Україна — країна стародавніх фортець. Така думка з’являється у кожного, хто подорожує мальовничими містечками та селами західних областей. Наш маршрут, групи київських журналістів, проходив по осяяній весняним сонцем та овіяній віковими легендами Волині. А точніше — тій її частині, яка адміністративно входить до Рівненської області. Провести пресу по дивом не до кінця знищених архітектурних реліквіях минулого взялася прес-служба Української народної партії.
«МАЙБАХ» ІЗ ОСТРОГА
Острог — маленьке, за чисельністю населення, містечко. Однак — із глибоким корінням в українській історії. Чого вартий один лише факт, що колись сюди хотіли перенести Константинопольський патріарший престол. Гордість сучасного Острога — заснована в 1580 році Костянтином Острозьким і відроджена в наші дні Острозька академія, один із перших вищих закладів Східної Європи. Але оскільки «День» плідно співробітничає з Острозькою академією, про яку писав неодноразово, повторюватися не будемо.
Найдавніша споруда міста — Острозький замок — стоїть на крутому березі звивистої красуні-ріки Вілії. Він був побудований у XIV столітті на місці давньоруського городища і протягом XIV—XVI століть був головною резиденцією князів Острозьких. Із найдавніших споруд замку до наших днів збереглися Богоявленський собор і кілька веж. Найдавніша вежа — так звана «Мурована», належить до типових середньовічних житлово-оборонних споруд, що йменуються вежами-донжонами. На території України це єдина вежа такого типу, що дійшла до наших днів. Кам’яний гігант почорнів од віків, тут і там видно тріщини та сліди діяльності тих, хто намагався його зруйнувати, — чи то з метою здобути приступом, чи то накопати камінчиків. Проте фотографуватися народ побіг саме на фоні цього пам’ятника, що стогне віковими ранами. А ось біля будівлі поряд, яка має майже сучасний вигляд завдяки грунтовній реставрації, бажаючих сфотографуватися не знайшлося. Чи не відповідь це на запитання, наскільки зацікавить туристів відновлена Десятинна церква?
Цікавий Острог своїми музеями. В одному з них — на території фортеці, знаходимо розкішну карету. Значних розмірів транспортний засіб оснащено ресорами, ліхтарем, всередині кабінки — широкий м’який диван. Одним словом, справжній середньовічний «Майбах». Щоправда, за розміром коліс (майже в зріст людини) більше асоціацій з «Хаммером». Напевно, тутешні дороги в ті часи були анітрохи не кращі за нинішні... Але найцікавіше — цей екземпляр не привезений звідкись здалеку. Виявляється, кілька сторіч тому Острог мав власне «автомобільне» виробництво. А тогочасні «олігархи» — князі, земельні магнати, як і їхні сучасні послідовники, замовляли ексклюзивну «тачку» завчасно, терпляче чекаючи, поки майстри якісно, не поспішаючи, виконають всі елементи «ручного складання».
І, звичайно, ніяк не обійти Музей стародруків. Він розмістився в старовинному приміщенні, яке має форму вежі й називається Луцькою брамою. Саме в Острозі побачила світ творча вершина друкаря Івана Федорова — Острозька Біблія. Пожовклі й посірілі екземпляри Біблії та інших книг, що пройшли крізь три-чотири століття, виставлено в музеї під склом — письмове, а тому — незаперечне свідчення глибини нашого культурного шару. Хоч розібрати написане на старослов’янському виявляється майже неможливо, розглядати сторінки старих книг цікаво. А місцями — навіть потішно. Разом із буквами чотири століття тому навчилися друкувати й цілі картинки. Біля однієї з таких картинок на хвильку зібралася вся наша група. Називається — «покарання учня лозинами». Мабуть, нелегко першим острожанам ази науки давалися, ох нелегко...
НІЧНІ ЗАМКИ
Прибуваємо на нічліг у Дубно. Районний центр дивує новеньким, чистеньким триповерховим готелем. Після вечері невеликою компанією вибираємося в пошуках пригод нічними замками.
Попереду — похмурий силует Дубенського замку. Дзвінка тиша. До центрального входу веде міст через широкий, метрів з п’ятнадцять, рів. Із моста в темряві не видно, що там внизу, — вода, безодня або ще щось. Разом із собачим виттям, яке долинає час від часу звідкись здалеку, все це надає ситуації дещо моторошнуватого відтінку. Так, наважитися вночі штурмувати ці стіни, ризикуючи бути скиненим у рів, міг тільки відчайдушний сміливець. До речі, Дубенський замок відомий тим, що за всю свою історію жодного разу не був добутий приступом. Але про це ми дізнаємося лише завтра, під час ранкової екскурсії.
Побродивши ще з півгодини між старовинними будинками, починаємо відчувати, що інтерес до історичних об’єктів вгамовано. Вулиці нічного Дубно не балують світлом. Центр, а навколо — ні машин, ні людей. Темрява й тиша. З неба починає накрапати дощ. Час тягнеться повільно і важко. Одним словом, — рай для любителів печалі. Але сумувати не хочеться.
Раптом у когось із нас задзвонив телефон. На зв’язку — друга група любителів нічного туризму із нашого прес-туру. Вони непогано влаштувалися в закладі під загадково інтригуючою назвою «Лель». Гукають до себе. Що тут особливо думати? Не до готелю ж спати?! Рішення однозначне — до «Лелю!»
