У невеликому виставковому залі Львівської організації Спілки художників ця виставка експонувалася найдовше. Не тому, що становила неймовірну художню цінність, а тому, що в етичному значенні слугувала незвичайним уроком — розуміння цінності буття, вільної, нічим не скутої творчості. А ще — необхідності для кожної людини самовиразитися, розкрити своє серце. Усе-таки «найжахливіша в’язниця — це замкнене наглухо серце…» І тому не залишала свідомість думка, що художникам, які написали всі ці картини у в’язничній майстерні, звісно, важливо було покласти мазки на полотно. Але не менш важливе й інше: усім, хто це побачив, не забути, що ми — Люди. Кожен зі своїм безцінним світом. І доброти в цьому світі, як і співчуття, має бути більше.
Таких, як Ярослав Гавриш, тобто професіоналів (він закінчив у Ленінграді Мухінське училище), серед художників, які опиняються в пенітенціарних закладах, звісно, одиниці. Набагато більше — самоучки, які змальовують портрети з клаптика газети та які малюють більше душею, ніж упевненим професійним пензлем. Роботи Гавриша виділяються, і таким чином резонансніше та болісніше постає запитання: чому ж так поламала його доля?
Спочатку жив, як усі, працював, зустрічався з друзями. Потім потроху вподобав випивку і став алкоголіком. Пив і крав, крав і пив, утім, щоразу думаючи, що цей запій останній... «Тепер у мене шість судимостей. Ні сім’ї, ні даху над головою. Усе втратив. Залишилися лише надії та потреба малювати. Лише тоді інакше сприймаю світ і забуваю про сумне».
Кім Покас із дванадцяти років в спецінтернатах та в’язницях. Також — ні сім’ї, ні чіткої перспективи. Художньої освіти не здобув, але, безумовно, дуже талановитий. «Якби не померла мати, коли мені було 11, можливо, щось із мене та й вийшло б…» Його чорні насмішкувато-сумні очі все-таки не втратили блиску, а з ним і відчайдушної мрії про майбутнє щасливо-благополучне життя. Щойно з’являється хвилинка, перегортає посібник із живопису та збирає ілюстрації з журналів…
Голова секції живопису Львівської обласної організації Національної спілки художників України Олександр Крохмалюк про своє відвідування в’язниць розповідає так: «Вузькі довгі коридори, кожні двері замкнені, і лише перед тобою їх відчиняють. Насторожена охорона вдивляється в твої очі. Здаєш паспорт — отримуєш перепустку. Далі — грати, колючий дріт. Йдеш увесь напружений. І ось заходиш до майстерні, де тебе зустрічає спокій, зібраність, інтерес в очах хлопців, які опинилися тут, в обмеженому просторі.
«Чи можна в таких умовах творити мистецтво, чи потрібне воно тут?» — запитував себе. А коли побачив галерею робіт, створену цими людьми, все зрозумів. Так, великий потяг до прекрасного. І немає різниці, чи висока твоя творча планка. Мистецтво стає опорою в житті».
Усі, хто надав для цієї виставки картини, — а це мешканці восьми пенітенціарних закладів, — звісно ж, рятуються творчістю, знаходячи в ній не лише сенс сьогодення, а й надію на майбутнє. За особливий зв’язок зі світом художники-в’язні вдячні упорядникам виставки — громадській організації «Опікунська рада» закладів виконання покарань при Львівській обласній облдержадміністрації та благодійному фонді «Самодопомога». Утім, виставка аж ніяк не єдиний захід, який для обдарованих людей проводили ці організації. Не так давно вийшла книжка «Вернусь не тем, кем знали меня люди», яка зібрала відверті сповіді, вірші та репродукції картин ув’язнених. Чесно признаюся, що читала зі змішаним почуттям захоплення та жаху. То плакати хотілося, то радіти: від того, що такий багатий світ на таланти і такий жорстокий та холодний одночасно. Ніхто не говорить про те, що самі ув’язненні не винні в тому, що опинилися за гратами, але й обставини часом складалися для них не найкраще. Народитися «в потрібному місці в потрібний час», що вельми важливе для щастя, декому, на жаль, не вдалося… Але дивляться на життя люди по-філософськи:
Якщо ти
Набрид і самому собі —
То ходи так,
Щоб не чути було
Навіть кроків твоєї тіні.
