МАТУСЮ-ТО КРИВДИТИ НЕ ТРЕБА!
Ми всі любимо наше місто. У будь-який день, не обов’язково святковий. А у святковий ми його любимо, напевно, не більше. Це як любов дитини до матері — перша й на все життя. Просто нам приємно, коли мама вдягає найкраще своє вбрання. У цьому випадку я говорю не тільки про Матір міст Руських — Київ, який, власне, й відзначав свій черговий день народження минулими вихідними. Без подібних персоніфікацій не обійтися будь-якому жителю будь-якого міста світу. Напевно, й донеччани з пієтетом ставляться до Дня свого міста, але навіщо ж з якоюсь маніакальною завзятістю постійно намагатися зірвати свято іншим? Я аж ніяк не кажу про переважну частину донбаської столиці. А маю на увазі футбольних фанів клубу «Шахтар», відбитися від настирливої, підігрітої алкоголем уваги яких іноді буває непросто. І тут, обмовлюся, далеко не всіх. Але все ж. Минулого року двох знайомих хлопців, які спокійно пили собі пиво в «динамівських» футболках у сквері, ледь не вбив натовп прихильників «Шахтаря». А це, незважаючи на їхню ж перемогу в Кубку України! І це, зауважу, не поодинокий випадок, і триває все це з року в рік. Сам бачив неодноразові сутички шанувальників «футболу» на Хрещатику, коли основна маса людей приходить туди відпочити й послухати концерт. Ну «не пощастило» нам, що у «Шахтаря» такий «кубковий» характер і що він постійно виступає у фіналі Кубка на НСК «Олімпійський». Повірте, я не проти цього чудового клубу, я точно так само, як і вся гірницька столиця, переживав за донеччан, коли вони програли в кубку УЄФА з рахунком 5:1. Але навіщо ж маму кривдити? Може, доцільніше було б перенести фінал Кубка на тиждень раніше або пізніше. Це б позбавило й киян, і органи правопорядку надмірного напруження. А донеччан, як і жителів усіх інших міст, Київ, звичайно ж, завжди радий буде бачити на Дні міста. Щоправда, тих, хто усвідомлює, що їде на свято, а не на гладіаторські бої й горілку з пивом на закуску.
ВЕРНІСАЖ: ПАТРІОТИЧНИЙ І ДІЛОВИЙ
Футбол був у неділю, а масові гуляння почалися на день раніше. І, напевно, одним із перших святкових заходів, якими ряснів Київ, став традиційний вернісаж на Андріївському узвозі. І він залишив, не знаю як у інших, а в мене досить неоднозначні враження. Можливо, тому що я корінний киянин і пам’ятаю ті вернісажі, що були ще до багатьох соціальних і політичних трансформацій України. А отже, й «Олексіївського» узвозу, оспіваного Булгаковим, одним із знаменитіших його жителів. Останніми роками вернісаж стає дедалі масовішим, і якщо раніше він тягнувся уздовж безпосередньо узвозу, то тепер починається аж від перехрестя Володимирської і Великої Житомирської. Тут, у гирлі цього величезного творчого ярмарку, продавалися головним чином картини. Як маленькі — не більше за коробоку від сірників, так і величезні полотна, метри по два-три впоперек. Тішить, що, як і раніше, картинку або картину можна купити й за цілком доступною ціною. Гривень за 20—50 там можна було придбати симпатичні види міста або натюрморт. Для аматорів — навіть натюрморт з пляшкою горілки й шматком сала. Щоправда, такий коштував уже 200 гривень, і до категорії аматорів тут належать, скоріше, не місцеві цінителі «біленької», а іноземці, зі своєю вічною гонитвою за «російським» колоритом. Ера матрьошок закінчилася. Вони хоча й залишилися на вернісажі, але виглядають там явним анахронізмом.
