Хто в юності не захоплювався романами Вальтера Скотта, Александра Дюма, Майн Ріда. Їм віддавав належне навіть класик детективів Конан-Дойль. Останній, до речі, дуже дивувався, що його історичні романи, наприклад, «Білий загін» і «Сер Найджел» про Столітню війну набагато менш популярні, аніж серія повістей про Шерлока Холмса.
Історія, як і будь-яка інша наука, — справа фахівців. Не в усіх є можливість, час і бажання знатися на статтях і роботах академічних часописів. Тому в суспільстві, яке завжди цікавилося своїм минулим, був постійний запит на белетристичну, якщо хочете, романтичну історію. А якщо в нашому недавньому минулому в історії була лише одна лінія, затверджена партією та її вождями, то цілком зрозуміла її схоластичність, нудьга і безпредметність.
Так виникла folk history. Цікаво, що це поєднання в самій англійській мові означає «народні перекази, оповіді». У нас воно набуло іншого сенсу, коли за часів перебудови почалося розвінчання офіційної історичної науки. На Заході йде такий же процес, який названо non-academic history, — неакадемічною історією. Мабуть, причина в тому, що академічна наука відкидає, часто не без підстав, спроби змінити її основи. В першу чергу тому, що часто такою історією займалися і займаються непрофесіонали. Проте доктор історичних наук, професор російського Державного університету «Вища школа економіки» Ігор Орлов писав: «Я вважаю, що Гумільов, Фоменко, Бушков вивели зі сплячки російську історичну науку... Їм усім потрібно подякувати за те, що вони розбурхали історичну думку... Пригадаймо слов’янофілів, які також у своїй масі були літераторами та філософами. Ми ж не критикуємо їх за непрофесіоналізм. Тим часом вони розбудили громадську думку, підштовхнули західницький рух». Член-кореспондент Російської академії природничих наук Дмитро Володіхін відзначав: «Але, окрім високої історії для інтелектуалів, зі сторіччя в сторіччя існувала її сестричка ... поряд із трагічною героїнею. Спраглих аматорів насолодитися вируванням придворних пристрастей, лицарськими походами, битвами патріотизму та всілякими таємницями заманює популярна белетристична історія. І немає в ній ще нічого поганого: популярна історія несе просвітницьку функцію. Дюма і Пікуль — це весело й повчально».
А якщо в цьому жанрі виступає професійний історик, письменник і драматург, то історія з’являється перед нами в особливо захоплюючій формі.
Едвард Радзінський — улюбленець творчої долі. Широку популярність молодий драматург здобув, коли в Московському театрі Ленкому 1964 року режисер Анатолій Ефрос поставив п’єсу «104 сторінки про кохання». Ця драма лягла в основу кінофільму «Ще раз про кохання» режисера Георгія Натансона з Тетяною Дороніною і Олександром Лазарєвим у головних ролях. П’єси «Бесіди з Сократом» і «Театр часів Нерона та Сенеки» свого часу стали театральною сенсацією. Їх було поставлено в театрах багатьох країн. Його п’єси ставили такі корифеї, як Товстоногов, Гончаров.
У них грали Людмила Гурченко, Олег Басилашвілі, Армен Джігарханян, Тетяна Догілєва.
Такою ж сенсацією стали і його книжки, перекладені понад 12-ма мовами та видані в багатьох країнах. Першим читачем життєпису царя Олександра II англійською мовою став тодішній президент США Джордж Буш. На телебаченні Радзінський виступає в жанрі телеоповідання.
Історія — наука сама по собі доволі цікава, а коли про якусь історичну подію розповідає справжній оратор, то слухач відчуває себе частиною подій, які відбуваються. Едвард Радзінський є саме таким оповідачем, який навіть найнудніший історичний факт зможе забарвити так, що той викличе непідробний інтерес. Мабуть, саме тому користувачі інтернет-порталу Rambler обрали Радзінського людиною десятиріччя.
Але жоден телевізор не замінить зустрічі з Особистістю у глядацькій залі. В п’ятницю Едвард Радзінський побував у Києві. Природно, що його виступ привернув увагу любителів історії.
Тема диктаторів і тиранів завжди цікавила Радзінського. На жаль, досі є серед нас ті, хто добрим словом згадує вождя всіх народів, готовий знову й знову ставити йому пам’ятники та виходити з червоними прапорами в дні комуністичних і радянських свят. У першій частині розмова йшла про вражаючу схожість двох диктатур — гітлерівської та сталінської. Від спільності доль і життєвої дороги Сталіна та Гітлера, однакових проблем у дитинстві, виникнення комплексу невдахи — і далі пряма дорога до невгамовного жадання влади, презирство до людини, її гідності й навіть її життя.
ХХ сторіччя починалося радісно, здавалося, що людство вступило до золотої ери технічного прогресу, який кардинально змінить життя, зробить працю легшою і більш гідною. Війн не буде, адже домовлялися великі й малі держави на міжнародній конференції з роззброєння все вирішувати мирно й по совісті. Звісно, не без того, щоб провідні європейські держави і Японія по-хижацьки розтаскували Китай на частини, США воювали у швидкоплинній війні з Іспанією. Але до Європи, яка перебувала в блаженному мирі, це було дуже далеко. Про це намагалися не думати. І навіть тоді, коли на Балканах розігралася драма двох воєнних кампаній, багато хто наївно думав, що миру нічого не загрожує.
