Останню чверть століття художнє життя Харкова неможливо уявити без заслуженого художника України Віктора Гонтарова. Пустельні пейзажі, замріяні, задумливі картини-фантазії скромного сільського побуту ось уже багато років привертають увагу глядача, вельми далекого від сільського життя. У них важко вловити еволюцію, все ніби зупинилося, зосередилося на повоєнному часі. Самотня жіноча постать, напівзруйнована церква з поваленим хрестом. Ці знаки добре знайомі старшому поколінню, проте не залишають байдужим і чуйного молодого глядача. В середині сімдесятих у художника був казантипський період. У той час Казантип був Меккою художників-нонконформістів, молодих учених, неприкаяних поетів та інших, хто хотів залишатися самим собою, незважаючи на конкретні історичні обставини. Гонтаров ніколи не грав у нонконформізм, епатаж та іншу гру сорокарічних підлітків, він завжди залишався самим собою. Його картини також ніяк не були схожі на «Ранок у Сорренто» або «Чаювання на Капрі». Роботи Гонтарова привертали увагу кваліфікованого глядача, переважно, не творчих професій.
— Ви закінчили Ленінградське вище художнє училище імені В.І. Мухіної, але у вашому живописі немає нічого петербурзького, академічного.
— Вважаю, мені дуже повезло, що я вчився в Ленінграді, і саме в училищі імені Мухіної. У той час воно бiльш-менш відрізнялося від інших навчальних закладів Союзу свободою творчості. Поступити туди було дуже складно — мені вдалося це зробити тільки з третього разу. Якщо в Інституті імені Рєпіна, колишній Академії, вивчення творчості художників, їхніх прийомів починалося з передвижників, то в Мухінському училищі — з Давнього Єгипту, Візантії, раннього італійського Відродження (до цих великих стилів я зберіг пристрасть і досі, хоч зовні в моїх роботах, може, це складно помітити). Петербург-Ленінград — місто класичне, місто-космополіт. Якось я чув таку думку, що той, хто закінчить ленінградську школу, чи то літературну, чи то художню, потім легко вписується в національну школу і розвиває своє національне мистецтво. Мені вона здається вірнішою.
— Ви художник-монументаліст. У цей час займаєтеся виключно станковим живописом. Що дав вам попередній досвід?
— Я вважаю, що художник не може вважатися станковістом, монументалістом, графіком. Він повинен мати певний культурний рівень і вміти займатися чим завгодно. Звісно ж, станковий живопис відрізняється від монументального насамперед розмірами. Станковий живопис більш камерний, аніж стінопис. Але вплив монументального живопису, безумовно ж, є: по-перше, чітко виражена лінійність, по- друге, роботи повинні сприйматися з великої відстані. І ясна річ, поняття композиції. Художник-монументаліст — це, насамперед, художник-композитор.
— Ви займаєтеся пейзажем з кінця сімдесятих. Пейзаж як жанр найбільшою мірою відкритий почуттю.
— Пейзаж — це стан душі. Я не пишу з натури, хоч роблю масу малюнків. Я хочу зобразити найзвичайніше, що часом буває понадскладно, щоб у глядача виникало відчуття, що він десь це вже бачив. Тобто пейзажі я створюю сам. У них є тиша, є спокій, мало предметів, багато простору. Головне — щоб річ, насамперед, сприяла спогляданню. Ну, а споглядання вимагає самотності.
— Останнім часом ви виставляєте роботи художньо-декоративного плану. Це захоплення — данина моді?
— Мені пощастило, до дванадцяти років я жив у селі. В цих картинах я повертаюся до тих образів, які в мені жили, коли я ще не знав, що буду художником. Це ж я раджу робити й своїм учням. Коли студенти приносять свої роботи, я відразу ж бачу, чи безпосереднє це враження, чи взяте у класиків. У дитинстві на мене велике враження справили килими-примітиви, які висіли над ліжком у кожній хатині. Звичайно, на них були зображені витончені дами верхи на конях, козаки з дівчатами біля криниці, русалки. Оскільки до цього я просто нічого не бачив, вони справили на мене враження не менше, аніж я отримав згодом від класичного живопису.
— Нещодавно вийшла книжка поезії Степана Сапеляка «Страсті по любові». Книжка ілюстрована вашими роботами, які співзвучні поезії автора. Крім того, вони мають самостійне, а не тільки ілюстративне значення. Я знаю, це ваш перший досвід роботи в книжковій графіці. І цілком успішний. Як вам це вдалося?
— Я не брав участі в оформленні цієї книжки, просто я надав свої роботи Степанові Сапеляку, з яким мене давно пов'язують дружні відносини. Що стосується самої книжки, то весь графічний дизайн і макет виконував один із випускників нашого інституту Володимир Носань. Коли я побачив кінцевий результат, то зрозумів, що вийшло краще, ніж якби я спеціально робив ілюстрації до книжки. Вийшов синтез двох самостійних партій — поезії та живопису. І все це органічно пов'язане між собою.
— Прийнято вважати, що життя художника трагічне, що сучасники часто не розуміють його. Звідки він черпає сили для життя, для творчості?
— Наш час урбанізації і маскульту не сприяє розвитку мистецтва. Не те, що ти вступаєш у суперечність із суспільством, а просто суспільству байдуже до тебе. Щоправда, існує вузьке коло людей, які це сприймають і кому все це цікаво, а проте, напевно, так було завжди.
Я художник невеликого кутка землі на Харківщині. Думаю, що художник може вийти на світовий рівень, виходячи з конкретної точки на землі. Це моє глибоке переконання. Ось звідси я й беру сили для життя, для роботи. Мені доводилося бувати по два-три місяці з виставками в таких благополучних країнах, як Німеччина, Швеція, Канада, Австрія, але повірте, що найприємнішим моментом цих вояжів було повернення додому.