Особливо яскраво це видно на тлі хітів вернісажу останніх років — традиційних українських виробів з кераміки й глини, розфарбованої як у національному стилі, так і в сучасних манерах. Вони ж і користуються найбільшим попитом. Адже щоб купити дорогу картину (а якщо брати максимально — це декілька тисяч гривень), фінансовів у середньостатистичного киянина навряд чи вистачить, а для симпатичного недорогого домашнього начиння — достатньо. Кухлі, вази, квіткові горщики, тарілки скупалися у величезних кількостях. А ціни, як розповіла продавець ятки з глиняними чашками, навіть нижчі, ніж у звичайні дні. «У мене торгівля йде погано, — скаржилася вона, — конкуренція велика». Ціни на ці вічні цінності дійсно дуже низькі. Кухоль з оригінальною в’яззю або аплікацією з глини продавали за 5—15 гривень. А, наприклад, вази усіх забарвлень, які тільки можна собі уявити, у формі оголеної дівчини — 25. Проте в суботу на Андріївському була така спека, що оголитися хотілося самому. Небо, що так і не здужало пролитися дощем (художників, певно, пожаліло), знайшло спосіб помститися. Парило, як у лазні, а на тлі величезного збіговиська людей і 30-градусної спеки це було особливо відчутно.
Цього року на київському вернісажі, як завжди, було широко представлено регіони. Приїхали навіть повпреди з Білорусі (!), які торгували симпатичними фігурками зі скла. Навіть по 10 гривень за штуку їх набагато вигідніше продавати тут. Із українців щодо кількості особливо постарався Львів, який, в основному, представив вироби традиційного українського одягу — вишиванки й, звичайно ж, різні рушники з орнаментом. Одразу ж зазначу, що на контакт з пресою йти вони під різними приводами відмовлялися. Особливо запам’яталася одна пані, до якої я необережно звернувся російською мовою з проханням розповісти про її товар. Її це обурило настільки, що вона категорично відмовилася спілкуватися навіть тоді, коли ми з фотокором перейшли на державну мову. Така-ось принципова позиція. Більше подібних помилок ми намагалися не припускатися, але люди, як і раніше, відмовлялися спілкуватися під диктофон, стверджуючи, що, мовляв, ми знаємо більше за них. А от і неправда. Жителька Львова Іванка Кушнір розповіла нам, що її вишиванки зроблені в різній манері й з різних тканин. Були тут і подільські орнаменти і в’язь Полісся. Закарпатські візерунки й аскетичні, практично без малюнку, сорочки Правобережжя. Для неї вишиванки й інші вироби з тканини — головне джерело заробітку. Дрібнооптові партії національних костюмів вона робила на замовлення, наприклад, одеського ресторану. Не пропускає й Сорочинського ярмарку. Цінова політика залежала від складності техніки вишивання й тканини. Бавовняні сорочки з мінімумом авторської роботи коштували 80— 100 гривень. А найдорожчі — лляні з шовковими й позолоченими нитками — близько $100. На запитання, кому вона більше продала свого товару, нашим чи іноземцям, жінка усміхнулася: «Слава тобі Господи, нашим». А от дорогі картини купують головним чином гості з далекого зарубіжжя. Їхні уподобання приблизно порівну діляться між позанаціональним абстракціонізмом і цілком патріотичними полотнами за мотивами української історії. Звичайно ж, традиційно багато купували й картин з видом на Андріївську церкву. Цей символ Києва й вернісажу, як і раніше, залишається вічною цінністю. Як зауважували багато людей, які працювали цього дня на Андріївському, люди стали більше звертати уваги на вироби власної художньої й декоративно-прикладної школи. Минув бум на іноземний, часто не дуже якісний ширвжиток, і люди повертаються до суто свого, яке, виявляється, також може бути модним і актуальним.
Єдиний неприємний осад залишила надто гарячкова суєта товарно-грошових відносин. Багато продавців були похмурими й діловитими. А загальний настрій озвучила одна з продавців сувенірів і ваз, яка, обмовившись щодо ціни з 80 гривень до восьми, навіть не усміхнулася на традиційну відповідь, що перше слово дорожче за друге. «Зараз не час жартувати», — суворо сказала вона. У моєму дитинстві було інакше...
