Білорусь — країна контрастів. Президент Олександр Лукашенко ледве чи не щодня виголошує промови, малюючи прекрасне майбутнє своєї республіки. Шоправда, введення плану і фіксованих цін призвели до того, що торік з продажу зникли молоко, сир і яйця. Нині ці продукти з’явилися, але зате зник цукор. Країна постійно бореться з труднощами, зовнішніми і внутрішніми ворогами, б’ється за врожай. Причому Олександр Григорович, як колишній голова колгоспу, особисто вирішує, в яке господарство потрібно посилати техніку. Саме йому рапортують про те, скільки вдалося намолотити зерна.
Лукашенко три рази на тиждень займається спортом (віддає перевагу хокею) і місцева номенклатура слідом за ним тренується. По Білорусі вже побудовано 12 палаців спорту. Хоча на лід коштів бракує і величезні приміщення здають в оренду. Асортимент товарів у магазинах нагадує давні застійні часи — все бідно, сіро і невиразно.
Але що дивно, основна маса народу цілком задоволена своїм життям. Середня зарплата становить 100 у. о. і її виплачують без затримок. Якщо влаштуватися на підробіток, то жити можна. Горілка дешева, чого не скажеш про закуску. Мабуть тому, щороку кількість населення, котре активно випиває, зростає. Бояться лише одного: тільки б не стало гірше.
9 вересня в республіці мають відбутися президентські вибори. Центрвиборчком зареєстрував чотирьох кандидатів: Лукашенкa, Гайдукевичa, Томашенкa і Гончарикa. Видимість демократії дотримана, але насправді багато хто розуміє, що шанси «бацьки» продовжити свої повноваження значно вищі, ніж у його опонентів. За Олександра Григоровича традиційно голосують пенсіонери і сільські мешканці, а це величезна армія виборців.
Нинішня влада і опозиція не тільки сповідують різні погляди на ключові питання, але навіть ведуть різне літочислення. Ілюстрацією цього може слугувати факт, що День незалежності влада відсвяткувала 3 липня (дата, коли визволили Мінськ від німецько-фашистських загарбників). А опозиція провела мітинг 27 липня — п’ять років тому саме в цей день ухвалили Декларацію про суверенітет.
Під час відкриття Х Міжнародного фестивалю мистецтв «Слов’янський базар у Вітебську» юнака, який спробував розгорнути біло-червоний прапор опозиції, змопівці і люди в цивільному вмить скрутили, зламавши держак і розірвавши полотнище. Зарубіжним телеоператорам, що зняли інцидент, порадили надалі камери на трибуни не розвертати, а зосередитися виключно на концертній програмі, інакше їх позбавлять акредитації. До речі, промову президента також порадили не записувати. Її наступного дня роздавали журналістам в прес-центрі. Стосунки з представниками ЗМІ Олександр Григорович будує за власними правилами. Ще в перший рік свого президентства Указом зняв головних редакторів «Народной газеты» і «Советской Белоруссии», вислав небажаних кореспондентів за межі республіки, заборонив друкувати незалежні видання в друкарнях, санкціонував переділ телеканалів, поміняв нелояльних журналістів на більш поступливих. Коли йому докоряють, що «свободу слова він розігнав палицями», то Лукашенко парирує: «Легко бути вільним за мій рахунок». Сьогодні опозиційні видання друкуються за кордоном, але продаються в кіосках «Білдруку». Щоправда, налякані білоруси, від гріха подалі, бояться їх читати. Коли починаєш їх розпитувати про нинішнє життя-буття, то оглядаються, переходять на шепіт або, навпаки, голосно і бадьоро рапортують як все у них чудово. Німим докором владі можуть слугувати і портрети зниклих політиків і журналістів: Геннадія Карпенка, Віктора Гончара, Анатолія Красовського, Дмитра Завадовського, які з’являються на кожному мітингу. Цим опозиція ще раз нагадує, що Білорусь, на її думку, поступово перетворюється на поліцейську державу. «У нас будуть вибори без вибору», — вважає вона.
Після зустрічі трьох президентів у Вітебську шанси Олександра Лукашенка ще більше зростуть. Адже ідея слов’янського союзу — сильний козир в його руках. Олександр Григорович, як і раніше, обіцяє своєму народові добробут. І, по суті, в злиденній країні влаштовує грандіозні свята. Наприклад, фестиваль — «Слов’янський базар у Вітебську».
