Коли занурюєшся у світ музеїв, розумієш, що люди продовжують жити саме завдяки ним. Пращури постають перед нами реальними, живими. Напевне, донести звістку з далекої давнини для еволюції людства є одним із головних завдань музеїв. Та чи завжди так було? I взагалі, чи існували музеї тоді, в давнину?
Як стверджують дослідники, процес зародження і становлення музейної справи як специфічної системи успадкування історико-культурних цінностей пройшов складний та довгий шлях. Перші елементи музейної справи постають уже в первісному суспільстві — в добу верхнього палеоліту. Вже тоді річ набувала особливого значення. З одного боку, кожну річ наділяли понадприродними властивостями, що спричинювало їхню недоторканість й святість. Виступаючи певним оберегом, вони творили людську долю. Такі речі зберігались у жерців.
З іншого боку, речі мали й пізнавальну функцію. Вони були своєрідним постійним посередником між поколіннями, носіями інформації, досвіду, знань, тим самим сприяючи прогресу людства.
З плином часу, у період Стародавньої Русі, річ набуває цінність матеріальну. Забезпечення речами влади і сили зумовлювало їх накопичення й використання культурних цінностей. I тут з’являються перші домузейні форми. Такий довгий і складний шлях довелося здолати музейницькій справі, перш ніж вона досягла сучасного рівня. Намагаючись вповні оцінити всю значимість музеїв, мені хочеться запросити читача у невеличку подорож...
На території села Пирогів, на півдні Києва, розміщується Державний Музей народної архітектури і побуту України. Його було створено у 1969 р. і відкрито у 1976 р. «Музей під відкритим небом» — називають його поміж людей. А у світі вважають найбільшим музеєм такого типу. На величезній території (близько 120 гектарів) розміщено зразки давніх поселень українців, пам’ятки ХVI — поч. ХХ ст. Тут і Середня Наддніпрянщина, і Полтавщина, й Слобожанщина, і Полісся, Поділля, Карпати, Південна Україна. Місцевість для кожного міні-регіону підібрано відповідно до історико-етнографічного й географічного районування України. Так, щоб дістатись до карпатських поселень, потрібно здолати круті підйоми на «гори», що тонуть у пухкому килимі смерек. Ну а Полтавщина, Слобожанщина й Поділля зустрічають нас золотом полів.
Та попри те, що музей штучно створений, в поселеннях немає відчуття вимерлості і покинутості. I це зовсім не тому, що вся величезна територія музею при гарній погоді заповнена відвідувачами з різних країн.
Самі будівлі (близько 400) хоч і розміщені рукою сучасного науковця, не є реконструйованими копіями. Їх було віднайдено по всій Україні й частинами перевезено до музею. Подібного прецеденту в історії музейної справи немає. Сумно, коли бачиш, як з часом вони руйнуються — недостатнє фінансування не перекриває навіть абсолютна самовідданість працівників музею.
В кожній хаті є власний господар, який доглядає свою ділянку: вирощує квіти, косить траву, порається на городі, при потребі ремонтує дах, білить стіни й виконує безліч іншої роботи. Часто можна побачити біля східців миску з молоком, а на вікні — пухнасту кішку із напівзакритими від задоволення очима... Або зненацька, перед воротами чергової хатинки тебе зустрічає гучний голос грізного охоронця — симпатичного песика з танцюючим хвостиком...
Аж от церква. Музейна? — I так, і ні. Біля образів сяють свічки, ікони — в рушниках. Думаю, порадів би будівничий церкви, коли б знав, що й через кілька століть в ній продовжують правити служби.
Хатина пасічника... Де ще можна побачити вулики на... дереві. При чому це не ті звичні для нас, досить легкі сучасні вулики, а зроблені з надзвичайно важких частин дерева — імітація дупла. Адже за 40 кілометрів від села в лісі, де жили пасічники, водилося багато ведмедів, — потрібно було якось захистити свій мед.
...Піднімаюсь до величних млинів, ще раз окидаю поглядом безмежний простір. Чую музику свободи, глибоко вдихаю п’янке повітря, і відчуваю дивне оновлення свого духу й тіла.