Хоч які похмурі часом рядки,
а надії в них — океан.
І стійкості, і любові.
Двоє закоханих
Шукають себе
В абсолютно порожній квартирі —
У Бога за пазухою.
Мені там було б добре
Й самому. Знайти б лише
Роботу у вашому місті.
Усе це — вірші Руслана Антоника, одного з найталановитіших поетів, яких представлено в книжці. Про нього Зеновій Франчук, поет-пісенник із Дрогобича, який добре знав колись Руслана, написав: «Він був молодшим і спокійнішим за мене як у творчості, так і в житті. Він краще за мене вчився і міг стати професором… Сподіваюсь, він неодмінно повернеться до великої літератури, він має, що сказати, і скаже усе, що пізнав у мовчанні…»
Але щоб такі, як Руслан Антоник кардинально змінили своє життя, потрібні зусилля не лише його, а й багатьох інших людей — так розцінив ситуацію Валентин Збираль, один із засновників «Самодопомоги», який про проблеми, «больові точки» ув’язнених знає не з чуток. Ще недавно майор внутрішньої служби, який займався соціально-психологічними проблемами колоній (нині — він пенсіонер), не зміг відмахнутися від усього того, чому присвятив своє попереднє життя. І тому його перший проект «Духовне відродження засуджених» хоч і озаглавлений загально, а сповнений цілком реальної конкретики. Він задумав не лише випуск книжки (до речі, виданої спільно з Міжнародним фондом «Відродження»), створення художніх виставок, футбольні матчі, проведені з залученням відомих футболістів. Головне — він задумав створення організації, що здійснює громадський контроль за діяльністю закладів виконання покарання. Можна, звісно, сказати: подумаєш, ще одна контролююча мильна бульбашка! Але суть задуму в можливості ув’язнених відкрито вести розмову про свої проблеми, прямо звертатися до осіб, які мають суспільну вагу, до голосу яких прислухається велика кількість людей, у тому числі наділених владою. Це ще один серйозний крок до громадянського суспільства, коли жоден голос стражденного не кане в Лету.
Адже, за великим рахунком, що ми знаємо про людину, відділену від інших колючим дротом? Судячи з фільмів — це жахливий, страшний світ. Адже люди з цього світу колись повертаються в наш і привносять у нього свої закони та звички. Отже, й там, за колючим дротом, щось має змінюватися на краще.
— До них не надходить преса, адже можна було б за бажання віддавати списані газети, які йдуть на макулатуру. У них немає книжок, спортивного інвентарю. Пам’ятаю, як у День Конституції ми приїхали до Миколаївської виправної колонії, — розповідає Валентин Збираль, — і провели матч із символічною назвою «Відродження». Там було все, як на справжньому спортивному святі: і медалі для переможців, і професійні арбітри Юрій Щепанський і Василь Колічак. А вже участь у турнірі таких відомих у футбольних колах людей як Ярослав Грисьо, Лев Броварський, Габор Вайда, Ігор Герилів й інших не лише прикрасила будні засуджених, а й дала їм зрозуміти, що їх не забули, і за бажання вони ще можуть стати повноправними членами суспільства.
Серед ув’язнених багато талановитих людей. Але для розвитку талантів їм бракує елементарного: фарб — якщо це художники; картону, паперу, різних інструментів — якщо це слюсарі, токарі, віртуозні столяри. Адже всі ці люди могли своїми талановитими руками створювати потрібні речі, продавати їх за вельми прийнятною ціною і таким чином продовжити «кругообіг речей у природі». Усе це за бажання можна робити. Адже ув’язнені, повторюю, — не втрачені для суспільства особистості, хоча ми самі їх часом на таке штовхаємо. Хіба може бути втраченою людина, яка написала не з примусу, не з кон’юнктурних міркувань, а з огляду на душевну потребу «Молитву про мир»? Це Богдан Ярорський:
«Господи, используй меня — как инструмент мира,
Там, где ненависть — сеять любовь,
Там, где оскорбление — сеять прощение,
Там, где сомнение — сеять веру,
Там, где безнадежность — сеять надежду,
Там, где тьма — сеять свет,
Там, где печаль — сеять радость».
