За давньою доброю традицією в час, коли весна зустрічається з літом, гуцули гучно відзначають початок нового господарського сезону — проводжають вівчарів із отарами на гірські полонини. Цьогоріч це яскраве дійство, яке у Путильському районі Чернівецької області називають «Виходом на полонину», відбулось вже в сороковий раз.
Вівчарство у цьому гірському районі годує не одну родину, тому і вважають початок гірського літування загальним святом, і щиро його відзначають. Із самого ранку на стадіоні райцентру Путила зібрались місцеві жителі та гості краю. Зазвичай тут збираються мешканці Буковини, сусідніх областей, приїжджають сюди і шанувальники національного фольклору з Києва, Львова, особливо радіють тут вихідцям з цього краю, які приїхали із зарубіжжя.
Запальні танці, дзвінкі пісні, троїсті музики сповістили Карпати про гуцульський храм. Кульмінацією свята стало символічне запалення ватри — величезна купа хмизу вмить спалахнула, а язики полум’я, здалось, злетіли до небес. Жаринку з цієї ватри чабани візьмуть із собою на полонину, там вона зігріватиме їх ночами, відганятиме дикого звіра та охоронятиме від злих духів.
За давньою традицією, чабани обирають господаря свята — ватага. Ним повинен стати поважний газда, знаний в краї умілий господар. Він керуватиме чабанами там, на полонині, його досвід та здібності стануть запорукою вдалого літування. А поки що верхи на прибраному китицями, стрічками і квітами коні в національному одязі з запаленим факелом він виїжджає до учасників свята, незабаром до нього приєднуються його колеги і всі вони разом здійснять те, задля чого всі й зібралися — вихід на полонину.
А тут, на стадіоні та у ближчому парку, смачно запахло свіжезвареною кулешею, бринзою та смаженим на вогні м’ясом. Все готується на очах. У величезних котлах майстри своєї справи варять мамалигу — спосіб приготування повинен бути дотриманий, справжнім мистецтвом є добре її вимішати, додати все необхідне до смаку. Потім на дерев’яних дощечках її подадуть до столу і ниткою розріжуть на шматочки, щоб вистачило всім. Прямо під відкритим небом на стадіоні накриті довжелезні столи і всі бажаючі можуть поласувати цими національними стравами і запити все гуслянкою — на смак вона схожа на несолодкий йогурт, хоча самі гуцули лише сміються з такого визначення. Пригощають тут щиро, від усього серця.
Бажаючі поїздити верхи можуть втілити своє бажання, здається навіть місцеві коні налаштовані поблажливо до гостей і мужньо терплять на своїх спинах галасливих наїзників, окремі з яких отримали таку нагоду вперше в житті. А тих, кому не вистачило сміливості на верхову їзду, возять прибрані брички.