«ПОТЬОМКІНСЬКІ СЕЛА»
Четвертий рік поспіль фестиваль фінансується зі спільного бюджету Білорусі та Росії. На ювілейні урочистості виділили 32750 тис. російських карбованців. Україна оплачувала перебування нашої делегації (500 осіб) із власних коштів. Загалом на «Базарі» гостювало 5 тисяч чоловік із 36 країн світу. Артисти виступали на 16 майданчиках і концерти проходили без перерви — від світанку до заходу. Було акредитовано понад 300 теле-, радіо- і друкарських видань. До цієї величезної армії ще додалося 900 осіб з охорони трьох президентів. Номерів у готелі не вистачало, тому розселяли у всіх гуртожитках міста. Вже десять років вітебське начальство обіцяє побудувати комфортабельний готель, але до цього руки ніяк не доходять. Готельне господарство міста потребує капітального ремонту, а натомість створюються «потьомкінські села». Коли роблять лише косметичний ремонт, то тільки лише приймають душ — відвалюється стеля, а водні процедури закінчуються тим, що затоплють декілька поверхів. Господарі охкають, обіцяють полагодити, штукатурять одну дірку, а натомість з’являється інша. На тріщину вішають картину, а підлогу, що продірявилася, затуляють килимом. Частина нашої делегації мешкала в готелі «Двина», де серед постояльців, крім журналістів, поселили екіпаж лайнера «Россия» і охорону В. Путіна. Перед прибуттям дорогих гостей, терміново поміняли ковролін на шикарні доріжки — суцільна показуха.
Так само поставилися і до планів майбутнього фестивалю. Анонси обіцяли, крім традиційних концертів естрадних зірок, театральні зустрічі з акторами і кращими виставами БДТ, «Современника», парад духових оркестрів, щоденні джаз-сейшни, а насправді повернулися до початкового формату: народна і популярна музика, виставки, дні братніх культур Білорусі, України і Росії. Значно скоротили програму класичної музики. Як зазначив художній керівник «Пісняров» Володимир Мулявін: «Рік у рік на «Базарі» виступають одні й ті самі артисти. Тому складається враження, що тупцюємо на одному місці». Дійсно, в повному складі на шикарному білому 12-метровому авто фірми «Хаммер» прибула зіркова родина Пугачова — Кіркоров — Орбакайте. Як завжди співали і танцювали енергійні Леонтьєв і Газманов, завзята Бабкіна, ліричні «Сябри»... Новинкою фестивалю можна назвати лише участь лялькових театрів. Вони були репрезентовані: від уславленого колективу театру ім. Сергія Образцова до приватних антреприз Білорусі і Югославії (українські артисти в цій частині програми участі не брали).
«БАЗАРНІ» ПРИСТРАСТІ
На фестивалі порушувалося питання про співпрацю в сфері культури між Білоруссю і Україною, але вона існує лише на папері. Торік навіть підписали угоду, але поки вона має лише декларативний характер. Хоча, як запевнив посoл України в Білорусі Анатолій Дронь, до 10-річчя Незалежності планується відкрити в Мінську пам’ятник Тарасу Шевченку. Відбудуться святкові концерти українських майстрів мистецтв. А питання організації гастролей театральних колективів досі обговорюють.
У рамках «Базару» проходив конкурс народних ремесел. Наш майстер Валерій Комаринцев переміг у номінації глиняних іграшок. Напередодні Дня України до Білорусі вирушило 10 автобусів із артистами. До кордону їх супроводжувала наша міліція і дісталися туди з вітерцем. А потім були довгі три години очікування у духоту і спеку. Пояснити, чому так довго тримали українців, до ладу так ніхто і не зміг. Змучені дорогою і спекою, вони навіть у готелі нe знайшли спокою. Річ у тім, що для місцевих мешканців фестиваль — радість і віддушина. Вони цілий рік відкладають гроші, щоб на «Базарі» добре повеселитися. За культурною програмою, вони мають не тільки відвідувати концерти і вистави, що не припиняються ні вдень, ні вночі, а і споживати міцні напої. Їх продають на кожному розі. Можете собі тільки уявити ту какофонію звуків і велику кількість п’яних тіл, які відпочивають не тільки на газонах, але і на проїжджій частині. Проте наші артисти гарно виступили і показали оригінальну багатожанрову програму «Сорочинський ярмарок». На сцені Літнього амфітеатру ожили гоголівські персонажі: Солопій Черевик (Богдан Бенюк), Хивря (Тамара Яценко), Циган (Анатолій Хостікоєв). Танець зміняла пісня, а цирковий номер — оперний дует. Публіка реготала, слухаючи молодого читця з Любенська Антона Федченка, котрий розказував «Ярмарок» Остапа Вишні, захоплюючись майстерністю клишоногих ведмедів з циркового колективу «Зірки України», із захопленням слухала віртуоза-скрипаля Віктора Барана. Були і традиційні номери — «Гопак» у виконанні ансамблю ім. Павла Вірського, тріо в складі Олександра Дьяченка, Миколи Шуляка і Андрія Шкургана. Вони співали «Ніч яка місячна».
