Стандартний для часопису видання початок — семінар ім. І. Лисяка-Руданського — цього разу складається з круглих столів «Словник Аверинцева як альтернатива словнику радянської епохи» та «Зустріч з Адамом Міхніком. Після комунізму». Серед учасників — В. Скуратівський, О. Забужко, Л. Фінберг, К. Сігов, Ю. Макаров та ін. Особливості процесу мовотворення України та Росії останнього століття сформульовані тут дуже точно. На тлі історичних причин нездорового стану мов, викладених В. Скуратівським, у процесі обговорення виникає вірна, на мій погляд, думка: процес мовотворення мусить бути природнім, що зумовлюється виключно і тільки часом та взаємопроникненням різноманітних прошарків суспільства, кожен з яких володіє власною «породою» мови. Саме зараз, коли «суч.укр.мову» наполегливо та послідовно намагаються поширити у країні за найкоротший строк, було б добре запам’ятати, чи то згадати, що метод «п’ятирічки за три роки» дає результати, далекі від гармонії та милозвучності, а в контексті мови взагалі виглядає вдвічі сумнівно.
Зустріч з Адамом Міхніком «Після комунізму» присвячено «осмисленню останнього десятиліття у Східній та Центральній Европі». Тут читачі, схильні до ілюзій щодо близького зарубіжжя, відчують, як зникає романтичний ореол, що часто існує в уявленнях українців про Польщу, поступаючись місцем більш реальній картині політичного, духовного та громадського життя країни. Особливості минулих та сучасних форм комунізму в обох країнах, а також шляхи європейської інтеграції, придатні до реалій України та Польщі, окреслені в процесі обговорення досить чітко, хоча й емоційно.
У нарисі С. Аверинцева «Коли рука не стиснеться в кулак» нетолерантність і ксенофобію посттоталітарного суспільства описано як «нову нетерпимість», яка шкодить не тільки людині-носію, але й Батьківщині цієї людини. «Історія керується все ж таки духовними законами», — впевнений автор, і притаманна йому чистота та сила торкаються найліпших морально-етичних засад та духовних вартостей, які насправді притаманні кожній людині.
У розділі «Свідки епох» кілька тем мимоволі переміщаються з одного тексту в інший, сусідній. Скажімо, ім’я Р.-М. Рільке присутнє у зв’язку з листуванням поета з М. Цвєтаєвою в праці М. Коцюбинської «Лист як художній феномен». У наступній публікації («Рільке та Русь» Д. Наливайка) це ім’я зненацька виростає, і за ним виникає портрет, силует, нарешті, постать поета, чия творчість езотерично, за висловом автора, пов’язана — ні, не з Україною і не з Росією — зі слов’янською Руссю, архетипові риси якої він так добре відчував.
У праці німецького історика А. Фон Плато «Свідки епохи та гільдія істориків» цілком можна зробити для себе висновок про те, що живі свідки певної історичної епохи насправді заважають представникам гільдії істориків, тому для останніх було б добре, якби цих свідків взагалі не було. Насправді нічого кровожерного в цьому нарисі немає, якщо не зважати на жахливий за своєю суттю історичний анекдот щодо зникнення двох військовополонених у маленькому німецькому селі; у тексті загострено вузькоспеціальну тему, яку з першого подиху зрозуміють фахівці: це майже детективні тонкощі проведення істориком інтерв’ю таким чином, щоб істинні моменти минулого були розкриті якомога об’єктивніше. У цьому тексті також згадано Шоа, і ця тема зустрінеться в № 7 — 8 часопису іще не раз — зокрема, в публікації «За други своя», приуроченій до 100-ліття від дня народження праведника миру прот. о. Олексія Глаголєва.
Інтелектуальна біографія Соломії Павличко В. Агєєвої — щира та печальна праця, присвячена творчим доробкам блискучої перекладачки, письменниці, журналістки, автора сміливої, як на безнадійно зашорену сучасну українську культуру, публіцистики. Реконструювати вітчизняну культуру саме таким чином — не надто замислюючись над тим, епатажна чи ні нова ідея, ігноруючи як академічні стереотипні уявлення про те, що таке українська культура, так і журналістську скандальність, натхненно працюючи над ідеями, що лежать на поверхні, — і саме тому їх ніхто не бачить! — покладаючи початок новій генерації культурологів, чия наукова думка слідує двом принципам — багато працювати та ставитись до власної історії та культури об’єктивно, — так працювати і стільки встигнути за короткий строк зараз не може ніхто. Особисто мені після «Володаря мух» у перекладі Соломії Павличко здалося, що українська мова існує десь поза моїми уявленнями про неї. Минуло два роки від смерті цієї жінки, і я певна, багато хто відчув, що збиті до крові слова про «невосполнимую утрату» мають цілком реальну вагу.
Свідомо залишаючи без коментарів ряд науково-публіцистичних праць часопису, мушу сказати, що вони ідеально вписані в загальну композицію видання і цілком відповідають висоті загального рівню публікацій. Завдяки висоті цього рівню часопис «Дух і літера» з кожним номером стає все більш вагомим в духовному просторі української інтелігенції.