«ЛІНИВИЙ» ВАРЕНИК
Усі вихідні на Співочому полі Печерського ландшафтного парку танцювали, співали та їли вареники. Там проходив святковий фольклорний фестиваль-ярмарок «Пан Вареник». У перший день на підходах до місця дійства втомлені сонцем продавщиці яток з варениками сиділи в затінку й скаржилися на долю працівників сфери обслуговування у свята. На запитання, як йде торгівля, відповідали з вимученою усмішкою: «Ви бачите, що народ робить? Пиво п’є! Хто ж у таку спеку купуватиме гарячі вареники?» Хоча ціни на українську культову їжу були досить демократичними (3—3,5 грн. порція), покупець наполегливо йшов до «соків-вод». У епіцентрі свята події проходили відповідно до погоди. Глядачі сиділи головним чином у тіні дерев, ігноруючи лавки перед сценою. На сцені ж виступи фольклорних колективів перемежалися «поїданням» вареників. Найбільш «ненажерливих» чекав недільний фінал із засекреченим призом. Півфіналістів, у свою чергу, чекали досить проблематичні призи — все ті ж вареники. Перед ними поставав нелегкий вибір — бігти додому до морозилки, закінчивши свято переможцем, або ж залишити призи, що дуже швидко танули, на поталу сонцю. Першу частину фестивалю закривав виступ фольклорного колективу з німецьким танцем. Брава музичка підняла з місця кілька танцюристів у вінках з весняних квітів і трав. Після фінального акорду, коли «німці», чортихаючись російською, шукали свій автобус і на ходу скидали жаркі національні костюми, «День» запитав у втомлених шанувальників німецького етносу, як їм подобається свято. Федору Миколайовичу сподобалося дуже — це було видно за його станом (за дві хвилини він встиг розказати свою коротку біографію, похвалити організаторів і попросити свою фотокартку). Тетяна Марківна, жителька київського Подолу, була стриманішою щодо висновків. «Українці люблять співати й танцювати. Ми часто з друзями ходимо на фольклорні свята, але сьогоднішній мені не дуже сподобався — і ми тільки до фіналу вибралися з тіні», — сказала вона «Дню».
Другий день «Пана Вареника» складався із сюрпризів. По-перше, трохи спала спека. По-друге, глядачів було вже на порядок більше. По-третє, на фестиваль приїхали гості з Москви. Але все ж відкривав концертну програму вітчизняний колектив «Калина». Шоу етносу цього дня вела Ілона Броневицька, а на виступ хору П’ятницького народ потягся, як на прохолодний вітерець.
Семирічна Оксанка приїхала до бабусі на канікули з Вінниці. Оголошення про фестиваль вони побачили на Дарниці й вирішили провести День міста на Співочому полі. Судячи з реакції дитини, свято вдалося. Розмахуючи морозивом, Оксана захоплено розповідала, що їй дуже сподобалося, «як дядьки їли вареники» і як вона танцювала.
Закінчилося ж свято грандіозним фіналом конкурсу з поглинання вареників. Переможець отримав 100 гривень і наївся принаймні до вечора.
Медики, що стояли біля машини «швидкої допомоги», повідомили «Дню», що, на щастя, під час проведення «Пана Вареника» працювати їм не довелося. Гості фестивалю виявилися стійкими до спеки й «прохолоджувально-міцних» напоїв. Про друге свідчить той факт, що й правоохоронці залишилися без роботи. «Все пройшло нормально. На фольклорних фестивалях звичайно не буває серйозних порушень порядку. Ексцеси трапляються тільки на периферії Києва, а в центрі ситуація під контролем міліції і бійців «Беркута», — повідомив «Дню» старший лейтенант Роман Козачук.
Загалом свято вдалося — принаймні для охоронців нашого спокою й здоров’я. ТІльки «Пан Вареник» вийшов якимось лінивим.
