Московський театр «Современник» останніми роками — частий гість у Києві. На всіх гастролях — аншлаг. До речі, так було й у розпал помаранчевої революції, коли «Современник» не побоявся (а відраджували багато хто) привезти до нашої столиці «Бісів» Ф. Достоєвського. Чи треба говорити, що вона стала однією з вистав, що найбільш запам’ятовуються й для трупи, й для глядачів, оскільки останні сприймали все, що відбувається на сцені через призму вируючого за стінами театру (а гастролі проходили в театрі ім. І. Франка) народу.
Минулого тижня «Современник» відсвяткував 50-річчя. Із півстоліття 34 роки театром керує Галина Волчек.
Крок, що виглядав спочатку вимушеним (через відсутність після 1970-го Олега Єфремова трупа два сезони грала без художнього керівника та головного режисера), виявився єдино вірним, дозволивши театру пройти випробування часом і зустріти ювілей в хорошій формі. А розпочиналося все п’ятдесят років тому з вистави «Вічно живі», яку зіграли молоді актори, вчорашні випускники Школи-студії МХАТ Єфремов, Євстигнєєв, Табаков, Кваша, Толмачова, Волчек, що об’єдналися в Студію... Сьогодні ми пропонуємо вам уривки з інтерв’ю Галини Борисівни, опублікованого на сайті www.itogi.ru.
— «Современник» ледве не зарубали в 70-му.
— Якби тільки тоді! Нас багато разів хоронили. Наукові томи написано про московські театри другої половини минулого століття, в них згадуються всі хоча б трохи помітні трупи, включаючи напіваматорські, що грали ледве не в підворіттях, лише про «Современник» немає жодного слова. Про нас взагалі не згадували — ані добре, ані погано, ніяк. Немов ми й не існували. Театр вижив виключно завдяки глядачу, який відмовлявся вірити в нашу смерть.
— І ви не сумнівалися, що прорветеся?
— Ми ж з першого дня не в оранжереї росли. Усі питання вирішували самі. Льолик Табаков був громадським директором студії, поважно ходив iз портфелем, носив там якісь папери. А я, наприклад, займалася поширенням квитків. Сиділа в театральній касі за спиною у касирки й запрошувала всіх бажаючих на наші вистави. Зазвичай люди відмовлялися, оскільки не знали ані імен студійців, ані п’єс, які ми ставили. Пам’ятаю, грали «Голого короля» на літній естраді в саду Баумана. Квитки коштували копійки, але глядачів не назбиралося й на два ряди. Хтось iз артистів навіть пожартував: «Хлопці, не хвилюйтеся, нас більше». Це вже потім народ ломився в зал готелю «Совецкий», де йшла вистава...
— Коли романтика зникла?
— Вона поступово випаровується, зникає з віком. Студія хороша для молодих: люди здорові фізично й духовно, не обтяжені сім’ями та іншими побутовими турботами. Життя присвячене театру, інше — дрібниці. Досі дивуюся, як ми з Женею Євстигнєєвим з голоду не померли, віддаючи чверть невеликої зарплати за кімнату в комуналці. П’ятикопієчні микоянівські котлети примудрялися гримувати на різний лад, подаючи то під томатом, то зажареними скибочками... А які компанії збиралися в наших «хоромах» на вулиці Горького! Ми дуже вдало винайняли кімнату за два кроки від Маяковки, де в той час розташовувався «Современник», і після спектаклів трупа частенько приходила до нас на чай.
— Плюс щось міцніше?
— Звідки у бідних артистів гроші на випивку? Може лише по чарчині, трішки. Певні вільні суми з’явилися, коли хлопці почали зніматися в кіно. Першим, здається, отримав роль Олег Єфремов, потім Льолик Табаков. Іноді ми навіть їздили на таксі, дозволяли собі таку розкіш. А спочатку все було вельми скромно. Зате весело, душевно. Збиралися разом, щоб посперечатися, поговорити про життя, поспівати під гітару. Головною окрасою нашої кімнати було величезне ліжко. Якщо гості засиджувалися за північ і не встигали до закриття метро, спати укладалися покотом — спочатку, вздовж, а коли народу набивалося багато, то й упоперек ліжка.
