Коли слухаєш гру піаніста, ловиш себе на тому, що він «розмовляє» з тобою так довірливо, як можна говорити тільки з кращим другом. Та варто поспілкуватися з ним п’ять хвилин — і здається, що ви знайомі все життя. Видатний піаніст не страждає «зірковою» хворобою, не ходить у супроводі охоронців, не вимагає собі цілий поверх у розпорядження в найдорожчому готелі. Те, що він зірка, він доводить своєю грою. Близько двадцяти відомих у світі музичних конкурсів борються за право запросити його у журі. Чотири із них Крайнєв очолює. На нього чекають кращі концертні зали світу. Але від багатьох пропозицій Володимиру Всеволодовичу доводиться відмовлятися, адже на нього чекають 25 учнів у Вищій школі музики і театру німецького міста Ганновер. Проте своїх співвітчизників маестро не забуває: у рідному Харкові він заснував благодійницький фонд і Міжнародний конкурс юних піаністів, які носять його ім’я. А у Києві, де він із 1991 року абсолютно безкоштовно брав участь у концертах музичного абонемента, які проводить філармонія, видатний артист заснував Міжнародний музичний фестиваль «Володимир Крайнєв запрошує». Тут своє мистецтво демонструють прославлені майстри і талановита молодь. Уже вп’яте (з 12 по 19 жовтня) пройшло у Національній філармонії це свято музики, якого кияни чекають iз нетерпінням цілий рік.
«МОЯ МАМА — ДИТЯЧИЙ ЛІКАР, АЛЕ РОЗБИРАЄТЬСЯ В МУЗИЦІ КРАЩЕ, НІЖ Я»
— Що для вас Україна?
— Це моє дитинство, юність , найсвітліші роки. Це звуки духового оркестру, який я вперше почув у харківському парку імені Горького. Я чітко марширував і кружляв у такт. Тоді до мами підійшов диригент і сказав, що дитину треба вчити музиці, тому що у мене гарне відчуття ритму. Мама відповіла: «Я це знаю». (Із розповідей, я вже в десять місяців співав, сидячи в ліжечку.) Двоє моїх найближчих друзiв — із Харкова. Один тепер живе в Мексіці, другий — в Ізраїлі. Ми час від часу зустрічаємося в Ганновері.
— А кому належить вибір інструмента?
— Мамі. Мої руки більше підходили для гри на скрипці, але мама сказала: «Не знаю, чи стане він професіоналом, а для друзів у компанії краще грати на піаніно». Я послухався. Відтоді мама у мене всім заправляє. Вона дитячий лікар і до музики відношення не має, але розбирається в ній краще за мене.
«КОНКУРС ЧАЙКОВСЬКОГО, НА ЖАЛЬ, МАЄ ПОГАНУ РЕПУТАЦІЮ»
— Тепер запитання про те, про що ми знаємо з чуток, а ви, що називається, з перших рук — про Міжнародний конкурс імені Чайковського. На змаганнях піаністів, де ви очолювали журі, все було вже заздалегідь вирішено так само, як на змаганнях вокалістів?
— Боже борони! Я змінив оцінну систему. Замість балів, які дозволяють коректувати результати, ми ставили оцінки: «так», «ні» і «може бути». І лише на третьому турі перейшли до цифр.
— Чи були спроби домовитися між собою, кому яку премію дати?
— Ні. Жоден із учнів членів журі не зайняв призового місця. Багато хто висловлював невдоволення. Елісо Вірсаладзе, яка виставила на конкурс шість вихованців, так розсердилася, що не підписала жоден диплом, чим протиставила себе іншим. Але, що робити, мої учні також нічого не отримали.
— А японська піаністка Аяко Уехара справді була кращою, чи присудження їй першої премії — це дипломатичний хід. Адже не секрет, що одна японська корпорація додала по десять тисяч доларів до кожної першої премії.
— Ніякої дипломатії не було. По-моєму, члени журі про ці десять тисяч не знали. Японка — чудова дівчинка і довела це раніше на двох великих конкурсах, де отримала дві другі премії. Вона просто йшла дуже рівно всі три тури: перший і другий — у трійці лідерів. Коли на фіналі відбувся загальний обвал — всі грали набагато гірше, ніж на другому турі — вона була єдина, хто виступив на високому рівні. Десять чоловік було за те, щоб дати їй першу премію, три проти і один стримався.
— У газетах писали про образу видатного піаніста Дмитра Башкірова, якого ви запросили в журі конкурсу Чайковського, а потім виявилося, що в журі він не потрапив.
— Справді, вийшла накладка. Я запросив його неофіційно, а оргкомітет, на якому мене, на жаль, не було, не затвердив його кандидатуру. Я просив, щоб, крім мого особистого вибачення, вони написали йому лист із поясненням. Але нашому абсолютно «совковому» оргкомітету, як завжди, думка людей була байдужою. Вони нічого не повідомили Башкірову. Я не міг з ним зв’язатися і наговорив повідомлення на автовідповідач. Не знаю, чи отримав він його.
