Якомога реалістичніше мріяти про відпочинок, а не сповна насолоджуватися відпусткою довелося цього літа українському режисеру Володимиру ТИХОМУ. Серед українських глядачів він здобув популярність, екранізувавши романи Ірен Роздобутько «Таємничий острів» та «Гудзик». Окрім того, режисерському «перу» Володимира належать повнометражні картини «Мийники автомобілів» та «Донечко моя», а в співпраці з російськими телеканалами він працював над серіалом «Весела компанія», міні-серіалом «Сумасбродка» та декількома серіями другого та третього сезонів «Повернення Мухтара».
Творчо активному Володимиру Тихому свої мрії про відпустку доводиться реалізовувати взимку. Так минулого року від холоду він сховався в Індії. Що ж робив любитель екзотичного відпочинку цього літа? Чи не втік разом зі знімальною командою від столичної спеки до Північного полюсу? Про відпочинок, мандри, але в першу чергу — про улюблену кіносправу — наша розмова з режисером Володимиром Тихим.
— Спекотна пора для роботи творчого колективу Володимира Тихого продовжується?
— Так, відпочивати ми не збираємось. У нас є серйозний проект і є канал, що готовий вкласти в нього гроші. Йдеться про соціальний телевізійний серіал, у якому серія триватиме 26 хвилин. В центрі — побутове життя пересічних українців, із усіма його соціальними й політичними проблемами, тому й орієнтуватиметься фільм виключно на внутрішній ринок. Це не буде теленовела, відірвана від життєвих реалій. Там не буде принців, місіонерів, дітей, що губляться і потім знаходяться. До того ж, подібний проект на телевізійному ринку України — новина, а для Європи звичайне явище. Приміром, подібний проект «Коронейшел стріт» з 60-х років виходить на BBC.
Мені вже запропонували відзняти перший серійний блок, розробити ідею, персонажів. І якщо все буде гаразд, восени почнемо працювати над зйомками.
— Я так розумію, не відпочивали ви й цього літа. Напевно, реалізовуєте нові проекти?
— Зараз я з друзями працюю над новим незалежним проектом, який розрахований на фестивальний показ. Звісно, якщо наш продукт буде цікавий телеканалам, то вони зможуть його купити. Але, зважаючи на специфіку проекту, він виходитиме не в прайм-тайм. Це відірване від будь-якого жанру кіно. Воно складається з маленьких серій тривалістю п’ять-сім хвилин, об’єднаних спільною тематикою.
Цей проект я би охарактеризував як гумористичний та дещо провокаційний. До його зйомок долучились Роман Бондарчук, Вера Яковенко, Іван Сауткін та інші режисери.
А щодо повнометражних фільмів, я плідно співпрацюю з Ірен Роздобудько та з забороненим письменником Олесем Ульяненком. У нас є декілька сценаріїв, і на цьому ми не збираємося зупинятися.
— Довгий час ви створювали програму «СВ-шоу». Чи не плануєте знову взятися за зйомки розважального шоу?
— «СВ-шоу» з’явилося в кінці 90-х, що було дуже своєчасно. Зараз гумористичні програми потребують іншого відношення. Телебачення — це конвеєрна річ у поганому сенсі слова. А наш телевізійний ринок дуже специфічний: він існує за рахунок політичних новин і певних телевізійних шоу. Вони є «паровозами», які тягнуть за собою аудиторію каналу, як от програми «Танцюю для тебе», «Україна має талант». У той час, як ми прагнули створити канал, де б співіснували й розважальні шоу, і фільми, й інтелектуальні програми, як в Англії ВВС. Тому канал «1+1» починався як амбіційний творчий проект, в якому зосередились найкращі творчі сили київських кіностудій. Люди приходили на телебачення з іншим ставленням, ніж зараз, тобто намагались зробити щось сучасне й потрібне. А зараз все стало на свої комерційні місця.
— Кожного митця хвилює думка про те, чи знайшов він свою нішу й свого глядача. Чи знайшли ви свого в Україні?
— Якщо я щось роблю, то роблю це для когось. Кожен поет, режисер, композитор орієнтується на своє соціальне коло, в якому він знаходиться. Воно може складатись і з п’яти людей, але вони для нього авторитетні. Творець уявляє реакції потенційної аудиторії на твір і намагається її вразити, здивувати, захопити. Поразка може полягати в тому, що створене не викличе тих емоцій, на які ти сподівався, намагався викликати. Хоч потім, як виявиться, рейтинги були високі. Ось тут відбувається дилема: з одного боку ніби успіх, а з іншого, з творчого, особистого, розумієш, що це далеко не вершина. Подібне явище «розриває» багатьох людей. Вони починають робити ті речі, які подобаються масовій аудиторії.
— Як часто вам вдається мандрувати?
— У нас, українців, філософія туризму дещо інша, ніж у людей за кордоном. Іноземці подорожують не лише для того, щоб десь полежати на пляжі, а ввечері посидіти в кафе чи ресторані, вони їздять за враженнями. Для такої філософії Україна ідеально підходить, але спершу потрібно змінити стереотипний підхід до відпочинку.
За рік роботи на каналі «1+1» я об’їздив усю Україну. Разом із Олексієм Опіковим ми робили рубрику «Юкренія», тому подорожували часто. Їздили на Мальту, в Сицилію. Коли я пішов із телебачення, то мандрівки доводилось влаштовувати собі самому. Втім, зараз часто мандрую зі знімальною групою — з оператором, адміністратором, другим режисером, виходить досить велика компанія.
— Мабуть, не завжди все було так серйозно. Пам’ятаєте свої найперші враження від мандрівок?
— Яскраве відчуття від подорожі в мене залишилось з дитинства. Я народився в гірничому містечку Червоноград, що на Заході України. Воно оточене шахтами і для хлопців місцевість була надзвичайно цікавою з точки зору пригод. Там ми знаходили багато металевого мотлоху: підшипники, свинець. Цих речей було вдосталь. Я ще в школу не ходив, а вже разом з іншими хлопцями приїжджав до шахт, перелазив через паркан і рився аж до самісінького вечора в тому зовсім не здоровому металевому смітті. І це була ціла пригода для нас! Ми відчували себе першопрохідцями!
— З яким ще містом в Україні, окрім рідного Червонограду, вас пов’язують найприємніші спогади?
— Це Одеса. У часи СРСР мої рідні були розкидані по всьому Союзу. В Одесі була однокімнатна квартира мого дядька, куди ми з мамою кожного року приїжджали відпочивати. Квартира знаходилась в старому класичному одеському будинку. Вона була на четвертому поверсі, проте складалось враження, що піднімався ти на поверх дев’ятий. Гвинтові залізні сходи сягали мені майже до підборіддя. Мені ж було лише шість років. Проте все одно це була страшенна екзотика. Одеса для мене стала і Парижем, і Нью-Йорком.
Ворота, через які потрапляли речі з-закордону, були в Одесі. Це ж портове місто, куди завозили все: джинси, імпортні цигарки, італійські окуляри-капельки, шорти з Брюсом Лі. Це було надзвичайно дороге задоволення, але ж ви самі розумієте — блискучий світ імпортних модних речей вартий того. І хоча я бачив багато інших цікавих місць у своїх мандрівках, спогади про Одесу живі й свіжі. Одеса — місто, що подарувало відчуття свободи.
