Роботи Олени Попової з Богуслава експонувалися в Туреччині, Новій Зеландії, США (у травні цього року їх демонстрували в центрі Українського павільйону у Вашингтоні). Майстриня родом із Хмельниччини, закінчила Вижницьке училище прикладного мистецтва, а доля закинула її до Богуслава: за направленням поїхала туди як майстер-художник і стала працювати на славетній фабриці художніх виробів «Богуславка», яку тоді знали й шанували в усьому світі. 13 років Олена Кирилівна була майстром у килимовому цеху і за вмілі роботящі руки та справедливе серце здобула від людей велику повагу й авторитет. А коли 2000-го (на очах усіх працівниць) фабрику почали знищувати, Попова все те дуже важко переживала...
Сталася майже детективна історія. З Києва рятувати неповторне виробництво примчали відомий етнограф Ліда Григорівна Орел та мистецтвознавець і меценат Ірина Валентинівна Садова. Що вони могли зробити? Написати листа в Міністерство культури й туризму України? Подумали і вирішили домовитися з адміністрацією фабрики, що за рахунок невиплаченої Олені Кирилівні зарплати відкуплять кілька унікальних станків, які вже безжально трощилися й пускалися на дрова. Із усіх 500-т хотіли врятувати хоч би 50, проте керівництво фабрики передумало і, попри домовленість, продало лише десять, за принципом: хай пропаде, аби тільки не дісталося вам...
При підтримці добрих людей Олена Попова разом із своєю подругою Валентиною Мащенко змогли придбати стареньку хатину, нашвидку перекрили в ній дах, бо протікав, поставили міцнішу підлогу, щоб витримала важкі станки, побілили стіни й створили в тій хатині міні-фабрику з двох станків. Гроші на все позичали, вірячи, що зможуть зрушити справу «з нуля», адже замовлення вже були. Почали працювати при свічці (одна її тримає, а друга тим часом тче, а тоді навпаки!), бо богуславські комунальники теж вирішили долучитися до екзекуцій над непокірними ентузіастками (за всіх тих колізій, кажуть зараз пані Олена й пані Валентина, їхній ентузіазм дуже часто десь дівався, мов дим на вітрі, а замість нього у серце приходив дикий відчай). Благо, що майстрині змогли закупити дров, тож у зимову стужу хоч не мерзли...
Спочатку взялися за відтворення всього того асортименту, що виробляла знищена фабрика. А потім прийшли й власні ідеї, почали пробувати робити чоловічі сорочки та жіночі сукні. Виростали буквально на очах, втілюючи свою майстерність, своє духовне багатство в свої шедеври...
Нині виставка робіт Олени Попової проходить у Галереї народної творчості та декоративно-вжиткового мистецтва «Світлиця». Вона вражає красою навіть найбільшого скептика: представлені різні види одягу — жіночі сукні, чоловічі сорочки, дитяче вбрання, а також серветки, скатерки, прекрасні ляльки-мотанки тощо; водночас демонструються й різні техніки виготовлення. А які на виробах витончені візерунки, який смак у підборі їхньої кольорової гами, у пошитті строїв — від елегантно-стриманих до по-князівському велично-розкішних. І як же, виявляється, приємно ті строї носити! Не секрет, що жінки в них не тільки почуваються зовсім інакше, аніж у вбранні сучасних закордонних брендів, — цей одяг вимагає від панянок, вбраних у вишиванки, навіть триматися по-інакшому. Тож не дивно, що в останні роки етномотиви у вбранні стають все популярнішим не тільки серед українок.
У представленій експозиції є чудовий портрет Марусі Богуславки: майстриня виткала його років із 30 тому — душа рвалась до творчості, і навіть приходила думка виїхати з Богуслава та почати свою власну дорогу. Але життя диктувало інше... Портрет передала в Богуславський краєзнавчий музей, де він зберігається й нині.
Вироби цієї майстрині, стиль їхнього виготовлення — це, без жодного перебільшення, непересічне явище в нашому мистецтві, яке привертає увагу не лише широкого кола споживачів, але й знаних мистецтвознавців. А жіноча доля Олени Кирилівни непроста. Після довгої хвороби помер (1994-го) чоловік-чорнобилець, із яким вона прожила 18 років. Володимир Миколайович був родом із Богуслава, ліквідовував аварію на ЧАЕС із червня по жовтень 1986 року, повернувся додому й захворів, однак із усіх сил змагався за життя... Олена Кирилівна зуміла витягти-вивчити дочку-одиначку; хата, в якій нині живуть, стара, хоч родина мала повне право давно отримати нову... «Та якось буде, — зітхає майстриня. — Без чорних днів немає білих...». Ця філософія напрочуд скромної і дуже терплячої українки — а без терпіння в ткацькій справі таки не можна — заслуговує, звісно, на повагу; проте з другого боку — а хто ж підтримає талант? Адже О. Попова працює не лише на місто Богуслав, а й на всю нашу державу!
Торік у Музеї Івана Гончара вже проходила виставка Олени Кирилівни «З минулого — до сьогодення», яка користувалась у відвідувачів великим успіхом. Цього року майстриня пообіцяла започаткувати 1 жовтня майстер-класи із ткання — охочих навчитися цієї справи багато. А нинішній виставці Попова дала назву «Виткані мрії», хоч усі її найвищі мрії, віриться, все-таки ще попереду.
В нових інтерпретаціях одягу майстрині розвивають нашу давню традицію. Літає ткацький човник у станку туди-сюди, туди-сюди. Скільки-то разів? Непросто народжується художня річ. Та ще й у таких умовах, коли все чомусь — усупереч. І не дивно, що на відкритті виставки кілька разів пані Олену та її подругу Валентину названо героїнями, хоч і дивовижно скромними. «Та всі майстрині живуть нелегко, — зітхають богуславки. — Проте в нас є душа і ваша підтримка. А це багато». Із подругою вони, зазначають обидві, — не конкуренти, бо в кожної — своє. «У нас — команда, — каже Попова. — У Валентини ще кращі роботи, ніж у мене, ось побачите, як влаштує виставку». До речі, відкрилась експозиція у «Світлиці» на наш давній Новий рік — на Семена (14 вересня), коли старокиївські майстри, зачинаючи нове рокове коло, «женили» свічку. Ця виставка теж започаткувала Світло, відкрила чисте й — попри всі негаразди — не міліюче джерело краси. А працюватиме вона до 30 жовтня.