— Конкурс Чайковського залишив більше позитивних вражень чи негативних?
— Негативних більше. Не було цього разу ні справжньої зірки серед переможців, ні сузір’я. І, на жаль, це міжнародне змагання має останнім часом у світі погану репутацію, і змінити це дуже важко. Тому представники європейських шкіл не їдуть до нас. В основному, з нашими змагалися японці, китайці, корейці. Та й ті, переважно, або вчилися в Росії, або є вихованцями росіян, які працюють за кордоном.
«ДЕ НА ЗАХОДІ ВЗЯТИ ТВОРИ ЛИСЕНКА?..»
— Ви в цьому році очолите Міжнародний конкурс імені Лисенка, який відбудеться з 19 по 29 листопада у Києві. Які надії ви на нього покладаєте?
— Справа в тому, що я отримав запрошення тільки 30 березня цього року. Це дуже пізно. Єдине, що встиг — це запросити іноземних членів журі. А змінити програму так, як це я зробив на конкурсах Чайковського і Прокоф’єва, які очолюю, мені вже не вдалося. Якщо ми хочемо, щоб цей конкурс був не місцевим, а міжнародним, треба думати про його привабливість для учасників. Ну де на Заході можна дістати твори Лисенка чи іншу українську музику, яка є обов’язковою для виконання? З творами Прокоф’єва — і то проблема, хоч цей композитор входить до репертуару всіх концертуючих піаністів.
— З якими труднощами ви зіткнулися під час підготовки до П’ятого міжнародного музичного фестивалю «Володимир Крайнєв запрошує»?
— Основні труднощі — грошові, хоч гонорари, які отримують артисти, істотно відрізняються від європейських. Цього разу, після того, як до фестивалю підключилася Асоціація академічних музичних конкурсів, я не беру активної участі у фінансуванні цього заходу, як раніше, коли я оплачував і гонорари, і квитки. Зараз із Міністерством культури та мистецтв України ми знайшли більш-менш спільну мову, хоч культура дотується в останній момент і останніми грошима, які залишаються. Це, на жаль, відрижки радянського минулого, коли культура була на останньому місці.
«IЗ ДРУЖИНОЮ БАЧИМОСЯ РІДКО, АЛЕ ПЕРЕДЗВОНЮЄМОСЯ ЩОДНЯ»
— У числі гостей фестивалю ми вітали віолончелістку Каріне Георгіан, яка живе в Англії. Це ваша перша дружина. Ви з нею спілкуєтеся часто?
— Так. Ми прожили разом п’ять років. Відтоді підтримуємо гарні стосунки.
— Важко було двом музикантам уживатися в одній сім’ї?
— Ні. Справа не в цьому. Нам було по 22 роки, ми були молоді, нетерпимі, характери — екстремальні. А музикувати разом ми почали відразу після розлучення. Каріне завжди відгукується на мої запрошення, коли може — адже вона людина дуже зайнята.
— А з вашою дружиною, відомим тренером фігуристів Тетяною Тарасовою ви, внаслідок обопільної зайнятості, як і раніше, продовжуєте зустрічатися частіше за все на злітно-посадочній смузі аеродрому Шереметьєво?
— Так, так, так. Вона працює в Америці в штаті Коннектікут. Зараз перед конкурсом імені Лисенка ми зустрінемося в Німеччині. Новий рік проведемо разом, ще не знаю, де, і відпустку також. У цьому році ми відпочивали в Місхорі. Ми рідко бачимося, але передзвонюємося майже щодня.
— У вас, як і раніше, найбільший клас у ганноверській вищій школі?
— Один із найбільших.
— А як сприймають манірні німці вашу широку російську душу: молодші учні живуть у вашому будинку, де їх годує і опікує ваша мама, стосунки між учителем та вихованцями, прямо скажемо, сімейні.
— За десять років вони звикли. Скрегіт зубів стих, оскільки зуби вже стерлися. Раніше мені дехто говорив: «У вас так багато учнів, а в мене мало. Віддайте мені кілька». Я відповідав: «У вас троє дітей, а у мене жодного. Якщо я попрошу у вас парочку, хіба ви віддасте?» Звичайно, для школи це престижно, коли учні мого класу за рік завойовують по чотири-п’ять премій на світових конкурсах. У минулому році тільки п’ять найударніших премій було. А колеги… Звичайно, кому сподобаються такі успіхи?
— Чи маєте ви контакти з нашими артистами, які приїжджають до Німеччини?
— Рідко. Адже, коли я в Німеччині, я страшенно завантажений. Хіба що, коли в Ганновер приїжджають. Ось недавно Валентин Гафт, мій старий приятель, був там. Він мені подзвонив тільки на початку одинадцятої години, коли я повернувся додому. Я відразу сів у машину, привіз його додому, і ми сиділи до чотирьох ранку. Ще були у мене Михайло Жванецький, Гена Хазанов. Музиканти Саша Дмитрієв, Діма Китаєнко просто приїжджають до мене і у мене зупиняються. Це мої друзі. А взагалі, я так зайнятий, що на радощi спілкування у мене не залишається часу.