З тиші стародавнього містечка пірнаємо в море музики, світла і веселощів. Крім стола, невелике окреме приміщення укомплектоване старим напіврозваленим піаніно. Одна з колег — душа компанії, яка, крім журналістської, має ще й музичну освіту, вдихає в нього життя. Пісні ллються не гірше коньяку, спільними зусиллями ми майже заглушаємо дискотеку за стіною. Час знову полетів швидко. Незабаром приєднуємося до тих, що танцюють, відтіснивши «аборигенів» по кутках та нехтуючи косими поглядами місцевих здорованів. Ех, хлопці з короткими стрижками, вам за нас радіти треба! Хто ж ще на всю країну про вас і вашу «контору» розкаже?
ДУШЕЮ В СЕРЕДНЬОВІЧЧІ
Вдень Дубенський замок зовсім не справляє враження похмурого. Величного — інша річ. Велич його відчувається, коли спускаєшся у величезні підземні ходи. Вони добротно викладені з каменю і простяглися на багато кілометрів. За словами екскурсовода, в старовину ними їздили вершники на конях. Цілком можливо. З огляду на висоту і ширину, тут не те що вершник, «Ленд Краузер» проїде. І як наші предки такий циклопічний обсяг будівельних робіт виконували? І без будь-якої техніки?
Засновано замок у 1492 році, в різний час він належав князям Острозьким, Заславським, Сангушкам, Любомирським. Серед його власників було багато непересічних, відомих у тогочасній Європі особистостей. Найбільше легенд людський поголос доніс про князя Януша Сангушка, що жив в XVIII столітті та прославився своїм... марнотратством. Полюбляв князь вийти вечорком на кріпосний мур із келихом спиртного і, крикнувши «Слава Речі Посполитій!», помилуватися канонадою з усіх своїх знарядь і рушниць. У результаті слава гриміла на десятки верст, разом із якою «в трубу» вилітав і бюджет ввірених йому державою територій. Проте тратився Сангушко не тільки на канонади. Згідно з деякими переказами, князь мав славу незвичайного цінителя прекрасної статі, що також ставало причиною марнотратства. Щоправда, інші перекази подібне заперечують, стверджуючи, що Януш Сангушко належав до чоловіків нетрадиційної орієнтації. Що ж, легенди легендами, а те, що Сангушка у зв’язку з марнотратством навіть до сейму викликали, де грозилися землі відібрати, факт історичний. Але нічого не допомагало...
Проте Дубенський замок пам’ятає не тільки видатних чоловіків, а й не менш славетних жінок. Дещо раніше — у другій половині XVII ст., тут гриміло весілля княжни Беати Дольської та князя Шоломирецького. Згідно з відомостями, що дійшли до наших днів, наречена — висока, струнка брюнетка з карими очима і на рідкість стервозним характером (мабуть, через таких втрачали розум чоловіки в усі часи), вже одягла сукню, як замок оточили татари. Серед гостей розпочалася паніка, наречений спробував було сховатися, зарившись серед предметів розкішного гардероба своєї судженої.
І тут кермо влади взяла у свої руки наречена. Насамперед — витягла «за шкірки» жениха. Присоромивши безцеремонно, зі словами «Будь гідний своїх предків!», всунула йому в руки шаблю. Тремтячи від страху, той шаблю взяв, однак що з нею робити, так і не вирішив. Але жениху пощастило — майбутня дружина справилася з татарами без його допомоги. Власноруч направила гармату на табір атакуючих. Внаслідок влучного пострілу їхнього ватажка було вбито. Це викликало розгубленість у басурманських рядах, продовжувати облогу татари не наважилися і незабаром забралися геть. А молоді з гостями весело догуляли відкладене весілля.
Дубенський замок дуже постраждав під час Першої і Другої світових воєн. Проте з надземних будівель непогано збереглися два палаци — князів Острозьких і Любомирських. Життєвих історій, пов’язаних із ними, здається, вистачило б на цілу книгу. Благо, екскурсовод наш — молода симпатична дівчина, що сподобалася як чоловічій, так і жіночій частині групи, — справжній фанат своєї справи.
ТУТ НЕ СТУПАЛА НОГА ЖУРНАЛІСТА...
Однак найбільш незвичайний «замок» ми відвідали в кінці прес-туру,організованого прес-службою Української народної партії.
Автобус довго пробирається рівною асфальтованою дорогою, прокладеною посеред густого лісу. Нарешті бачимо попереду узлісся, а на ньому — цілий ряд красивих дерев’яних будиночків, переважно двоповерхових. Далі — величезна, вкрита очеретами водяна гладь. Поряд із будиночками — майданчики для великого тенісу, а також — для посадки вертольотів. Це — мисливська дача екс- президента України Леоніда Кучми. Розташована вона на півночі Рівненської області, в районі міста Сарни, і називається урочище «Затока». Нога журналіста тут ще не ступала.
У «Затоці» полюють на качок. Це — найкраще у своєму роді мисливське угіддя в Україні. У болотистих розливах загаченої лісової річки (загатили її, до речі, ще в 1936— 1938 роках поляки, сподіваючись таким чином створити перешкоду радянським танкам, які в 1939 році таки прийшли зі своєю «визвольною» місією) водиться безліч пернатих. Керівник дачі розказує історії з життя колишнього Хазяїна, багато з яких здаються анекдотами.
Леонід Данилович, за його словами, полював «знатно». У метрах 12 від того місця, куди звичайно підпливав із рушницею Гарант Конституції, глибоко замаскувавшись в очеретах, сидів єгер, тримаючи кошик із живими качками. Раз у хвилину випускав по одній. Кучма азартно «палив». Іноді влучно. Дуже дивувався: чому це з одного і того ж місця з такою завидною регулярністю дичина з’являється?
Багато будиночків не добудовано: кажуть, що мали намір зробити це після перемоги на виборах Віктора Януковича. Не судилося... Цікаво, що юридично всіх цих об’єктів взагалі ніби не існує — вони просто будувалися за рахунок коштів держпідприємств, які записувалися у виробничі витрати...
