Так, Леонардо Бенатов-молодший особисто приятелював із Сальвадором Далі. Художник передав «Вальзуані» права на відливку найкращих — як він сам вважав — робіт: «Носоріг у мереживі», «Венера мілоська зі скриньками», «Космічний носоріг», «Бюст зі скринькою», «Мінотавр» та інших. Сьогодні Леонардо Бенатов-молодший так згадує про генія сюрреалізму: «Він ніколи не хотів бути таким як усі. Він був генієм, абсолютно унікальною людиною. Створення унікальних, ні на що не схожих речей було, якщо можна так сказати, його авторським кредо... Він був стовідсотковим художником і не розумівся ні на чому, що не стосувалося творчості». До речі, як уже повідомляла «Дню» Наталія Заболотна в зазначеному бліц-інтерв’ю, вже скоро до Києва (знову ж таки завдяки сприянню Леонардо Бенатова) завітає велика виставка робіт, а також фото та інших матеріалів, що стосуються життя та творчості Сальвадора Далі.
За словами пана Бенатова, виготовлення скульптури, що у бронзі відтворюється за восковою подобою, — процес дуже складний. На виготовлення великої скульптури, такої як, скажімо «Мислитель», цех витрачає щонайменше чотири місяці. Право на відлиття передбачає, що ливарна майстерня може виготовити оригінали (тобто вісім плюс чотири відливи, які належить художникові), а також так звані мультиплі — їх може бути 100, 200, 300. Процес виготовлення скульптур контролюється дуже жорстко, зокрема, з боку поліції, спеціалізованих державних компаній, а судові виконавці реєструють та нотаріально завіряють факт виходу кожної скульптури.
Леонардо Бенатов, з яким пощастило поспілкуватися українським журналістам і поціновувачам мистецтва на відкритті «Великого антикварного салону-2009» в Києві, є не лише власником всесвітньовідомої ливарної майстерні, а й доволі відомим у Європі скульптором. З огляду на те, наскрізь просякнуте мистецьким духом середовище, в якому йому доводилося сформуватися як особистість, це не викликає подиву. Навряд чи Леонардо Бенатов міг зробити вибір на користь іншої, більш прагматичної стезі. Між іншим, скульптуру Леонардо Бенатова-молодшого (роботи «Емігранти» та «Персей») в експозиції Українського дому також можна побачити.
«Знаменитий «Ла-Куполь», батьків ресторан на Монпарнасі, де жили й ми самі, розташований на тій самій вулиці, де на початку своєї кар’єри жили Модільяні, Пікассо, Серебрякова, Анненков, Ансуров та багато інших художників. Вони всі жили в одному будинку, — згадує Бенатов у інтерв’ю українському мистецькому часопису. — Коли ми були дітьми, в нашій квартирі був мезонін (надбудова над середньою частиною будинку — прим. «Дня»). Коли ми спали там, нам батько забороняв голосно розмовляти, бо у великій залі на першому поверсі він приймав своїх друзів. Вони курили чорний тютюн, дим від якого піднімався на мезонін, пили й багато спілкувалися, а ми слухали ці історії, їхні дискусії, вбирали в себе їхнє філософське розуміння життя й мистецтва. Власне, саме тому я й став художником».
