З певним застереженням «Кольори часу» можна прочитати у вигляді такого образного ряду: від сюжету, що визначається настроєм (Олександра Бахіна), через сюжет, що розмивається творчим шуканням (Сергій Новохатько і Анатолій Тертичний), до повної стихійності, яку втримує тільки авторська іронія (Олексій Малих). Проте логіка цієї конструкції вельми відносна — тим паче, що в експозицію включені роботи різних років — як широко відомі, так і абсолютно нові.
Живопис Олександри Бахіної — процесія снів-марень, сповнених дивної гармонії і сумовитої чарівливості. Інша обов’язкова ознака цих картин — музичність; напевно, саме тому художниця так часто зображає своїх героїнь, коли вони грать на музичних iнструментах («Сім струн», «Мелодія», «День», «Вечір»). При цьому творчість Олександри Бахіної — це віртуозні живописні варіації, по суті, на єдину тему. Картина художниці майже завжди одна й та сама — це дівчина, схожа на янгола, або янгол, схожий на дівчину, у просторі, що ідеально передає певний душевний стан — загадкову мрійливість («Ніч у Празі», «Сутінки»), світлий смуток («Дорога», Золоте світло») або урочистий спокій («Море»).
Творчість Олександри Бахіної і Сергія Новохатька, подружжя художників, впродовж досить довгого часу була дуже близькою.
Нині ж Сергій Новохатько явно збирається порвати зі своїм живописним минулим. Мрійливі дівчата стали в його нових роботах лише прозорим (а можливо, й пустим) силуетом, за яким розгортається бурхлива барвиста містерія («Брами осені», «Рожеві хмари»).
Анатолій Тертичний поєднує у своїх роботах граничну увагу до почуттів (майже в традиції «потоку свідомості» — «Думка про самотність», «Вправа на кожний день») або романтичну казковість («Зачарований ліс», «Засвічена гора») з ретельним розрахунком, що контролює і добір фарб, і взаємне їх розміщення на площині.
Зрештою, картини Олексія Малих здаються плодами не мирної праці в майстерні, а якогось шаманського обряду, що, можливо, навіть приховує в собі певні небезпеки. Їх неприборкана стихійність водночас і лякає, і зачаровує («Рухомі камені», «Повний місяць»), нерідко компенсуючись, проте, відвертою самоіронією («Біг по колу»).
