебракові. Неможливо поселити всіх диких тварин лише у відведені для них, відносно захищені резервації.
На мою думку, будь-які заклики не годувати вільних птахів, щоб залишити їх дикими, видаються лицемірними. Ми, люди, невпинно продовжуємо нівелювати їхню дикість через руйнування природного для них середовища існування, вирубуючи дерева, знищуючи очерет на ставках, змушуючи постійно пристосовуватися й виживати в непростих умовах. Або, хто не зможе, назавжди зникати з рідних їм місць. Ось уже й чорних дроздів майже не побачиш у наших лісопарках, звідки їх витіснили спущені з повідця милі квартирні песики.
Мені не хочеться лише ґуґлити птахів, щоби хоча б таким чином показати їх своїй п’ятирічній доні чи влаштовувати експедиції у віддалені від міста парки-резервації, де ще можна почути їхні не записані, а природні голоси. Мене тішить пташина присутність у наших міських буднях. І затишно засинати з думкою, що вранці так само прилетять горлиці, за ними синиці, а потім сорока. Може, одного дня до них приєднаються горобці, котрих тут не було зовсім упродовж кількох років і котрі, здається, щойно почали повертатися. А тоді прилетять ще якісь, яких я досі ще не бачила, хоч, може, колись і були звичні цим землям їхні пташині посестри-побратими. Вони поки здебільшого мовчатимуть — берегтимуть енергію, щоб пережити зиму, а навесні в пестощах сонячних променів знову заспівають на повний голос. І я знову прокидатимусь під бадьорі мелодії вільних завіконних будильників.
