Якому з художників першому прийшла в голову ідея виключити з картини сюжетно-наочний зміст, визначити складно. Такі авангардні прояви стали виникати майже одночасно в різних країнах на початку минулого століття. Розглядаючи твори Мондріана, Делоне, Малевича та інших митців, більшість мистецтвознавців дійшли висновку, що першим абстракціоністом слід визнати Кандінського. Одна з його ранніх безпредметних робіт, написана 1910 року, зберігається в Парижі, Центрі Жоржа Помпіду, і має назву — «Перша абстрактна акварель».
Василь Кандінський народився в Москві 1866-го, а через п’ять років із сім’єю переїхав до Одеси, де закінчив гімназію, сформувався як особистість. Із цим містом у нього не припинявся зв’язок і надалі. Коли Василь вирішив стати художником після того, як закінчив Московський університет і залишив юридичну кар’єру, він не раз брав участь у художньому житті міста своєї юності. Його друг, одеський скульптор В. Іздебський заснував салон, де в грудні 1909 року в Одесі відбулася інтернаціональна виставка, на якій Кандінський представив одні з перших композицій, де вже майже не вгадуються елементи наочного світу. Одна з одеських газет повідомляла: «Обурливі факти мали місце в «Салоні», де невідомими злісними хуліганами попсовані полотна Гончарової, Кандінського, Кончаловського, Бурлюка, Ларіонова і скульптора Іздебського. Аніліновим чорнильним олівцем зроблено багато плям. Адміністрації «Салону» доводиться посилено спостерігати за публікою».
У лютому 1910 року ця експозиція, дещо змінена, демонструвалася в Києві, а потім у Петербурзі та Ризі. Нове, незрозуміле мистецтво набирало сили. Виставка авангардної групи «Бубновий валет», що проходила в Москві з 10 грудня 1910 року до 11 січня 1911-го, викликала величезний резонанс у пресі та культурному житті країни. Через декілька років її організатори М. Ларіоновов і Н. Гончарова винайшли власний вид абстракціонізму — променизм, в якому лише лінії та колір визначали композицію.
Процес абстрагування здійснювався поступово і був пов’язаний з тією внутрішньою роботою, яку В. Кандінський описав у книжці «Про духовне в мистецтві» (початою того ж 1910 року, виданою через рік). Художник поділяв свої твори на три категорії: Імпресії, Імпровізації та Композиції. Грані між ними розпливчаті, але показують етапи переходу від традиційного зображення до абстракції. Імпресії — це картини, в яких збереглося пряме враження від «зовнішньої природи». Імпровізації — це несвідомі, раптово виниклі вирази внутрішнього характеру, тобто враження від «внутрішньої природи». Композиції — це повністю абстраговані роботи, в будові яких «переважну роль грають розум, свідомість, навмисність, доцільність».
Відмова від наочності означала небажання бути спостерігачем цих предметів. В історії мистецтва настав момент, коли художник, який веде за собою глядача, перестав грати щодо природи підлеглу роль, копіюючи або прикрашаючи її. Віднині художник проголосив людину повноправним творцем іншого світу. К. Малевич, засновник супрематизму, писав: «Природа є жива картина, і можна нею милуватися. Повторити її є крадіжка, і що повторює її є крадієм. Художник може бути творцем тоді, коли форми його картин не мають нічого спільного з натурою. Потрібно дати формам життя і право на індивідуальне існування».
Абстракціонізм має чимало різновидів, яких об’єднує лише одне — відсутність візуалізації наочного світу. Шляхи, якими художники приходили до такого методу зображення, мають найрізноманітніші причини, включаючи філософські, соціальні й естетичні. Термін «абстракціонізм» постійно заперечувався його практиками і теоретиками, що пропонували інші варіанти, зокрема назву «конкретне мистецтво», але вони не прижилися у вживанні.
Доля вітчизняного нефігуративного мистецтва, як відомо, склалася трагічно. Радянській владі заважали вільнодумні художники, і, вибравши наприкінці 20-х — на початку 30-х років курс на керований, тематично контрольований «соцреалізм», вона оголосила абстракціонізм ворожим «буржуазним» напрямом. На той час багато авангардистів емігрували в інші країни, об’єднання розпалися.
