В інтерв’ю Українській службі Бі-Бі-Сі поет, письменник і публіцист розповідає про власний досвід участі у буреломних подіях і про враження від помаранчевої революції.
МАЙДАН — У ПОЕЗІЇ І В РЕАЛЬНОМУ ЖИТТІ
— Нині часто згадують ваш вірш «Переведи мене через майдан», написаний ще на початку 70-х років. І згадують його у зв’язку з нещодавньою помаранчевою революцією. Наскільки вас надихають події, що сталися в реальному житті і на реальному Майдані?
— Вони мене надихають, але ніколи в житті я не жив екзальтовано. Тому щойно ті події «розкочегарилися», я був дуже радий, що вони знов привернули інтерес до мого вірша. Втім, свою статтю про події в Україні я назвав рядком з іншого, Тичинового, вірша про майдан. Я там сказав, що на Майдані спаде колись пил, і пан Ющенко — якому я дуже симпатизую — повинен буде замислитися над тим, а кому він доручить виконання всіх даних ним прекрасних обіцянок. Бо ж революції робляться на майданах, а реалізуються в кабінетах.
— У своєму житті ви пережили принаймні одну революцію, якщо вважати революцією — нехай з «натяжкою» — горбачовську перебудову. Вас називали навіть одним з прорабів перебудови з огляду на вашу роль на її ідеологічному фронті, а саме на посаді редактора «Огонька». Чи виправдала ваші сподівання та революція?
— Виправдала в тому, що ми позбулися отого химерного, що в нас називалося комунізмом. Інша річ, що коли ми його позбулися, ми нічого нового не збудували...
КОРОТИЧ В ОБМІН НА ЧОРНОБИЛЬ
— За часів горбачовської перебудови набув поширення анекдот про те, як посперечалися росіянин з українцем. «Ми вам Чорнобиль підкинули», — сказав один. А йому у відповідь: «А ми вам Коротича»...
— Мені колись Юрій Нікулін розповів інший анекдот: дві тисячі якийсь там рік, концтабір, іде перевірка. Охоронець запитує «Іванов?» — Тут. «Петров?» — Тут. «Коротич?» — Тиша. Він тоді ще раз вигукує моє ім’я, і ще раз. А коли ж я нарешті озиваюсь, він зауважує: «Раніше треба було мовчати, а не тепер». Всі ці анекдоти були, все це було, але водночас... Ви знаєте, для перебудови потрібен був лідер масштабу Черчилля або де Голля. Щодо Горбачова, то його місія не співпадала за масштабністю з характером доброго милого чоловіка, який просто не міг витягнути той віз. Шкода... Прикро.
«ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ БУЛА ПЕРШИМ ПОВСТАННЯМ ПРОТИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ»
— Ви були одним з тих, хто виборював для сьогоднішніх журналістів право на вільне висловлення їхніх думок. Тож буде цілком доречно запитати вас про стан свободи преси у сьогоднішній Росії.
— Сьогодні всі гілки влади — не лише в Росії, але й в Україні також — роз’єднані. Відтак наша масова інформація нагадує мені електростанцію, до якої не підведені дроти. Турбіни крутяться, щось там гуде, але все те не призводить до реальних змін у житті. Скільки пишуть у пресі про чиновників — скільки вони вкрали. Але нічого від тих публікацій не трапляється. Така практика почалася наприкінці епохи Горбачова. Я друкував викривальні матеріали, а Горбачов мені дзвонив і казав: «Не розхитуй човна».
— Не могли б ви зробити детальніший порівняльний аналіз між станом преси в Росії та в Україні?
