У одному з навчальних корпусів Київського національного університету імені Тараса Шевченка сталася новина — на вході поставили турнікети. Студентів та викладачів чотирьох навчальних закладів, розміщених у цьому корпусі, наділили магнітними картками. Наділили, та не всіх. П’ятий курс Інституту журналістики, зокрема, виявився поза законом, тобто турнікетом. Ну не знали картковідповідальні особи, кого з колишніх студентів четвертого курсу залишать в університеті, а кого пошлють у велику життєву путь. Методистка інституту кожного ранку попереджає відповідальних чергових на вахті, однак емоційні переговори біля турнікетів тривають.
У ході цих переговорів з’ясовуються цікаві речі. Так, міліціонер у ошатній формі дасть вам зрозуміти, що ваше посвідчення штатного кореспондента всеукраїнської щоденної газети не дає вам права на вільний вхід до храму науки, де, крім майбутніх дипломатів, навчаються також ваші ж колеги-журналісти. Адже у вас немає посвідчення співробітника Адміністрації Президента, чи не так? А може, у вас є посвідчення народного депутата України? Немає? Тоді нема чого показувати гонор — телефонуйте, хай за вами вийде хтось поважний та відповідальний! Не хочете? Ну добре, можете просто постояти в черзі до чергової, і вам випишуть одноденну перепустку до інституту, в якому ви провчилися чотири роки…
Намагаючись потрапити до навчального корпусу, що за нього відповідає дирекція Інституту міжнародних відносин, я почувала себе Юлією Тимошенко, яка ломиться в Адміністрацію Президента. Незрозуміло чому, адже наміри в мене були зовсім інші, ніж у лідера БЮТ під час відомого демаршу.
Пригадалося, як на початку навчального року на дошці біля деканату висіло оголошення з проханням повернути студенту- першокурснику Інституту міжнародних відносин загублену тут-таки антикварну парасольку з золотою ручкою. Тоді це здалося чиїмось жартом. Втім, колись тим самим здавалася й звістка про запровадження магнітних перепусток. А ще пригадалося, як у одній з поважних установ, де я колись працювала, попри суворий пропускний режим у когось зі співробітників у день зарплати обов’язково зникала якась її частина… Чого не змогла пригадати — так це турнікетів у Гельсінському, Афінському університетах та одному з жіночих коледжів у Токіо, де мені свого часу довелося побувати.
Врешті-решт, терактами, здається, цьому корпусу жоден бен Ладен не погрожував, та й не в Росії ми живемо, щоб остерігатися шахідів із Чечні.
А може, всі ці думки неправильні? Справді, може, наш власний шлях, який ми шукаємо, неможливий без турнікетів? Може, турнікет — це те, що гарантує нам порядок, законність, повагу до себе й до оточуючих? Та ні, й це неправильно. Просто зараз — епоха постмодерну, і багато істин тепер розуміють по- новому. Наприклад фразу: «Без бумажки ты — букашка, а с бумажкой — человек» — колись розуміли цілком конкретно. А тепер, вочевидь, час розуміти її буквально. Як той наказ про особливості пропускного режиму на територію університетського корпусу, який мені зачитував біля турнікета ошатний молодий міліціонер.
