До 210-річчя з дня народження Віктора Гюго. Його заслужено визнавали «володарем дум» не лише Франції, а й, напевно, цілої Європи. Провести Гюго в останню путь 30 травня 1885 року прийшло понад мільйон людей. Гі де Мопассан, який спостерігав за велетенською процесією, сказав: «Напевно, більше вже не буде ні людей такого масштабу, ні такого похорону». Віктор Гюго — великий французький письменник (прозаїк, поет, драматург), політичний і громадський діяч (був депутатом парламенту 1848 — 1851 рр., потім, після державного перевороту Наполеона III, емігрував з країни, заявивши: «Я повернуся до Франції, коли туди повернеться свобода»). Після падіння Наполеона, 1870 року, його зустріли на вокзалі Парижа 80 тисяч людей і несли на руках! Він золотими літерами вписав своє ім’я в історію Батьківщини.
А почалося це довге життя 25 лютого 1802 р. в Безансоні, на сході Франції. Він народився в сім’ї наполеонівського генерала, відомого ліволіберальними, демократичними поглядами. І хоча молодий Віктор деякий час (приблизно до 1827 року) був консерватором і монархістом — це тривало недовго. Висловлюючи на схилі віку свою етичну і політичну позицію, він мав цілковите право сказати: «Я у творчості не лише закликав до милосердя — я був бійцем, що бився за нього. Я відновив у правах бідняка — робітника, нещасного каторжника, хлопчину-обірванця з передмість Парижа, мати з голодним дитям на руках, гнану повію...». Свідчення цього — великі романи Гюго: «Собор Паризької Богоматері», «Знедолені», «Дев’яносто третій рік», «Людина, яка сміється», «Трудівники моря». Їх читали в цілому світі.
Завзятий поборник не лише прав людини, а й прав гноблених народів, Гюго без вагань ставав на їхній захист. Нам, українцям, важить такий факт. Коли 1878 року в Парижі відбувався Всесвітній літературний конгрес — а головував на ньому сивочолий патріарх Гюго — сенсацією стала доповідь Михайла Драгоманова (котрий приїхав до столиці Франції) «Література українська, проскрибована урядом російським», паралельно серед делегатів поширили його брошуру з такою самою назвою. Ішлося про ганебний Емський указ 1876 року, про утиски українського слова й нашої культури. Факти, наведені Драгомановим, справили таке враження на Гюго, що він, 76-річний, кілька днів поспіль відвідував головних редакторів провідних паризьких газет («Котидьєн», «Матен», «Орор»), наполягаючи, щоб вони опублікували бодай уривки з доповіді Драгоманова. Це було зроблено й привернуло широку увагу парижан. Царський режим не без підстав уважав Гюго своїм ворогом.
Зате у вдячній пам’яті народів світу залишився той, хто стверджував: «Велич народів не визначається їхньою кількістю, так само, як велич людини не визначається її зростом». І ще: «Найбільша сила у світі — це ідея, чий час настав».
