Нещодавно із зарубіжних гастролей повернувся Національний симфонічний оркестр України та через кілька днів прославлений колектив знову вирушить у турне.
Наші музиканти демонстрували своє мистецтво, виступаючи у престижних залах Академії Санта-Чечілії в Римі, залі імені Верді у Неаполі. Були у них виступи і в зовсім невеличких містечках, але кожне із яких має оперний театр, або філармонію і, звичайно ж, досвідченого слухача... Кілька днів на батьківщині — і знову закордонні гастролі — попереду Франція, Бельгія, Люксембург, Швейцарія. Для пересічного громадянина відвідини Парижа чи Рима — це ціла подія, а для музикантів — робочі будні. Хоча, сказати відверто, і вітчизняний слухач не може поскаржитися на рідкі зустрічі із Національним симфонічним оркестром: двічі на місяць маестро Володимир Сіренко і його уславлений колектив дають концерти у Національній філармонії України та ще умудряються виступити у провінції.
— Володимире Федоровичу, скільки концертних програм ваш оркестр показуєте протягом року?
— Більше як шістдесят. Кожний концерт — це нова програма. Це дуже важко.
— А чому не можна одну програму показувати у кількох різних містах?
— Ми не можемо роз’їжджати, як колись за радянських часів: Камчатка, Сахалін, Прибалтика. Навіть, аби прийняти наш колектив у Полтаві чи Чернігові, то все одно потрібні величезні кошти, яких немає у цих міст. А виступати в Києві щоразу з тою самою програмою — це просто непристойно.
— Як вирішується проблема побудувати новий великий концертний зал для Києва та вашого оркестру, піднята у акції «Слухай вічність»?
— З 1989 року ми не маємо свого приміщення. Репетируємо в Малому залі Філармонії у кімнаті, що колись була більярдною у Купецькому зібранні. І це приміщення ми змушені ділити разом із духовим оркестром. Колись, коли ми готували симфонії Малера, що вимагають великого складу, і у цій кімнаті збирався оркестр і два хори, люди від задухи непритомніли...
— Ви ж є членом Національної ради з питань духовності і культури при Президенті України. Чи порушуєте це питання на засіданнях ради?
— Я приносив на засідання ради проект нового концертного залу на кілька тисяч місць, який має бути побудований у центрі Києва, і який буде гідний європейської столиці. Навіть місце, де побудувати концертний комплекс уже є. Нинішній міністр культури Юрій Богуцький проінформований. Але мені дуже тривожно, що після кожного засідання ради, наше питання так і не вирішується. Хоча я розумію, що є багато питань: про проблему української мови, ситуації з Києво-Печерською лаврою, чи про Софію Київську, чи про замки України... — все потребує вирішення. Та питання побудови приміщення великого концертного залу теж стоїть дуже гостро.
— У вас великий творчий колектив, а це завжди проблеми: усі хочуть бути за першими... Скільки людей зараз працює в оркестрі і яка у вас атмосфера?
— У нас сто осіб творчого складу. Справа не в тім, за яким пультом сидіти. Може хтось комфортно відчуває себе і за останнім пультом. Не маючи гарної зарплатні, ми не можемо запросити гарних музикантів на роботу. І, знов таки, хтось із музикантів старіє, а не маючи контрактної системи, ми не можемо з ним розлучитися...
— Скажіть, якщо валторніст двічі нечисто заграв соло, які ви маєте, як диригент, аби на нього вплинути? Колись за кордоном існувало правило трьох зауважень: тричі сфальшивив протягом репетиції, і до побачення...
У нас усі музиканти захищені законами, профспілками. Поговоріть з тими колишніми київськими диригентами, які втратили роботу: з Федором Глущенком, Ігорем Блажковим, Вадимом Гнєдашем. Що, вони такі погані диригенти були? Ні! А ось залишилися без роботи. Справа у тому, що у нас легше замінити диригента, аніж навести лад в оркестрі. Звісно, не можна ображати своїх підлеглих, принижувати їх. Але знаходити баланс інтересів і утримувати якість виконавства — дуже важко. Навіть при наших зарплатах — контракт — це дуже дійовий засіб. Не влаштовує людина — за два місяці до закінчення контракту її про це попереджають і тоді все обходиться без образ. Нині на контракті Олександр Горностай, генеральний директор оркестру, і я, а решта — у штаті. Я ніколи не був тираном та вампіром, але у стосунках диригента і оркестру мусить бути рівновага. Знаєте, навіть, якщо буде контрактна система, я не впевнений, що наберу кращих із кращих музикантів. Колись Стефан Васильович Турчак, аби скомплектувати оркестр, оголошував всесоюзний конкурс. Оркестрантам давали квартири, високі оклади. Тоді до Києва приїжджали валторністи із Ленінграду, скрипалі із Молдавії та Сибіру. Свого часу у головного диригента оркестру Київської опери зарплата була на 40 рублів вище, аніж у генсека КПУ Щербицького! Перший пульт скрипок отримував 500 рублів. А зараз у мене п’ять — шість солістів знімають квартири. Уявіть, скільки це коштує? І ще... Коли я роблю валторністу зауваження щодо чистоти інтонування, він мені показує дірку у валторні. Наші інструменти дуже старі, а замінити їх — грошей немає. Жоден виконавець на концерті не хоче заграти погано... Один музикант сказав мені: «Якби ми не «кіксували», ми б грали не тут, а в Чикагському симфонічному». І це правда.
— Та навіть на стареньких інструментах ваш оркестр показує клас і вважається одним з кращих не лише в Україні. Ваш колектив запрошують виступати на престижні фестивалі...
— Це правда. Наприклад, улітку у Іспанії ми виступали поруч із Французьким національним оркестром, Лондонським філармонійним, двома Королівськими іспанськими оркестрами. Справа в тому, що досить легко можна досягти гарного середнього рівня. Утримати його вже важче, але набути оті маленькі відсотки, що відділяють від ліги кращих оркестрів світу, — це надзвичайно важко.
— Коли до нас приїжджав Симфонічний оркестр під керуванням Миколи Федосєєва, музиканти грали П’яту симфонію Чайковського і дуже чистенько грали.
— У них ставки, у середньому, по півтори тисячі доларів. А в Маріїнському театрі перший валторніст має ставку шість тисяч євро. У Росії кілька оркестрів, кілька консерваторій і кілька театрів мають президентські гранти, тобто, належне фінансування. Це дає хороші наслідки.
— Якось після концерту вас запитали: чи сприймаєте критику? А ви відповіли категорично: «Ні!»
— Мабуть, то було «з пару та жару». Знаєте, коли багато зусиль затрачено на підготовку програми, а під час концерту хтось з музикантів схибив, а тут ще критики відразу насідають, то я можу досить категорично щось сказати... Я і оркестранти добре знаємо свої «плюси та мінуси». Ми обов’язково зробимо аналіз виступу, щоб не повторювати помилок. Я за конструктивну критику з боку публіки та музикознавців.