— Груповуха!
— Не те слово! Кому не вистачало місця на ліжку, лежав на підлозі. Одного разу я мало не розчавила Мілоша Формана, якого до нас привів Елем Климов. Мілош спав долі, й я серед ночі потемки випадково наступила на нього...
— Світ міг залишитися без «Польоту над гніздом зозулі».
— Запросто. По-моєму, до того моменту Форман устиг зняти лише мюзикл «Старики на збиранні врожаю хмелю», до «Зозулі» було ще далеко... Ми зустрілися через багато-багато років. І знову в Москві. І знову я була в компанії Климова. Відомий, увінчаний лаврами кінорежисер приїхав iз США на міжнародний саміт у Кремлі. У перерві засідання Елем побачив Мілоша. Той підійшов, привітався. Климов запитав: «Пізнаєш Галину?» Форман засміявся: «Таке знайомство не забувається!»
— Але це, швидше, курйозний, епізод, майже анекдот.
— А вам потрібне щось трагічне, з надривом?
Цього «щастя» в історії «Современника» завжди вистачало. Уявіть, як п’ятнадцять разів поспіль здавати одну й ту ж виставу? Пурпурний від люті Льолик Табаков кричав на комісію, що не давала дозволу на прем’єру «Ешелону»: «У вас немає думки, але хоча б враження є?!» Так, сьогодні ми заслужили шанобливе до себе ставлення, однак у минулому наш театр не був предметом національної гордості, не входив до переліку народних надбань. Швидше, нас терпіли, дозволяючи існувати, але надто «не висовуватися». Ситуація змінилася з горбачовською перебудовою. Михайло Сергійович був першим керівником високого рангу, який відвідав «Современник». Повірте, до його візиту я, художній керівник театру, лише раз переступала поріг урядової ложі. Вона вічно була порожньою, але нас туди не пускали. У неї навіть обслуга була своя, не театральна. І ось Горбачов почав ходити на вистави. Виявилося, вони з Раїсою Максимівною любили «Современник» ще зі студентських часів. Звичайно, поява таких шанувальників радувала, але в нашому житті це зовсім нічого не змінило. Адже ми не перетворилися на придворну трупу з поваги до першої особи країни.
— А немає у вас бажання нагадати народу, що Галина Волчек може не лише художньо керувати, але й виступати на сцені?
— Я не з власної волі перестала грати, обставини так склалися. Комусь треба було очолити театр. Упевнена, суміщати цю роботу з репетиціями та виставами нереально. Я й Олегу Єфремову говорила: щоб стати головним режисером, треба перемогти свою акторську свідомість. Мені завжди здавалося важливішим шукати нові п’єси, запрошувати молодих режисерів, давати роль провідним артистам, ніж грати самій. Востаннє мене зумів спокусити Валера Фокін у середині 80-х, я з задоволенням підкорилася йому, погодившись пригадати минуле у виставах «Ревізор» і «Хто боїться Вірджінію Вульф». До цього шістнадцять років не виходила на сцену.
— Про кіно, розумію, можна й не запитувати?
— У мене з кінематографом завжди були складні відносини, хоча я, що називається, родом звідти.
— Спасибі батькові, режисеру й оператору.
— До речі, кілька місяців тому вперше за двадцять років побувала в Білорусі, з’їздила на батьківщину тата у Вітебськ, зайшла до музею Марка Шагала, заглянула на базар. Місцеві телевізійники взяли у мене бліц-інтерв’ю, попросивши поділитися враженнями від побаченого. Щиро сказала, що місто покращало, стало чистіше, ясніше. А нещодавно дізналася: нарізку з моїх слів використали для агітації за Олександра Лукашенка в кампанії виборів президента Білорусі. Я це прізвище в розмові з журналістами взагалі не згадувала, тому текст йшов за кадром, його читав диктор, і ролик крутили на республіканському ТБ. Як таке може бути? Ніхто навіть не спромігся поцікавитися моєю думкою. А раптом би я погодилася заспівати арію на честь Олександра... як його по батькові?