І раптом нез’ясовний вибух ненависті. Перша світова війна. Європа в танці смерті. «У Німеччині вивчали не Гете — ні, вивчали гімн ненависті до Англії. Цей гімн ненависті вивчали в школах, його повторювали солдати перед атакою. У вищому світі заборонялося говорити по-французьки. На масках писали: «Господи, покарай Англію і Францію». А у Франції не грали Бетховена, а потім придумали, щоб грати, і оголосили його бельгійцем. В Англії не грали Моцарта. А що в нас творилося. Столицю перейменували, відмовлялися від німецьких прізвищ, коні з німецької амбасади опинилися в Мойці. І в цьому брав участь не потолоч — ні, аристократія доводила свій патріотизм. А в Австрії повторювали речення: «Хто не вміє ненавидіти, той не навчиться любити». Війна показала, яка жалюгідна й тонка плівка цивілізації на людині...» І на цьому вакханалія не завершилася, вона перейшла в іншу стадію за назвою «революція».
І це не лекція, а оповідь актора, якого слухає зала, боячись пропустити хоча б одне слово. Глядач і слухач стає співучасником цього занурення в історію. Поєднання історичного з літературним. Глядача змушують не просто слухати, а думати, напружувати пам’ять, згадувати те, що знав. Цитуючи поетів, підкріплюючи свою думку, Радзінський не називає їх, а начебто змушує задуматися над сказаним, а потім удома знайти процитовані слова та прочитати твір повністю. І це не просто історія в легкому вигляді, а просвіта у вищому розумінні цього поняття.
Недовге царство свободи в Росії завершилося страшним розгромом інтелігенції, вбивствами та засланням носіїв того, що ми називаємо культурою. І робилося це при активній участі дуже багатьох. Як у СРСР, так і в гітлерівській Німеччині. «Бо, як сказав Гете: «Німецький народ — це не народ свободи, це народ порядку». І у нас гострозоре око поета попередило ще 1919 року:
...Они пройдут — расплавленные годы
Народных бурь и мятежей:
Вчерашний раб, усталый от свободы,
Возропщет, требуя цепей.
Построит вновь казармы и остроги,
Воздвигнет сломанный престол,
А сам уйдет молчать в свои берлоги,
Работать на полях, как вол.
И отрезвясь от крови и угара,
Цареву радуясь бичу,
От угольев погасшего пожара
Затеплит яркую свечу.
Молитесь же, терпите же, примите...
Це Максиміліан Волошин у своєму кримському далекому бачив і розумів, до чого йдеться.
І начебто підкреслюючи всю значущість наведених пророчих рядків, Радзінський робить паузи, щоб дати слухачеві час проникнути в глибину сказаного, а потім майстерно переходячи від pianissimo до fortissimo буквально зачаровує залу, змушуючи виразно відчути те, що відбувалося у вже далекі від нас роки.
Це повною мірою виявилося в другій частині, коли йшла розповідь про таємницю смерті Сталіна. Радзінському випав рідкісний для історика успіх записати спогади одного з охоронців (їх називали прикріпленими) вождя — Лозгачова. Річ навіть не в цих деталях, хоча вони самі по собі дуже цікаві, а в тому, що всі диктатори закінчують свої дні дуже схоже. Їх або вбивають, або зраджують ті, хто входив до їхнього найближчого кола. Останнє — набагато частіше. Вождь відчував це й готувався до нової кривавої чистки. Не випадково він викликав зі Свердловська Георгія Жукова, який до цього був засланий до далекого військового округу. Заплічних справ майстри на Луб’янці шукали компромат на Великого мегрела, тобто на Лаврентія Берію. Молотов, Мікоян і Каганович чекали на арешт. Але не встиг диктатор. Його підручні виявилися спритнішими. На трибуні мавзолею в день похорону Сталіна Берія похвалився: «Це я його прибрав». Закономірний кінець того, хто підім’яв під себе величезну країну і пів-Європи.
Але тінь Сталіна все ще бродить Росією,і не лише її просторами. Заглядає вона й до нас. І це Радзінського непокоїть. «Знамените опитування «Твоє ім’я Росія». Якщо по-чесному опублікували б результати, то перше місце посів би Йосип Віссаріонович. Сталін дуже любив Івана Грозного. І 1942 року було видано п’єсу «Іван Грозний», примірник якої залишився, — це сталінський примірник. На книжці він кілька разів написав одне й те ж слово: «Учитель, учитель, учитель».
Пояснюючи феномен цього явища на закінчення свого виступу, письменник навів слова великого історика Карамзіна про вчителя Йосипа Віссаріоновича: «Іван помер. І стогони його жертв замовкли... і для нових поколінь зримими залишилися лише пам’ятники його державної сили і військових перемог. І поступово ім’я Мучитель, яким називали його сучасники, змінилося на дуже шановане в Азії ім’я — Грозний. Але історія пам’ятливіша за людей, історія пам’ятає — «Мучитель».
Але чи пам’ятають про це люди? Повинні. Адже написав поет Семен Липкін:
И как бы ни был опыт горек,
Не смей в молчанье каменеть;
Мы слушаем тебя, историк,
Чтоб знать,
что с нами будет впредь.
І про це розповідає Едвард Радзінський. Потрібно бути пильними, щоб історія не повторювалася.