У рамках кінопоказу, замість обіцяної «Чорної ради» Засєєва- Руденка (не встигли привезти копію), ми показали фільм-притчу Василя Ілляшенкa «Обітниця», а також документальну стрічку Марини Кондратьєвої «Новий рік». Але справжніми фаворитами показів стали картини російських кінематографістів «Луной был полон сад» (режисер Віталій Мельников) і «Приходи на меня посмотреть (режисерський дебют Михайла Аграновича і Олега Янковського). Обидві картини — пронизливі мелодрами про кохання, якe може прийти в будь-якому віці. З великою зацікавленістю глядачі познайомилися з фільмом «Казкові роки — псу під хвіст» чеського режисера Петра Ніколаєва, в якому відбилися драматичні події шістдесятих років — введення Радянських військ у Чехословаччину. Про те, як живе звичайна робоча родина у Китаї, — фільм «Червоний піджак» режисера Лі Шаохуна. А завершувалася програма скандальним художнім фільмом Михайла Пташука «В августе 44-го» (спільне виробництво Білорусь — Росія). Основу сценарію становить однойменний роман Володимира Богомолова. Після перегляду стрічки, стало зрозуміло, чому письменник зняв своє ім’я з титрів. Фільм вийшов нерівним, затягнутим, а для тих, хто воював — з багатьма неточностями в деталях. Проте, варто відзначити чудову акторську роботу Євгенія Миронова: (капітан Альохін).
ДРУЖБА ДРУЖБОЮ, А ГРАН-ПРІ НЕ ОТРИМАЄТЕ
Головною подією «Слов’янського базару» завжди є Міжнародний конкурс молодих виконавців естрадної пісні. Цього року на ювілей запросили всіх переможців минулих років. Наших: Таїсію Повалій і Руслану Лижичко, Філіппа Жмахера і Світлану Славкович з Югославії, які призналися, що для них «Базар» став етапом у долі. За Гран-прі у «Вітебську-2001» боролися 20 вокалістів. Очолювала журі Алла Пугачова. Перед другим туром вона особисто перевірила всі динаміки, знаючи як важливо, щоб співак себе чув на сцені. Голосування було таємним — за бюлетенями. Підсумки оголосили у фіналі. Саме тоді в залі зависла гнітюча пауза. Зрозуміло, що всі не можуть перемагати. Але, коли біле називають чорним, це нонсенс. У останній своїй інформації «Проплакали? Уперше з «Слов’янського базару» Україна приїхала без призів» («День» № 132) я називала вам переможців фестивалю. Журі свою ухвалу залишило чинною. Уперше за 10 років Гран-прі завоювала російська співачка Теона Дольнікова. Їй 18 років, москвичка, закінчила музичну школу ім. Гнесіних (відділення фортепіано і скрипки). Вчиться у джазовому училищі, клас вокалу. Виступає в популярному мюзиклі «Метро». У перший день конкурсу виконала «Молитву» з цієї вистави, а у другий — «Лебединую верность» (музика Євгена Мартинова, слова Андрія Дементьєва). У перемозі Дольнікової ніхто не сумнівався, бо її опікала сама примадонна, але відсутність серед дипломантів імен наших конкурсантів — Марини Одольської і Тетяни Піскарьової, викликало повне здивування. Присолоджуючи гірку пігулку, Алла Борисівна сказала: «Я пройшла через конкурси. Отримувала і не отримувала призи. Скажу відверто — це аж ніяк не відбилося на моєму творчому житті. Повірте мені, через рік, а то і раніше, всі забудуть, хто яке отримав місце. Залишаться тільки пісні і ваші імена, якщо ви будете ставитися до своєї професії з болем у душі. Якщо принесете в жертву своє особисте життя, навіть дружні стосунки з автором, з яким співробітничали півжиття. Всі члени журі були одностайні. Щоб перемогти — треба обов’язково виділитися із загальної маси. Порадьте українським співачкам цікавіше підбирати репертуар. Піскарьова не співала, а прокричала і «Пісню матері», і «Конвоїра». Військову тему треба робити дуже талановито. У неї це вийшло погано. А у Одольської була головна помилка: вона взяла відому пісню «Мальви» Івасюка, але не знайшла своєї цікавої інтерпретації. Щороку ваші співачки виконують одні і ті самі твори одних і тих самих авторів. Може, нинішній програш стане уроком для майбутніх конкурсантів, щоб вони ретельніше готували і підбирали свій репертуар. У мене чудове ставлення до Юрія Рибчинського — він пише чудові пісні. Але «Слов’янський