Цими вихідними на Співочому полі в Києві відбувся етнофестиваль «Країна мрій», ініціатор якого — легендарний Олег Скрипка. Також до його організації долучилися — громадська організація «Арт Екзистенція», Всеукраїнська асоціація молодих дослідників фольклору, Головне управління Київської держадміністрації з питань внутрішньої політики, Київський міський центр народної творчості та Український центр народного мистецтва «Музей Івана Гончара».
Розлогі схили Дніпра, золоті бані церков — місце неймовірної краси, потужної енергетики та гармонії. Дійство проходило на трьох сценах одночасно. А вела до них довга вулиця, вздовж якої по обидва боки розмістилися народні майстри зі своїми ремеслами. Щастя кувалось ще при вході. Молоді ковалі пропонували щойно із жару підкови, розповідаючи, як в давнину українці, почепивши їх над дверима, вірили, що з ними в дім прийде удача, добробут і злагода. Виготовляли також рогачі, якими господині витягували горщики з борщем, кашею із печі і якими, бувало, лякали чоловіків напідпитку і грозили неслухняним дітям... Робили й металеві візерунки у формі квітів, тварин, що ними прикрашали двері в комору, стодолу...
А поряд Іван Панков із Луцька проводив майстер-класи з гончарства. Дай- но спробую й собі. Одягаю вишиту чоловічу сорочку на виріст і приступаю. Майстер крутить металевий гончарний круг, (колись користувались таким же дерев’яним), і під руками з плавкої глиняної кульки народжується щось схоже на жіночу фігуру. Пан Іван корегує мої рухи — наносимо кілька штрихів ножем — і готовий глечик із візерунком. Беру собі на згадку. «Це неподобство якесь, — обурюється Іван Панков, — на міських і сільських базарах бабусі продають молоко у пластикових пляшках! Хочу, аби нарешті закінчилася ера пластикового посуду, натомість прийшла епоха гончарних виробів, адже половина української історії побудована на глиняних черепках». Скажімо, тій же чорній димчастій кераміці вже тисячу літ. Колись у такому посуді наші пращури варили і подавали наїдки до столу. Червоні горщики стояли на полицях — вони радше прикрашали хату, аніж використовувалися у побуті. З них могли частувати гостей, а на Різдво, Великдень, Трійцю, Спаса — й усю свою велику родину.
Був ще дерев’яний посуд: коряком набирали зерно, гречку; у ковганку клали пшоно, часник та сало і затирали для борщу; підставку вішали на гвіздок на стіну і сушили дерев’яні ложки; у солониці зберігали сіль, а у глибокій мірці позичали муку сусідці.
Тетяна Жогалко, директор мистецького центру «Сходи» з Чернігова, розповідає, що існує кількасотлітня технологія виготовлення такого посуду. Приміром, із липи тесали кухлі для пива, потім їх занурювали у кип’ячий бджолиний віск, а вийнявши, давали трохи обсохнути і витирали полотняною ганчіркою. Той солод з воску осідав на стінках і, як наповнювали кухоль пивом, додавав напою оригінальний смак. А вже діжку всередині встеляли харчовою міддю, аби можна було довше зберігати вино чи наливку в ній. Зверху на кухлях, діжках, наносили різьбу, здебільшого козаків у козацьких краях. Удома кожен господар чи господиня розмальовували свій посуд самі, передаючи настрої пісень і дум, історії казок і переказів. Це виходило наївне малярство, яке потім створило цілий напрям чернігівського розпису. Для нього характерно зображення грифонів, диво-птахів, чудо-звірів... Такі кухлі, розписані миски, сільнички можна було придбати тут.