Цей фантастичний спогад, що зберігся в пам’яті пана Леонардо, може свідчити про те, наскільки важливим є культурний контекст у розвитку як кожної окремої особистості, так і суспільства в цілому. На жаль, українське суспільство протягом багатьох років було примусово «знеструмлено», відрізане не лише від європейського культурного життя, а від свого власного. Тут дозвольте звернутися до нашого нещодавнього інтерв’ю з українським галеристом, власником галереї «Триптих» Юрієм Комельковим («День» №147 від 21 серпня 2009 року), який наголосив на тому грандіозному ефекті, на який здатне мистецтво, якщо його застосовувати на масштабному загальносуспільному рівні: «З появою в житті людини мистецтва у неї з’являються якісь щирі пориви, і це дуже швидко створює навколо неї коло однодумців. Мені доводилося навіть спостерігати за тим, як протягом півроку мистецтво повністю змінювало людину: мову, звички, спосіб життя... Якби в Україні всерйоз зайнялися освітою, в тому числі культурною, то це був би найбільш дешевий і ефективний спосіб змінити суспільство», — переконаний Юрій Комельков. І, очевидно, саме в цьому полягає найдалекоглядніша та найстратегічніша мета мистецьких акцій Українського дому, і тут складно втриматися від овацій на адресу їх організаторів. Хай не всі, не відразу і не цілком можуть оцінити, з власне мистецької точки зору, цей набір шедеврів, але в даному випадку важливий саме контекст, у який потрапляє особистість. І важливо, аби цей контекст супроводжував людину з раннього дитинства. Гість «Великого антикварного салону — 2009» Ганна Снітко, мистецтвознавець, викладач курсу «Світова художня культура» в столичному Українському гуманітарному ліцеї стверджує: «Естетичне та культурне виховання — справа не така легка й швидка. Потрібне передусім загальне виховання (адже брак культурної ерудованості починається ще зі школи), а також самоосвіта. Людина повинна сама працювати над собою, виховувати в собі певні знання, певне бачення того чи іншого виду мистецтва, культурної епохи. Для цього потрібен не один рік. У цьому сенсі в Україні досі панує невігластво, навіть серед журналістів», — вважає пані Ганна.
МИСТЕЦЬКИЙ «МІСТОК» МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЄВРОПОЮ
На перший погляд, зовсім не співмірною з основною експозицією Антикварного салону здається колекція народної ікони Середньої Наддніпрянщини з приватного зібрання художника Миколи Бабака. Але це тільки на перший погляд. Чи варто говорити, що ці ікони не менш шедевральні, аніж скульптура Далі чи Родена? Окрім того, якщо замислитися, народна українська ікона і майстерня «Вальзуані» також мають своєрідний зв’язок. А містком між ними є Олександра Екстер. Гіпсові барельєфи художниці-авангардистки, а також бронзові скульптури, відлиті у «Вальзуані», — особливо цінні для українського естетичного сприйняття. Бо їх авангардність, причетність до духу, власне, європейського зливається в одному дивовижному мистецькому феномені з українським народним мистецтвом, з яким Екстер була нерозлучна навіть у далекій Франції.
Свого часу паризький експерт із творчості Екстер Жан Шовлен передав «Вальзуані» права на роботи художниці. Коли до рук Леонардо Бенатова потрапили роботи Екстер із пап’є-маше, він вирішив їх втілити у керамічній формі, аби вони краще зберігалися (це, власне, і є ті барельєфи, які також стали частиною експозиції в Українському домі).
— Авангард, який представляє Екстер, а також такі митці як Малевич, Ларіонов, Гончарова, відштовхується від так званого примітиву народного мистецтва, архаїки, — аналізує Олександр Соловйов, куратор PinchukArtCentre. — Попри еміграцію, ці художники все ж були частиною слов’янського світу, де ікона традиційно займає чільне місце. Це один із умовних видів мистецтва, який є значно ближчим до абстракції, до сучасного нам мистецтва, аніж, припустимо, пейзажі XIX століття, хоча це сторіччя і є ближчим до нас у часовому вимірі. Можна прослідкувати характерну умовну мову, лаконічну форму, відкриті кольори, узагальнену лінію. Для народних майстрів було важливим не створення ефекту присутності, а творення образу-переживання, підкреслення сакрального та духовного начала. Тому тут паралелі очевидні. Не даремно «Чорний квадрат» Малевича називають іконою XX століття.
Відшуковувати тонкі та майже невидимі мотузочки, що простягнули час та історія між українським народним мистецтвом та шедеврами світового авангарду, за допомогою власного естетичного чуття та фантазії — рідкісна насолода. Запрошуємо і вас доєднатися до цього мистецького дослідження!
Експозиція «Великого скульптурного салону — 2009» працює з 5 до 17 жовтня щоденно з 10.00 до 20.00. Вартість квитків — 50 гривень, пільговий квиток коштуватиме 20 гривень.
