Розмаїття нинішніх художніх виставок із різними етичним та естетичним принципами наповнення їхніх експозицій усе ж не втамовує спраги прискіпливих глядачів: щось дуже важливе, що не вкладається у салонно-галерейні концепції, однак надзвичайно потрібне в осмисленні нашого національного життя, як ослаблому навесні організмові — вітаміни, постійно залишається поза кадром.
Донедавна вважалося, що, крім знаменитого полотна Іллі Рєпіна «Козаки пишуть листа турецькому султану» та робіт іще кількох авторів, у часі трохи ближчих до нас, історичного живопису в українському образотворчому мистецтві майже нема. Ця ситуація, зрештою, мала своє пояснення: трактування історії для українців регламентувалося в імперському просторі верховними канонами — «во избежание всяких вольностей», тож майстри пензля, аби не накликати на себе гніву влади й не бути звинуваченими у якомусь черговому «-ізмі», обачно обирали здебільшого нейтральні теми. А тим часом у Росії історичному жанру присвятили себе десятки художників: там, звісно, ущербність не культивувалася...
Нині ситуація в нашому мистецькому просторі кардинально змінилася. У Будинку художника було представлено живопис, кераміку, ткання, скульптуру тощо. Виставка не просто вразила образним наповненням, багатством жанрів, стилів і технік — вона своїм потужним емоційним звучанням та проукраїнським наповненням буквально перевертала душу глядачів. У виставкових залах українська історія нарешті заговорила на повен голос: автори засобами мистецтва подали своє ретроспективне бачення й осмислення як окремих подій нашої непростої минувшини, так і знакових постатей, що раніше підлягали суворому табу. Тож фактично маємо не лише прорив у новий духовний світ, не лише серйозне мистецьке явище, яке ще буде скрупульозно аналізуватися знавцями та широко обговорюватись, а й вагому політичну подію, що в одних викликала щире захоплення та надію, а в інших — на жаль, неприховане роздратування.
Нагадаємо, що це вже четверта виставка під гаслом «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників» (проходить кожні два роки). Автором ідеї та куратором акції незмінно є художник-монументаліст Олександр Мельник, а його вірним помічником став побратим із секції монументалістів Олесь Соловей. Цього року організатори Українського бієнале досягли, здається, тієї високої планки, коли можуть бути морально задоволені зробленим. Як зізнався О. Мельник: «У нас спочатку мали сумнів, чи набереться достатньо робіт, бо сьогодні митцям справді працювати важко, закупок практично нема. Проте коли з усіх кінців України художники прислали фото своїх картин, стало зрозуміло, що імпреза дуже популярна: якщо на попередній було виставлено 170 робіт, то на цій — уже 240».
Амплітуда досліджуваного митцями часу — від трипільських прозрінь (на цю тему були представлені чудові роботи в камені Михайла Горлового, зокрема його «Мізинські музики»), битв із ворогами давніх русичів, а пізніше козаків — аж до страхіть Голодомору в ХХ столітті, до змагань УПА (вражаючий за експресією п’ятиметровий розпис Олеся Соловея та Левка Воєдила «Золотий вересень», зроблений для Дем’янового Лазу, що на Івано-Франківщині, й висунутий Київською організацією НСХУ на здобуття Премії ім. Бойчука) та подій, уже зовсім близьких до нас. Експоновані роботи сміливо торкаються раніше заборонених тем і замовчуваних подій. Крізь усю експозицію червоною ниткою пройшла думка про нерозривну єдність та взаємозалежність минулого, сучасного та майбутнього. Запитань поставлено багато, і кожен сам шукатиме на них відповіді...
Серед учасників виставки було багато молоді. Тут зустрілися дві школи — харківська (майстерня Віктора Гонтарєва, який минулого року відійшов у вічність) і київська (майстерня професора Миколи Стороженка). Їхні учні представили своїх учителів дуже гідно. Серед найкращих полотен киян можна назвати роботу Ольги Ковтун «Покрова. Гетьман», Тетяни Кашкарової «Сон. Видіння», Андрія Краснощокова «Мазепа», а з харків’ян — роботи Тані Іванової «Театр Леся Курбаса», Світлани Турбати «Рік 33-й. Україна», Костя Авенінського «Квітка таран. Рік 1941» та інші.
На молодь велике враження справляють поїздки по історичних місцях країни, які щороку організовує пан Мельник, зокрема відвідання Батурина. На виставці багато робіт було присвячено Іванові Мазепі та подіям у колишній гетьманській столиці на початку ХVІІІ ст. (Андрій Краснощоков «Спаси, Господи, люди твоя»; Ганна Фурс, триптих «Доля. Софія Русинська, Гальшка Гулевичівна, Магдалена Мазепина» та інші).
Звісно, відкриття та експресії вистачало і в роботах старших митців: тривожно-пророчо вібрує червоне тло на картині Веніаміна Кушніра «Кобза» (1964 р.), теплий усміх викликає ліричне полотно Віри Кулеби-Баринової «1945. З мого дитинства», гострою іронією грає робота Володимира Гарбуза «Три гетьмани»...
Цікаво було дивитися всю експозицію, але з неї виділялася майстерно виконана М. Стороженком оригінальна мозаїка «Артем Ведель», роботи Віктора Гонтарєва із серії «Мій Гоголь» («Шлях на Миргород» і «Вечори на хуторі біля Диканьки»), за яку він минулого року отримав Шевченківську премію, а також «Мамай» Василя Корчинського та «Україна в огні» Володимира Прядка й Олени Владимирової; впізнавалися довершені полотна Олександра Івахненка та Василя Гуріна, а Наталя Литовченко представила чотири чудові гобелени «Гетьмани»...
У книзі відгуків свої зворушливі записи залишили Євген Сверстюк, Михайло Горинь, Любомир Пиріг, Леся Дичко, Володимир Губа, Марія Влад та чимало інших знаних і шанованих людей.
Один із підсумків виставки — директор Національного заповідника «Гетьманська столиця» в Батурині Наталя Реброва подала в міністерство заявку на закупівлю для свого музею 16-ти робіт із представленої експозиції.