Далі розташувалася міні-галерея просто неба. Гардани і силинки із бісеру (від слова силити — нанизувати), намисто з кераміки та емалі, прикраси із шкіри, дерев’яні заколки до волосся, солом’яні брилі; чоловічі, жіночі, дитячі вишиванки — у традиційних карпатських вишнево-чорних тонах, поліські — вишиті білими нитками по білому, квітчасті слобожанські. І як домішок сучасності — книжки вітчизняних видавництв, касети і диски наших співаків. Із магнітофона звучить жвава українська народна пісня, а неподалік кобзар співає журливу думу. Присідаю на траву біля нього. Павло Зубченко — з київського кобзарського цеху. Його побратим Володимир Биков розповідає, що це громадське об’єднання започатковане ще у 70-х роках минулого століття Гергієм Ткаченком. Серед його перших учнів були відомі Микола Будник і Микола Товкайло. Від них, власне, і передалася традиція виготовлення старосвітської бандури, кобзи Остапа Вересая, колісної ліри. «Перші кобзарські цехи-майстерні із виготовлення інструментів, навчання грі на них діяли ще у XVII столітті. Тоді кобзарів потребувало суспільство, вони були своєрідною «пресою України» — передавали людям усю правду життя, — говорить Володимир Биков. — Кобза не вважалася мужицьким інструментом. Кобзарів часто запрошували грати у маєтки української шляхти. Приміром, придворні музиканти гетьмана Івана Мазепи чи родини Розумовських мусили вміти грати на торбані — різновиді бандури».
Нині, як і колись, інструменти виготовляють за старою європейською традицією — з верби або клену; добре, якщо дерева розколені навпіл від ударів блискавки. Кажуть, що тоді кобза чи ліра краще звучатимуть. Музиканти співають старий репертуар, що передався їм у спадок від учителів-наставників Миколи Будника, Миколи Товкайла. Також їздять у експедиції, звідкіля привозять нові пісні. Тарас Компаніченко розказує, що багато з них ніде писемно не зафіксовані, просто живуть у народі. Подекуди можна віднайти і думи, але епічну традицію в Україні майже знищено.
Кобзарів Тараса Компаніченка, Едуарда Драча, лірника Сашка можна було послухати на малій кобзарській сцені. Загалом на кожному сценічному майданчику виступали виконавці автентичної музики, фольклорні колективи з Литви, Польщі, різних регіонів України. Глядачі то приєднувалися до одного товариства, то йшли до іншого, то сідали на траві й мріяли... Може, про країну мрій?.. Свою рідну, побудовану для захоплення, пошани, і навіть, нехай, на заздрість іншим... У такій організації фестивалю відчувалася демократичність і європейськість з виокремленою українською ідентичністю. Повсюди стояли великі солом’яні Марени (персонаж свята Івана Купала, який кидали у воду або ж спалювали у купальському вогні), прикрашені стрічками, приворотним зіллям...
Батьки з дітьми на дитячому майданчику робили ляльки з трави, вирізали витинанки, на довгому полотні малювали країну своєї мрії. У тій омріяні країні обов’язково мають бути, за словами дев’ятирічного Ярослава Гридковця, український дім із садком і квітником, улюблені кіт з собакою, мама з татом і небо... небо України... У барда Едуарда Драча є така пісня «Небо України». Послухайте якось, збагнете ті дитячі мрії...
Молоді, й не тільки, брали майстер- класи з танців у київського гурту «Божичі» та ансамблю «Троян» з Рівенщини і витинали польку, краков’як, карапець... Леопольд Ященко, керівник хору «Гомін», їм підігравав на сопілці. «Ці танці танцювали ще наші батьки й діди, — говорить учасниця фольклорного колективу «Троян» із села Люхча на Рівенщині Віра Хижняк. — Ми хоч і вже немолоді, та теж так забавляємося. Наші діти також співають, створили свій гурт «Веселка». Життя у селі важке, треба наробитися у полі, на городі, біля худоби, та й у хаті... Але як приходить неділя, свято, маємо перепочинок, збираємося, співаємо разом... Пісня допомагає жити. Подивіться, яке вбрання маю. То ще мамине. Одягну і думаю, як то колись було... Відчуваю причетність до свого родоводу».
