Таємницю своїх робіт Оксана Спiндовська-Паламар не просто
не приховує — вона акцентує на ній увагу, більше того — робить її найважливішим
засобом виразності — і, треба визнати, засіб цей виявляється з найсильніших.
Малюнок гуашшю, лаконічний і розмашистий, і друкарський текст одночасно
співіснують і заперечують один одного. Зображення виявляється то чимось
цілком реальним (наскільки це взагалі можливо в графіці), то мало чи не
фікцією. Роботи одеської художниці навіть не двохшарові. Вони швидше нагадують
загальновідомий малюнок для демонстрації оптичних ілюзій — два чорних профілі,
а між ними — біла ваза. Отак і тут — дівчина в чорному, що сидить на біло-синій
драпіровці, обертається раптом на газетний аркуш, покритий гуашшю, а газетний
аркуш — знов на дівчину. І так до нескінченності, до запаморочення. Моторошно,
але зачаровує надзвичайно.
Оксана Спiндовська-Паламар справляє враження людини відлюдної
і навіть дещо потайливої. Судячи по роботах, вона відважна до цілковитої
безжальності щодо себе і своєї творчості; і ще — вона сумна. Схоже, як
художник вона абсолютно відмовилася від всіх пафосно-романтичних гасел
на зразок «магії творчості» або «високого призначення». До чого стрясати
повітря? Ось він — газетний аркуш, покритий з різною щільністю гуашевими
фарбами. І те, і інше до болю банальне — і при цьому відповідає всім вимогам:
графіка як графіка, мистецтво як мистецтво. Проте, чесно і тверезо, мало
не цинічно у всьому зізнавшись, одеська художниця стала раптом схожа на
дитину, що розламала заводну іграшку, щоб подивитися, що у неї всередині.
Ось вона, іграшка — вона нікуди не поділася, вона просто розібрана на коліщатка
і пружинки. Можливо, так навіть цікавіше. Напевно — зрозуміліше. Тільки
ось музика невідомо чому більше не грає. Шкідливість ілюзій безперечна.
Але тим, хто втратив ілюзії, залишається тільки сумувати — услід своїм
чорнявим натурницям і спорожнілим пляжам.