— Григоровича.
— Словом, нахабство воно що в Африці, що в Білорусі... Все-таки правильно я колись вирішила, що від політики треба триматися подалі. Одного походу в Держдуму вистачило, коли отримала депутатський мандат від НДР. Кожний має займатися своєю справою. Це повною мірою стосується й кіно. Точніше, мого місця в ньому. Мене використали надто нецікаво, однобоко. Останніми роками нічого, окрім роздратування, не відчувала, якщо чула на вулиці за спиною: «Он «Осінній марафон» пішов!» Втомилася грати звірів і дивних тіток. Не знімаюся давно й почуваю себе чудово. Хоча...
— Що? Раптом Мілош Форман покличе?
— Чому тільки він? Наприклад, Нікіта Міхалков. Або мій син, який також причетний до цієї справи.
— Невже Денис Євгенович жодного разу не зробив мамі пропозиції, від якої не можна відмовитися?
— Він взагалі нічого схожого мені не пропонував. Син зі мною суворий, а я його боюся.
— Акторів до роботи на стороні ревнуєте, Галино Борисівно?
— Звичайно! Точніше, не те щоб ревную, але упереджено стежу за процесом. Розумію, екран дає незрівнянно більшу пізнаваність, ніж сцена, театральної зарплати для нормального життя мало, її не порівняти з гонорарами кіно та ТБ, однак не можна ж хапатися за будь-яку пропозицію, аби платили! Люди не мають змінювати пріоритети, перетворюючи театр на запасний аеродром. Коли це проявляється в артистів навіть не в поведінці, а в свідомості, відразу відчуваю й сприймаю з надзвичайним болем.
— Оцінюєте побачене на екрані з участю підопічних?
— Обов’язково дивлюся художні фільми з участю Лєни Яковлевої, Сергія Гармаша, які знімаються частіше за інших.
— А, скажімо, «Каменська» як вам?
— Серіали відразу вимикаю або переключаю на інший канал. Навіть у суть не вникаю. Не хочу цього. А ось на фільм «Мій зведений брат Франкенштейн», де грають Лєна, та Сергій, ходила в кінотеатр і не пошкодувала.
— Може, в наказовому порядку заборонити «современникам» ходити наліво?
— Яке у мене на це право? Вільні люди, кожен сам вирішує, що йому робити.
— А якщо десятину брати з побічних контрактів, як Олег Табаков у МХТі?
— Олег Павлович — молодець, він чинить правильно, дбайливо, але я артистів не продаватиму. Не зможу. Напевно, надто патріархальна для цього. Звикла вважати театр місцем, де, звичайно, різне трапляється, але хорошого все ж більше, аніж поганого. Коли хтось із хлопців просить дозволи відсвяткувати ювілей, весілля чи народження дитини в репетиційній залі на п’ятому поверсі, я щаслива.
— Відчуваєте себе тут господинею, Галино Борисівно?
— Не хочу лукавити: стільки років керувати одним і тим же колективом непросто. Навряд чи впоралася б, якби не мала гіпертрофоване почуття обов’язку, відповідальності. Але ще важливішою була допомога друзів і колег, тих, хто завжди був поряд.
— І все ж одного разу, Галино Борисівно, піти доведеться...
— Розумію, про що ви. Клянуся, про наступника я задумалася не вчора, коли вік став напирати. Зміну шукаю давно. «Современнику» потрібен не випадковий режисер, наші артисти виплекані Олегом Єфремовим, Георгієм Товстоноговим, Анджеєм Вайдою, мною... Пошук триває, він завершиться, не сумнівайтеся. Хтось із молодих обов’язково вийде в лідери, й тоді, напевно, станеться, як зі мною в далекому 1972 році. Адже головним режисером мене не призначали: колектив сам назвав кандидатуру й вибрав. Іноді історія повторюється, й необов’язково у вигляді фарсу.