Всіх захопила своєю ліричністю, настроєвістю співачка із Шотландії Ішбель МакАскілл, яка виступала в супроводі українського гурту «Йо’Гурт». Вона виконавиця кельтської музики. Співала давні пісні гельською мовою, що є рідною для багатьох жителів Великої Британії. Власне, кельтська музика помітно вплинула на європейську сучасну культуру на рівні стилістичних запозичень і виникнення цілого жанру «нью ейдж» (new age). Значного комерційного успіху досягли вихідці з кельтської культури співачка Енья (Enya), група «Кленнед» (Clannad).
Купальським було відкриття «Країни мрій» на вечірній сцені, понад Дніпром. Ніна Матвієнко та Олег Скрипка запалили свічки на великому вінку, перед тим виконавши дуетом композицію «Ой, на Йвана Купала» — то був їхній прем’єрний виступ! Голос співачки, здалося, увібрав усю живучу силу української пісні та зринав у небо... Публіка була вражена... Дедалі глядачі співали і бешкетували з «Карпатіянs», знайомилися з музикою фінського гурту «Spontaani Vire», чеського «Cankisou» та молдавського «Здоб ши Здуб». І по завершенні першого фестивального дня ще довго не розходилися.
«День» поцікавився враженнями про фестиваль, його організацію, виступи українських гуртів та виконавців у гостей з за кордону:
Ішбель МакАскілл, Шотландія:
— Організатори фестивалю разом з Британською Радою і зі мною вирішили зробити спільний українсько-шотландський проект на сцені «Країни мрій». Так я заспівала у супроводі прекрасного українського гурту «Йо’Гурт». У нас була лишень одна репетиція, але глядачі підходили і говорили, що ми гармонійно звучали, наче знали творчість один одного давно. Це є свідченням того, що, напевно, існує ментальна й музична подібність між українцями та шотландцями. Мені особливо сподобався гурт «Карпатіянs». Вони здебільшого грали так звану музику гір — напружену, навіть пророчу, що увібрала в себе всі природні стихії. Я виросла поміж шотландських гір і в творчості горян-шотландців моя душа. А ще була вражена співом Ніни Матвієнко! Її голос звучав так сильно, ніби розсікав небо!
Я досі знала небагато про Україну, лише те, що колись та була годувальницею Росії; про часті страйки шахтарів та про багату культуру, яка десятиліття перебувала під радянським поневоленням. Звичайно, не уявляла, в якому стані ця культура перебуває нині. Але цей фестиваль засвідчив, що українці пізнають самих себе. Зізнаюся, шотландці теж тепло сприйняли б і познайомилися із вашою фольклорною спадщиною у себе вдома.
Музиканти гурту «Cankisou» (Чехія):
— Ми виступали на подібних фестивалях у Німеччині, Угорщині, Швейцарії, Австрії, Польщі. Можемо стверджувати, що «Країна мрій» — один з небагатьох фестивалів, де відчувається особлива гордість українців за своє. Можливо, тому, що українська культура довгий час не культивувалася як якісна, цікава. Зараз в Чехії багато ваших робітників. Не секрет, що вони вважаються дешевою робочою силою. Коли говорять про українців, то виникають певні асоціації — вони скромні, чесні, працьовиті... Але це один із аспектів іміджу України у світі, сказати б, не дуже повноцінний, й навіть вдалий. Ми переконані, що власне українська культура, автентентична і сучасна, змогла б доповнити, змінити уявлення іноземців про вашу країну. Зрештою, перші кроки у поліпшенні іміджу вже зроблені — це перемога Руслани на Євробаченні. Тепер робіть наступні...
P.S. Фестиваль «Країна мрій» представив справжню Україну, її культуру, людей —закордонним гостям, а українцям — самих себе: цікавих, багатогранних, конкурентоздатних європейців. Для цього організатори фестивалю під керівництвом Олега Скрипки добре постаралися. Вони забезпечили якісний звук і світло, розумно поєднали і представили дійства на всіх трьох сценах, настроєво об’єднавши в одне свято... На схилах розмістили літні ресторанчики, де можна було неквапно випити соку та пива. Про другий феєрично насичений фестивальний день читайте у завтрашньому номері
