Складається враження, що діяльність київської галереї «Грифон» проходить (принаймні останнім часом) під гаслом «Не на Києві світ клином зійшовся». Така стратегія приносить свої плоди. Так чи інакше, останні тутешні — демонстративно «позастоличні» — виставки вельми цікаві.
Завдяки співробітництву з одеською галереєю «Білий місяць» у «Грифоні» з’явився художник Олег Мимрін. Його п ерсональна виставка отримала наз ву «Химерна повсякденність» — і справді виявилася досить незвичайною.
Олег Мимрін — кераміст. У цій уподобаній ним техніці й створено твори, що склали виставку. «Пляшки, що вийшли з ужитку — від кварти до флакона, заварні чайники, платівки, годинники і навіть книжки стали об’єктами творчого натхнення, що й породило ідею одухотворення нехай навіть химерного, ірреального, але середовища повсякденності», — стверджує мистецтвознавець Тетяна Басанець. На її ж думку, мета Олега Мимріна — і, слід розуміти, сутність його творчості — продовжити естетичне відчуття речі. Начебто все ясно.
Насправді ж концепція «Химерної повсякденності», попри свою безперечну захоплюючу парадоксальність, була надзвичайно заплутана. На думку могло спасти все, що завгодно, — від поп-арту до якоїсь безглуздої дитячої пісеньки про «глиняну країну». Гаразд — керамічні пляшки і чайники. Навіть керамічні годинники — гаразд. Але керамічні книжки! Або керамічні платівки! Або, зрештою, керамічна друкарська машинка, в яку вставляється керамічний же аркуш паперу! Власне кажучи, «справжніми» в експозиції були лише меблі та ще сітка, в яку склали керамічні пляшки. Як видно, «тяга до повсякденності» може набувати в одеського художника й вельми крайніх форм.
Зрозуміло, йдеться не про лукаве імітування натури, хоч платівки і особливо друкарська машинка дуже переконливі. Не йдеться також і про створення спочатку нефункціональних речей, так би мовити, для повноцінного життя у вежі зі слонової кістки, позаяк пляшки та чайники цілком можуть використовуватись за призначенням. Навіть глиняні книжки, якщо вже на те пішло, можуть бути прочитані, принаймні у вигляді тих окремих сторінок, на яких вони відкриті навіки — хоч Олег Мимрін не без виклику розміщує різноманітні афоризми і на інших своїх витворах, наприклад, на годиннику і платівках. Можливо, одеський художник просто балансує, розважаючись, на грані між унікальністю і стандартністю, рукотворністю і ширвжитком? Чи він не вважає, що людське тепло здатне оживити і надихнути навіть найпересічнішу і найбуденнішу річ, що, ніби у вдячність, починає не гірше від дзеркала відображати свого єдиного і неповторного власника? «Яке нещастя, що доводиться користуватися речами — і використовувати їх. Використовування псує, знищує будь-яку красу. Найблагородніше призначення предметів — бути об’єктами споглядання. Який був гарний апельсин, поки його не з’їли!» (Мігель де Унамуно). Це було накреслено в одній з керамічних книжок.
А нинішній експонент «Грифона» — Олег Щигольов, живописець із Луганська. Його персональна виставка має назву «Дика синя музика».
Олег Щигольов — художник доволі нерівний. Абсолютно незворушно (і, схоже, сам того не помічаючи) він переходить від салонного кітчу (до того ж напханого різноманітними філософськими сенсами — що набагато гірше) до більш- менш вдалого вишукування вікової живописної мелодії (тут слово для великих: «Нескінченна мелодія, яку знайшов Вагнер у музиці, є і в живописі» (Борисов-Мусатов) — і навпаки (що особливо цікаво).
До речі, про великих. До них Олег Щигольов ставиться не те що фамільярно, та все-таки й без того благоговіння, що найчастіше виявляється зворотним боком байдужості. Великі — насамперед привід для гри, щоправда, гри не іронічної, постмодернової, а, скоріше, романтичної. Суть справи найкраще відображає назва, яку дав луганський творець одній зі своїх картин — «Дівчинка Врубеля в моїй казці» (до речі, крім «Дівчинки» Врубеля, в цій казці опинився ще й «Автопортрет» Рембрандта). Є в Олега Щигольова ще й шаноблива казка-присвята, де панує Параджанов («Головне — це дивитися, як падає сніг»).
У своїх кращих роботах Олег Щигольов — романтик, а то й казкар, який не стільки вбачає в існуючому світі затишну і загадкову красу, скільки її створює — з тієї простої причини (або, краще сказати, за тим простим переконанням), що світу катастрофічно її бракує, як бракує (між іншим) і можливості (або просто часу?) задушевно побалакати з ведмедями, котами і кроликами («Весняний вечір для спілкування з друзями»). А казка обертається в Олега Щигольова красою точнісінько так, як живопис — музикою («Дика синя музика», «Заклинач риб», «Сюїта для віолончелі, річки і рояля в кущах»). Проте це не стільки миттєве чудо, скільки стан, що триває нескінченно довго, в кращому випадку — вічно.