У світовому мистецтві центром другої хвилі абстрактного живопису стала Америка 40—50-х. Основне протиріччя, яке вони намагалися вирішити своєю творчістю, — це усунути дихотомію (роз’єднання) тіла і духу. Саме вона, на думку покоління, чия молодість припала на роки Другої світової війни, привела до жахливих наслідків, агресії заради деяких ідей (у тоталітарній Німеччині та СРСР). Масові знищення людей в концтаборах і внаслідок воєнних дій з’явилися як наслідки духовного фанатизму, результат роз’єднання тіла і духу. Розчарування в цінностях цивілізації підштовхнули їх до пошуку інших, безконфліктних, форм людського існування. Художники зацікавилися африканською культурою, здобутками індіанських племен та східною традицією Дзен. Офіційне, реалістичне мистецтво, що виславляє воєнну промисловість, у нових художників асоціювалося з брехнею, тоді як найбільш чесним уявлялося площинне, безпредметне зображення. Як заявили Б. Ньюмен, М. Ротко та О. Готтліб 1943 року: «Ми хочемо заново затвердити площину картини. Ми — за плоскі форми, тому що вони руйнують ілюзію і відкривають істину».
Художники цього покоління започаткували культуру спонтанності, живопису дії та автоматичного письма. Протиріччя між тілом і духом вирішувалося через злиття творчого імпульсу з моментом руху самого акту написання картини. Абстрактному експресіонізму були властиві деяка незавершеність, хаотичність і легкість, які культивувалися, починаючи з 1940 року. Поступово в їхній творчості акцент змістився на сам акт творіння, в якому увиразнювалася жестикуляція, робота з матеріалом — наливання фарби, розтирання чи удари по полотну. Так, Д. Полок придумав розстилати полотно на підлозі й бігати по ньому, наприскувавши спеціально придбану для цього рідку фарбу. Такі «танці» художника перетворилися на перформанси, які знімали на кіноплівку. У них важливу роль грав діалог із глядачами-співучасниками, тобто інтерсуб’єктивність, що протиставлялася постулатам приватної власності та індивідуалізму.
Культура спонтанності, що включала бібоп-музику, спонтанну літературу і весь так званий бітнічний спосіб життя, що був передвісником руху хіпі й шестидесятників, не зараховувала себе ні до «високочолих» інтелектуалів з їхнім прагненням до чистої духовності, ні до маси обивателів з їхнім кітчем і приземленим «здоровим глуздом», пропонуючи деякий «третій» шлях розвитку. Теоретик мистецтва Г. Розенберг писав: «Непохитна вірність особистої спонтанності та незалежності сама по собі є квазіполітичною позицією — яку затаврував Ленін і яка проголошена незаконною в тоталітарних країнах, нестерпна для бюрократів, конформістів, людей організації та планування». Тут спостерігається велика схожість зі світоглядом художників андеграунду, які з’явилися в нашій країні через десятиліття.
У нас друга хвиля безпредметності розпочалася після «хрущовської відлиги» 60-х років. Так, яскравим прибічником чистого, колористичного живопису в Україні виступив Тіберій Сільваші. Цікаві абстрактні композиції створювали Олександр Дубовик, Анатолій Суммар, Валерій Ламах, Микола Трегуб, Василь Бажай, і не тільки вони. Художники другої хвилі абстракціонізму кожен по-своєму трактував необхідність відмови від предмета. Праці попередників тоді не друкувалися в нашій країні, але познайомитися нашвидку з їхніми роботами можна було в статтях, що критикують «буржуазне мистецтво».
«Своїм» це мистецтво стало набагато пізніше, починаючи з 90-х, після розпаду Союзу і скасування тоталітарної цензури. Таким чином створилася передумова для сплеску третьої хвилі абстрактного мистецтва. Стримуваний ентузіазм безпредметної хаотичності хлинув на полотна художників наступного покоління, таких як П. Бевза, П. Лебединець, А. Клименко та багато інших.
Цього року, до 100-річного ювілею абстракціонізму, пройшли виставки в Києві, Севастополі, Львові та інших містах України, а також у Росії та інших країнах. Природно, що ніхто з глядачів уже не обурювався їхніми творами, як багато років тому.
