Наш постійний читач із Дрогобича Пантелеймон Василевський, чиї розповіді про всесвітньо відомого силача Івана Піддубного та полковника УПА Теодора Стефановича «День» друкував у своєму «Сімейному альбомі України», надіслав ще одну сторінку до цього альбому пам'яті. Ще одна доля, ще одна людина, чиє життя було віддано заради Батьківщини. «День» вдячний вам, нашим читачам, за довіру і чекає на нові ваші листи-спогади, листи-пошуки, листи-знахідки.
17 січня 1908 року в селі Березові Нижньому на Косівщині, в родині священика УГКЦ Томича Миколи побачило вперше світ Божий дитя-первісток, дівчатко, охрещене ім'ям Олександра. Всі домашні надалі звали дівчинку народним іменем — Леся. За чотири роки в Лесі з'явився братик. 1915 року їхній тато, отець Микола, помер вiд сухот, залишивши дружину з чотирирічною Лесею і братиком Мільком. Осиротілу сім'ю прихистив до себе дід Лесі з материного боку, отець Микола Смалько, священик села Брустури. Ставне чорняве дівча, Леся росла вродливою розумницею на засадах християнської моралі та української національної свідомості. Священики УГКЦ в Галичині вміли виховувати такими не лише власних дітей, а й поспіль усіх. Тому згодом більшовики- комуністи так запекло ненавиділи за це й саму церкву, її священиків разом зі свідомою паствою — українцями...
1926 року Леся, Олександра Томич успішно закінчила коломийську вчительську семінарію Українського педагогічного товариства. Роботу довелося шукати в далекій Волині. Доля судила їй там пару, втікача з УРСР, колишнього воїна армії УНР, що ледве утік від голодомору 1933 року на «великій» Україні. Звали його Денисом Паєвським, прізвище якого стало й Лесиним. 1936 року Бог дарував їм первістка, названого Юрієм. Після возз'єднання Західної України у вересні 1939 року Денис, уникаючи арешту НКВС, подався в конспірацію за межі Волині. Навесні 1940 р. добрі люди попередили Лесю Паєвську, що вона з маленькими дітками потрапила до «чорного» списку НКВС на висилку до Сибіру за свого чоловіка — «ворога українського народу» i за своє «попівське» походження. Кмітлива й відважна дочка Карпат, Леся не розгубилася. Взявши чотирирічного Юрчика за ручку, з немовлям при грудях, обдуривши сільську комуністичну голоту, вислизнула з тенет НКВС і опинилася в рідному краю, селі Брустури, де вчителювала її мати. В ту пору в Західній Україні не було ані села, ані міста чи містечка, де б не діяла законспірована ОУН. Не дивно, що Леся почала допомагати підпільникам. Невдовзі до неї приєднався і її чоловік, Денис (пізніше — 1946 року заарештований МДБ, загинув 1952-го в мордовських таборах).
Під час німецької окупації, володіючи німецькою, польською, мадярською і чеською мовами, Леся Паєвська (підпільне прiзвисько — «Орися») налагоджувала та здійснювала кур'єрський зв'язок поміж ланками різних проводів ОУН, діставала вкрай потрібні ліки, папір, тощо, водночас писала й друкувала листівки, новели, вірші і при цьому не облишала вчителювання.
1944 року, після приходу в Галичину «других совітів» вона при школі задіяла свого роду польову пошту для ОУН-УПА, надавала медичну допомогу пораненим і хворим. На початку 1947 року підпілля перевело її до села Бабин. МДБ перенаситило села своєю агентурою, тож не дивно, що нарешті 1950 року вони «вийшли» на слід діяльності Лесі-«Орисі». Чини обласного МДБ міркували при цьому так: «Куда она денется с двумя малыми детьми и старой матерью? Мы через нее выследим более крупную «рыбу» ОУН и накроем всех сразу». Вони сильно прорахувалися. Про це довідалася контррозвідка ОУН і попередила «Орисю». Вона, залишивши в далеких родичiв матір і меншого синка, забрала з собою чотирнадцятирічного Юру і подалася через підпільні зв'язки в Карпати, де діяла невпинно на користь української справи. Син роздруковував на друкарській машинці все потрібне для підпільників.
Карпати стікали кров'ю своїх оборонців, чимраз їх ставало менше й менше... Чи розуміли вони безвихідь подальшої боротьби з більшовицьким режимом? Так, розуміли! Проте... в передостанньому своєму листі до тітки Леся писала таке: «Ми всі загинемо, але ми свідомо вибрали цю дорогу, бо таких, як ми, треба було й буде треба як зразок прийдешнім борцям за волю України»...
За допомогою зрадника 27 червня 1952 року Лесю буквально скрутили, не давши вихопити гранату для самознищення. Невдовзі схопили й Юру і разом їх терміново доставили до Києва на Володимирську, 33... Почалося сидіння в холодних одиночних камерах і нічні допити, допити... Про методи їх не розповідатиму, бо в 1948—50 роках сам звідав їх досить, хай не сняться досі...
Судила їх виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням генерал- майора юстиції Зарянова, при членах трибуналу — полковниках юстиції Астаховi і Коваленку. Прокурор був з округу військ МВС Кошарський. Адвокатів тоді «не было положено».
І Леся, і її син Юра, якому якраз тодi виповнилося 17 років, навідріз відмовлялися говорити й відповідати російською. Тож на роль перекладача був викликаний якийсь переляканий філолог-лейтенант запасу Швець, з якого взяли зобов'язання «о неразглашении».
Не розповідаю про «склад злочину державних злочинців» Лесі та юного Юри за браком місця. Додам лише як разючий парадокс-приклад, котрий був визнаний чи не основною ознакою «терористичної» діяльності Лесі Паєвської. Що б ви, шановний читачу, думали? Виписаний із колишньої листівки пролог до поеми Івана Франка «Мойсей»: «народе мій, замучений, розбитий», — слово в слово всі шістнадцять Франкових строф... Феномен невігластва, сваволі, чи не так?
Паєвську Олександру— «Орисю» засудили до розстрілу, а Юрі дали 25 років «особых» таборів у Воркуті. Цей дикий вирок пролунав 21 січня 1953 року. До Москви «по помилування» до тодішнього голови Президії ВР СРСР, маршала Клима Ворошилова пішло клопотання, яке він відхилив, і вирок затвердили. З Москви 08.04.1953 р. надійшла до Лук'янівської в'язниці Києва термінова шифровка за підписом голови Військової колегії Верховного суду СРСР Чепцова: «Паевскую расстрелять немедленно», що було виконано...
Так обірвалося життя несхитної патріотки України.
Хоч подумки схилімо голови в пошані до її світлої пам'яті i скажімо: «Героям слава!»
P.S. В лютому 1995 року справу Паєвських, Лесі та Юрія, було переглянуто в судовому порядку і обох реабілітовано, про що сина повідомили листом iз Генпрокуратури України. Юрієві дозволили ознайомитися докладно з усією справою і зробити витяги для родинної історії.