— Мені здається, що тут все дуже подібно. Тому що ми досі не вийшли з радянського часу. І навіть система влади залишилася радянською. Я взагалі вважаю так звану помаранчеву революцію першим повстанням проти радянської влади на території колишнього Союзу. Втім, у нас і досі як редактори, так і журналісти остаточно не позбулися страху. Я нещодавно зустрівся з одним помітним київським журналістом, який веде «ток-шоу» на телебаченні. Він підготував запис розмови з російським тенором Басковим. Але у керівництві йому сказали: «То ж російський співак. Не треба його зараз пускати». В іншому випадку мій знайомий київський журналіст запропонував запис з Жириновським. «Ні, ні... Не треба, — сказали йому, — бо ж він погано говорить про Україну».
Я абсолютно переконаний, що такі вказівки не виходять від Ющенка. Але є оті тарганчики на нижчих щаблях, які бояться, як би чого не вийшло... Ну, не можна цього робити! У процесі боротьби за що завгодно треба зберігати власну гідність. Україна, якщо вона свою нову власну гідність виробить, матиме прекрасну пресу. Зараз мені преса подобається, але при всьому тому я хотів би наголосити: преса повинна увійти до цілісної системи, лише тоді вона буде чогось варта.
— Як склалася ваша доля, бо ж на початку 90-х ви якось непомітно зникли з видноколів.
— Я знав, як працює державний механізм. Я знав, що робиться. Я бачив Єльцина. Але я не міг працювати з президентом, який — пардон — справляє нужду на колеса урядового літака. По-друге, я не міг бути з крадіями. Я не кажу, що мені не потрібні були гроші. Але все своє життя я заробляв їх у чесний спосіб, а відтак брати участь у тому розподілі багатства я не хотів.
«БЕЗ КИЄВА Я НЕ ЖИТИМУ НОРМАЛЬНО»
— Ви народилися в Києві і є киянином у багатьох поколіннях. Але ж ви переїхали до Москви. Що вас тепер поєднує з рідним містом?
— Ви знаєте, все-таки до Москви я не сам переїхав — мене перевели. Мене викликали на Політбюро. Лігачов встав і сказав, що справу мою вирішено. Все... Згодом я не пошкодував. Бо, на жаль, Україна в колоніальному, колонізованому, нещасному стані не мала людей, здатних мислити на рівні прийняття рішень. Я отримав таку нагоду. Це було щастям. Я був причетним до схвалення найголовніших рішень.... Щодо Києва, то я й досі тужу за місцем, де я народився, де моя мова, де поховані мій батько і старший син. Тут все моє. Тому без Києва не житиму нормально. Але водночас, приїжджаючи сюди, я шкодую, що люди — можливо, талановитіші за мене, — тут не мали змоги розгорнутися. Колишня Україна не дала їм цієї можливості. Та й нова не дуже дає.
ЗА ЯКИЙ ЧАС ЮШКА СТАНЕ АКВАРІУМОМ?
— Ви думаєте, у нового покоління з’явилася надія?
— Ви знаєте, колись я розмовляв з політоголом, який сумно так пожартував, спитавши мене: «Ти хочеш знати, за який час юшка може знову стати акваріумом?» Тобто коли знову повернеться переварене, вбите життя... Я не хочу повторювати банальності про те. Як Мойсей водив свій народ 40 років. Але якийсь час для видушування з себе рабів повинен минути. Люди ще бояться — у пресі, економіці, політиці. Люди ще не виробили в собі нової гідності, без якої нічого бути не може. Україна є нацією, яка складена з геніальних, чудових людей, так само як і з дурних, з усіх. На жаль, багато розумних українців опинилися зараз за межами батьківщини. А відтак Україні треба відновлювати свій розумовий потенціал, давати цим людям усі можливості. Я б дуже цього хотів і що міг би для цього зробити, — робив би.
— Ваші оцінки лунають дещо песимістично.
— Ні, не песимістично. Я все життя був реалістом. Річ у тім, що я прекрасно знаю, що робиться... Мені, як я вже казав, дуже симпатичний Ющенко, який оголосив про заміну кадрів. Дяка Богові, якщо він має таку кількість чиновників. Але мені один чоловік вже казав, що в реальності змінився лише рівень хабарів — тепер треба давати більше, бо чиновники більше бояться.
