Будь-який порух у нашому знедоленому кінематографічному просторі викликає величезний інтерес мало не на рефлекторному рівні. Підвищені очікування супроводили й українсько-американсько-словацький фільм «Кровна єдність». Дійсно, копродукція з такою вагомою стороною, як американська (нехай навіть участь нашої країни обмежилася продюсерством Миколи Княжицького), — при нашому стані справ у кіно — це тягне на сенсацію.
На жаль, сенсації не сталося.
Причому всі передумови до цього були. Акторський склад — професійний, місцями навіть зiрковий: Рудольф Мартін у головній ролі молодого американця словацького походження Мартіна, Анатолій Кузнецов (знаменитий Сухов з «Білого сонця пустелі», тут — словак-українець Сайтер), потенційно хороші й словацькі виконавці — Моніка Хілмерова (поп-співачка Андреа) і Роман Лукнар (Владо, чоловік Андреа). Є, судячи з усього, непогані місця в сценарії, який написав Ондрей Шулай і режисер Олег Гаренчар; фабула досить звичайна (спроба повернення до коріння, конфлікт цивілізацій у поєднанні з конфліктом сімейним, скелети в шафі тоталітарного минулого), але деякі діалоги не позбавлені дотепності.
Проте виконавці якісь одноманітні, неживі. По екрану пересуваються й говорять не герої, навіть не типажі — а лише силуети персонажів, не сповнені якогось повнокровного змісту. «Найживішими» здаються лише Кузнецов і Хілмерова — перший за рахунок штампів, друга — завдяки суто особистісній чарівливості. А в плані динаміки, розвитку сюжету фільм пробуксовує — дивитися його подеколи просто нецікаво.
Якщо говорити коротко, то причини цього — в режисурі. Здається, саме постановнику не вдалося ні ввести в дію сильний акторський склад, ні реалізувати можливості сценарію. Гаренчар, судячи з його біографії, викладеній у прес-релізі — успішний документаліст, має декілька нагород у цій сфері. Однак на повнометражний ігровий дебют не вистачило пороху.
Проте помилки режисера досить типові для більшості тих, хто вперше береться знімати в повному метрі. І, як і у більшості, ці недоліки можна усунути. Потрібна, хоч як банально це звучить, лише певна воля, підкріплена талантом. І це так само стосується й вітчизняного, вічно дебютуючого, кінематографа.