базар» — це конкурс співаків, а не пісень! Наприклад, «Три щасливі дні» у виконанні молдаванки Олени Швець і цветаєвський «Монолог» Світлани Вешновець (Білорусь) — це твори, які треба пережити, пережити серцем, а не форсувати звуком. Співачки йдуть на поводі у авторитетів — вони хочуть вийти на сцену і здивувати, а потрібно пропустити пісню через серце. Голос — це ще не все! Він має щось виражати. А якби ми судили тільки за нього, то орієнтувалися на греків — вони найбільш голосисті. Глядача легко вести. Досягти успіху у публіки просто — зняти штани, як Моісеєв, тупнути ніжкою і всі аплодують. Професійні артисти всі ці фішки добре знають. Треба вміти розрізняти кількість і якість аплодисментів. Мені, наприклад, дуже сподобався співак з Румунії Міхай Трайстаріу, який взагалі не отримав жодного бала, оскільки не виконав жодної умови конкурсу — обидва рази співав на англійській мові (замість того, щоб першого дня виконувати на рідній, а другого — на одній з слов’янських мов). Я дуже переживала, що перемогу Дольнікової поєднають з моїм ім’ям. Але Теона зуміла довести, що вона краща. Взявши розкручену пісню, вона по-новому її інтерпретувала і тому перемогла».
З думкою Алли Пугачової цілком не згодний поет Юрій Рибчинський, що опікав як продюсер Тетяну Піскарьову:
— Уперше в моїй практиці людині, яка заслуговувала Гран-прі або призове місце, не дали ніякого лауреатства. Для мене рішення журі стане уроком, що перемогу можна вкрасти. Ми довгі роки в дружніх стосунках з Аллою Борисівною. Але я, як чесна людина, до закінчення конкурсу до неї навіть не підходив. Рішення суддів, що не відзначили жодними призами українських співачок, вважаю необ’єктивним. Гран- прі у росіянки Дольнікової, перше місце у Володимира Кочаровського — соліста Державного концертного оркестру Білорусі, яким керує Михайло Фінберг — член журі від Білорусі. Гадаю, що був і промах українського судді. Іво Бобулу вже після першого туру потрібно було точно визначитися, хто з наших співачок лідер і підтримувати її. Адже конкурсантки не просто співачки — вони репрезентують обличчя нашої держави. За десять років такої приголомшуючої невдачі у нас ще не було. Співачки сильні, але їх засудили. Я шість разів був членом журі на «Слов’янському базарі», але такого ще не було. Вибачте, виск — це не спів. І яке Гран-прі при розриві в три бали! Я впевнений, що заздалегідь було відомо, хто переможе. Теона — хороша рокова співачка, але не більше. А Дмитро дуже посередній вокаліст, без енергетики — йому співати в складі ансамблю типу «Піснярів» або «Сябрів». Співаки з сильною енергетикою — Борис Режак (Боснія і Герцеговина) — третє місце, Зоран Шандоров (Югославія) — друге місце, німкеня Каті Карнай — друге місце і ті, що залишилися за бортом — Тетяна Піскарьова, Марина Одольська, болгарка Діана Александрова і румун Міхай Трайстаріу.
Член журі Іво Бобул не приховував свого розчарування:
— Наші конкурсантки непогано виступали. І, як мінімум, друге або третє місце могли отримати. Але з першого туру стало зрозуміло, що Україну відтісняють і лобують Росію і Білорусь. Я вважаю, що оскільки не було великого розриву і явного лідера, то Гран-прі не варто взагалі було присуджувати. Але не треба робити трагедії з програшу. Дійсно, репертуар — головна проблема для вокалістів. До конкурсу треба готуватися ретельно. І, передусім, психологічно. Алла Борисівна на мене не тиснула, але це стіна, яку неможливо пробити. Я можу погодитися з нею лише в одному — потрібні зміни на нашій естраді. Коло авторів дуже вузьке. Те, що сьогодні виконується на професійній сцені, часто не витримує ніякої критики.
Наші співачки сподобалися багатьом глядачам. Так Тетяна Піскарьова отримала спецприз російської преси — пухнастого сірого зайця, а Марина Одольська від фірми «Кока-Кола» — музичний центр і мікрофон.
Як вважають завсідники, особливість «Слов’янського базару» — це пошук нових форм і тем, що включаються в орбіту фестивалю. Цього року нам не пощастило. Але є можливість довести, що ми кращі, наступного разу.
