Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Він був нестерпним до приниження людини

6 листопада, 1999 - 00:00

8 листопада виповнилося б 70 років Олегу Борисову

Вже кілька років немає з нами чудового актора (якого тепер
можна сміливо називати великим, бо рівних йому талантів у нас одиниці)
— Олега Івановича Борисова, художника запального громадянського темпераменту,
що підіймався в своїх роботах до осягнення висот людського духу. Фільми
«Крах інженера Гаріна», «Одруження», «Віринея», «Живий труп», «Рафферті»,
«Парад планет», «Гамлет Щигровського повіту» зберегли нам лише крихти цього
великого таланту.

Справжнє його ім'я Альберт. Але воно, схоже, йому жахливо
не подобалося своєю уявною вишуканістю, манірністю, так що залишилося тільки
в паспорті. Називали ж його всі Олегом — так він і значився в театральних
афішах і титрах фільмів. Кажуть, він був настільки цікавим і багатогранним
ще у студентські роки, що після закінчення Школи-студії МХАТ отримав запрошення
не лише в драматичні театри, але й оперету і навіть в ансамбль танцю —
вважали, що з нього вийде класний танцюрист.

Недавно мені потрапила до рук українська газета середини
50-х, де я знайшов статтю про один із перших сценічних успіхів тоді ще
початківця Борисова — спектакль київського Театру ім. Лесі Українки «Комедія
помилок», де молодий артист, судячи з відгуку, блискуче зіграв братів-близнюків,
Ефеського і Сіракузького. Причому перевтілювався він з одного в іншого
тут же, на очах у публіки, міняючи не тільки головний убір і темперамент,
але вмить «перестрибуючи» з одного характеру в інший. Один із братів був
розумним, життєрадісним, диявольськи спритним, інший — неуком, явним песимістом,
тугодумом. Образи мінялися миттєво, і глядач, знаючи, що перед ним один
виконавець, охоче вірив, що це двоє різних людей, настільки блискучою була
акторська техніка Борисова.

Тоді, у Києві, він виявив себе як прекрасний комедійний
актор (у кіно також, якщо пам'ятаєте, починав із комедій — «За двома зайцями»,
«Дайте книгу скарг», «Викрадачі велосипедів»), мав прихильників. Але дехто,
наприклад, режисер Михайло Романов, відчував його драматичний потенціал.
Романов мріяв, щоб Олег зіграв царя Федора, трагічного простака, але постановка
не відбулася. І по-справжньому цей бік обдарованості Борисова проявився
лише в ленінградському Великому драматичному театрі у Георгія Товстоногова,
куди він перейшов у 1964-му. Тут він зіграв свої знамениті ролі — Гаррі
в «Королі Генріху IV», інваліда війни Кистерева у «Трьох мішках смітної
пшениці», трагічно безвихідного Суслова у «Дачниках», Войницького в «Дяді
Вані». Це був актор величезного діапазону, що перевтілюється зі страхітливого
анархіста Сиплого («Оптимістична трагедія») у підвладного комплексам князя
зі «Сумирної» Достоєвського, з гарячого козака Григорія Мелехова («Тихий
Дон») у загнаного, скутого страхом імператора Павла I у спектаклі Театру
Російської Армії, де Борисов працював останні роки.

До речі, з Достоєвським Олег Іванович був майже на «ти»
(казав: «У мене з ним великий контакт»), настільки увійшов в образний світ
його героїв, прийняв його погляд на світ, і стількох його героїв втілив,
включаючи Ганю Іволгіна в спектаклі «Ідіот» і Версилова у 6-серійному «Підліткові».
Але коли в картині «26 днів із життя Достоєвського» йому запропонували
зіграти самого Федора Михайловича, Борисов увійшов у дикий творчий конфлікт
із режисером. У нього було своє уявлення про цю брилу російської літератури,
а зображати хрестоматійний портрет бородатого класика, як йому пропонували
на «Мосфільмі», було нецікаво. І Борисов, зігравши декілька сцен, відмовився
від ролі, хоч у гримі був дивовижно схожим на Достоєвського. Роль замість
нього зіграв Анатолій Солоніцин.

Борисов був людиною непростою, абсолютно закритою. Своє
особисте життя він трохи вiдкривав журналістам, лише розказуючи про успіхи
свого сина Юрія, котрий став режисером (Олег Іванович разом з ним організовував
театральну антрепризу і знявся у сина в фільмі «Вальс Мефісто» за мотивами
«Фауста»). Коли запитували, звідки так добре знає героїв війни (у свій
час він зіграв льотчика Титаренка в «Балтійському небі», танкіста Домешева
у «На війні як на війні», осліплого солдата Плещеєва у «Робітничому селищі»),
відповідав, що в них відбилася його пам'ять про воєнне дитинство, про людей,
що не шкодували себе. «Не знаю, звідки у мені раптом беруться їхні голоси,
звички, обличчя», — знизував актор плечима.

«Він не копіював свій час, він створив його художній портрет»,
— написав про Борисова хтось із критиків. «Він завжди знає, навіщо сьогодні
виходить на сцену», — казав про нього Товстоногов. Дійсно, робота Борисова
у фільмах «Луна-парк», «Зупинився поїзд», «Слуга» і багатьох інших — на
перший погляд скромних, непомітних — немов набат, який звертався, ятрячи
наші душі, до правди, добра, світла, любові. Недаремно цей актор з найбільшою
силою виразив себе у сповідальному мистецтві 60-х років. Ми відчували його
внутрішнє боріння, биття думки, скажений натиск пристрастей. Він володів
здатністю прийняти не себе чужий біль, був нетерпимим до будь-якого приниження
людини. І фанатично відданим мистецтву. Свого неповноцінного деспота Павла
I та іншого деспота, Івана Грозного в картині «Гроза над Руссю», він грав
уже важко хворим, пересилюючи недугу.

«Поступово приходжу до того, що ми на цій землі усі пов'язані»,
— визнавав Олег Борисов у одному з останніх інтерв'ю. А роздумуючи про
героя, необхідного нашому часу, казав: «Ось подивіться американські фільми.
Там завжди герой-одинак, особистість, що бореться за свої інтереси, відстоює
свої погляди — потрібні чи непотрібні, це вже нюанси. Без лідера, особистості,
не може бути нічого — ні благополучної держави, ні кіно».

Герої Борисова багато знають, а тому вічно сумний їхній
погляд. Цей погляд актора-мислителя ще довго буде нас тривожити. І символічно,
що роллю, яка несподівано символізувала завершення кар'єри і земного шляху
прекрасного артиста, став трагічний Фірс у спектаклі Лева Додіна.

Так, і у цього неабиякого артиста траплялися роки простою,
прохідні роботи. І хоч він устиг зіграти багато, мав звання та премії,
не покидає відчуття, що талант, даний йому, був ширшим за те, що випало
на його творчу долю.

Петро ЧЕРНЯЄВ, спеціально для «Дня», Москва 
Газета: 
Рубрика: