На каналі ICTV почався прем’єрний показ багатосерійного телефільму «Смерть шпигунам-2» (виробництво компанії «Стар-медіа»), в якому одну з головних ролей зіграв відомий артист із Білорусі Володимир Гостюхін. Із актором ми зустрілися на Міжнародному фестивалі «Слов’янський базар у Вітебську». Хоч при бажанні Володимира Гостюхіна можна застати і в Києві, й у Москві, куди його часто запрошують для роботи в нових кінопроектах. За майже сорокарічне творче життя Гостюхін зіграв понад 70 ролей у фільмах, знятих на кіностудіях багатьох країн. Він запам’ятався глядачам за стрічками «Сходження», «Полювання на лисиць», «Берег», «У пошуках капітана Гранта», «Смиренне кладовище», «Урга»... До цього додайте десятки робіт у телесеріалах, серед яких на першому місці за всенародною любов’ю стоять, звичайно ж, «Далекобійники». А починалося все так...
ВІЙСЬКОВИХ ВІДЧУВАЮ ДУШЕЮ
— Одного разу на виставу «Невідомий солдат» до Московського театру радянської армії, в якому я грав головну роль, прийшла другий режисер кіностудії «Мосфільм», — розповідає Володимир Гостюхін. — Очевидно, їй сподобалася моя робота, бо незабаром мене затвердили на роль Олексія Красильникова в серіалі «Ходіння по муках». Психологічний малюнок ролі був надто складним. Та й досвіду роботи в кіно в мене тоді практично не було. Але зі своїм завданням я все-таки впорався, і це відкрило дорогу до серйозних робіт у кінематографі.
Наступною знаковою картиною стало «Сходження» режисера Лариси Шепітько, в якій я грав роль зрадника Рибака. До речі, я був 21-м кандидатом на цю роль. Непросто дався всій знімальній групі цей фільм. Дуже висока була планка, яку ставила перед нами дуже талановита Лариса Шепітько, яка, на жаль, рано пішла з життя. Лариса була людиною, близькою мені по духу. Як вона казала, однієї групи крові. Пустоту після її смерті я відчуваю досі.
— Чи задовольняють вас сучасні фільми про Другу світову війну?
— На жаль, їхній рівень у більшості своїй залишає бажати кращого. «Штрафбат», я вважаю, неправда суцільна, таке відчуття, неначе фашиста перемогли штрафники й напівблатні люди. Адже ж війну виграв простий селянин — білоруський, український, російський... на своєму горбу виніс усі тяготи військового лихоліття. Напевно, щоб влучно живописати в кінематографі перемогу, в кіно ще повинен прийти новий Сергій Бондарчук, який зможе створити кіноепопею рівня «Війни та миру». Те, що людям потрібні такі фільми, я відчув під час концертів. Разом із колективом «Чистий голос» ми зробили програму «На війні як на війні». Вони співають пісні військових років, а я читаю вірші Твардовського та Симонова. Ми відчуваємо дивне єднання душ із глядачем. Після цих концертів у людей в очах стоять сльози, а обличчя світлішають.
— Яке місце в списку фільмів про війну займає телесеріал «Смерш-2»?
— Творці — автор сценарію Марк Гресь та режисер Ганна Гресь — знімали військово-шпигунський детектив. Закручений сюжет тримає в напруженні глядача. Моя роль у психологічному плані виявилася дуже складною. Я граю начальника комендатури Римакова — людину страшної долі, яка під час війни була вимушена відчути на собі і зраду, і отруєння, і операцію з чищення пам’яті, і алкоголізм, і психлікарню... Мені цікава ця роль, хоча, звичайно, вона дуже складна — величезної енергетики вимагає...
— У вас типаж теперішнього часу військового. Звідки черпали деталі для достовірності образу? Адже ви до армії відношення не маєте.
— Як це не маю? Після закінчення Державного інституту театрального мистецтва імені Анатолія Луначарського мене призвали на службу до армії. Так я опинився в прославленій гвардійській Таманській дивізії під Москвою. Спочатку служив мотострілком, потім мене перевели в розвідроту. Я був повноцінним солдатом: отримав десять діб відпуски як відмінник бойової та політичної підготовки (це вважалося найбільшим заохоченням для солдата термінової служби) і на губі сидів за те, що не послухався наказу офіцера й продовжував репетиції вокально-інструментального ансамблю.
Зараз ось молодь усе більше намагається відкосити від служби, мені ж хлопці без армійської школи здаються якимись неповноцінними. У моєму житті армія відіграла позитивну роль. Я ні краплі не шкодував і не шкодую про роки, проведені у військовій формі, часто їх згадую, відкрито пишаюся солдатським минулим. В інституті на останніх курсах трохи «розбовтався». А після того як загинула в автомобільній катастрофі мама, почав випивати. В армії всі змінилося. Вже наприкінці служби став відмінником бойової та політичної підготовки. У мене була прекрасна стройова, я добре стріляв з автомата, кулемета. У характері з’явилося більше відповідальності. І фізично я зміцнів та змужнів. Військових я відчуваю душею. І коли представляється випадок грати їх, проблем не виникає, я швидко входжу в роль.
— Прекрасна фізична форма — це результат все тих же спортивних навантажень, до яких вас привчила армії?
— Секрети моєї фізичної форми — баня, сон і природа. Ще пораджу не об’їдатися. Спробуйте — і відчуватимете себе завжди на 30.
БІЛОРУСЬ — ДРУГА БАТЬКІВЩИНА
— Ви нещодавно знялися в білорусько-російському фільмі «Око за око» Геннадія Полоки. Яка доля фільму?
— Це дуже болісне, гірке для мене питання. Роботу над фільмом зупинили, коли 80% матеріалу були відзняті. На фільм був зведений наклеп. Але ми все ж закінчили зйомки. Щоправда, виникла інша проблема: компанія продюсера з російського боку розорилася. Зараз шукаємо кошти, щоб довести фільм до кінця. Три міжнародні фестивалі подали заявки на фільм. Я вважаю, що це дуже великий, складний, цікавий, глибоко людяний твір за повістю Бориса Лавреньова «Сьомий супутник». У моїй долі ще не було драматичнішої картини, в ній йдеться про події 1918 року, про складні стосунки головних героїв, які опинилися по різні боки барикад. На мій погляд, це одна з кращих картин Геннадія Полоки, доля якого унікальна. У шістдесяті роки режисер потрапив до списків неблагонадійних і довгий час писав сценарії для інших. Тоді йому й запропонували доопрацювати сценарій фільму «Республіка ШКІД». Коли сценарій був готовий, згадали, що в Полоки режисерська освіта, і доручили йому зняти картину. Важко уявити тепер кінематограф без робіт цього режисера.
— Новий фільм Полоки чекає й український глядач. Адже російське, білоруське кіно ближче та зрозуміліше нам, ніж американські бойовики.
— Цього іноземного «добра» наш глядач уже наївся. Але, на жаль, вітчизняний кінематограф за роки бездіяльності втратив багато що. Картини часто наслідувальні, втрачені багато традицій кращого радянського кіно. Так, у часи колишнього СРСР були фільми різні, але були й шедеври! Було чудове, людське кіно, високого рівня режисури, акторського виконання, операторської техніки. А сучасний кінематограф багато в чому не задовольняє мене в ідейному змісті, він втратив ту простоту й людяність кращих радянських картин. Історії вигадані, часом вимучені, якесь грубе смакування вад людських. Багато елементів розкладання, а не позитивного людського початку.
— Володимире Васильовичу, вас вважають своїм і в Росії, і в Білорусі. А ким ви самі себе відчуваєте — росіянином, який має коріння в Білорусі, чи білорусом, який працює в Росії?
— Я народився в Росії, в Єкатеринбурзі, батьки в мене поховані там. Мої батько та мама стояли біля джерел створення Уральського народного хору. Батько відшукував людей, які пам’ятали старовинні народні пісні. Мама грала у виставах у Будинку культури, добре співала, любов до пісні передала й мені. Я б сказав, що Єкатеринбург — це кузня кадрів, із цього міста вийшло багато чудових художників. Це столиця Уралу, колись — суворий край, але зараз там у січні може йти дощ. Я люблю це місто, в мене там друзі.
Білорусь — моя друга батьківщина. Предки моєї матері з Вітебської губернії. Я дуже люблю у Вітебській області Блакитні озера, під Линтупами. Це місце нагадує Урал — така сама надзвичайної краси природа. Для мене обидві країни однаково дорогі. Я себе відчуваю громадянином обох країн. Та й в Україні, де я часто знімаюся, я себе іноземцем не відчуваю.
