Її ім’я добре відоме в нашій країні та за її межами. Коло її клієнтів — еліта. Але жодного натяку на зіркову хворобу вона не має. Вона не вимушена і легка у спілкуванні, а її речі завжди жіночні та елегантні. Крім того, її вважають старожилом українського «модного» ринку, адже нещодавно вона відсвяткувала десятиріччя від заснування свого бренду. Незважаючи на те, що народилася вона на Київщині, перш за все її позиціонують як львівського дизайнера, а з іншого боку — хоча вона давно здобула визнання та славу в столиці, у Львові її досі не сприймають серйозно. Втім, залишати вже рідне місто Лева одна з найвідоміших українських дизайнерів Оксана Караванська не збирається, розповіла вона в інтерв’ю «Дневі».
— Відверто кажучи, вашу ювілейну колекцію багато хто уявляв в етнічних мотивах. Тим паче, що напередодні у Львова був також ювілей... — Насправді я до сьогоднішнього дня не можу зрозуміти, чому мене називають «етнічним» дизайнером. Всі вишивки, які я використовую, ніколи не були автентичними. Я завжди їх трансформувала на сучасний лад, залишаючи лише техніки виробництва. І, до речі, цього разу в колекції було багато вишивки в українських мотивах.
— Коли ви готуєте колекцію до чергового показу, весь одяг потрапляє на подіум? — У нас великий відсів, який інколи трапляється під час показу. До речі, так само було цього разу. Просто я подивилася на модель і сказала: знімай, підеш в чомусь іншому. У нас на фірмі раніше виносити одяг навіть вважається поганою прикметою. Залишається п’ять днів до показу, одежі немає... А швачки собі тихенько приховали і не несуть мені до останнього, знають, що я можу взяти в руки ножиці і переробити або взагалі зняти модель. Тому й показують за день до від’їзду, і чистка відбувається безпосередньо перед виходом...
— Колекція виглядала легкою і романтичною. А в фіналі ви вийшли в джинсах і кросівках... — Знаєте, це у мене такий фарт. Вперше, коли я приїхала до Києва, дуже переживала. Настільки сильно, що випустила із зору свій власний одяг, і вийшла в джинсах та футболочці. А коли вже другий раз приїхала, взагалі трапилася смішна історія. Я спланувала собі пристойний вихід, попросила маму витягнути із шафи білі штанці, пошила гарну сорочку... А коли вже перед виходом одяглася, побачила величезні очі дівчат. Я до дзеркала, а штанці короткі і як лосини обтягують. Як згодом виявилося, мама вирішила їх випрати, от вони і сіли. Вже нічого не залишалося, як вдруге вийти у джинсах та футболці. А втретє прийшли організатори «Сезонів моди» і сказали: «Люба, ти вже створила свій образ і мусиш його дотримуватися». На десятиліття я все ж вирішила, що можу дозволити собі вийти у чомусь елегантному. Зранку спакувала мішечок з одягом і назначила дві відповідальні за нього людини. Але пакунок забули в машині, і замість того, щоб перевдягати манекенниць, перед показом шукали мій одяг.
— А взагалі у вас багато одягу?
— Мені дуже зручно в тому плані, що я можу взяти щось з колекції. Але на жаль шити для себе у мене практично немає часу. Насправді, коли я роблю одяг для когось або шию колекцію, мені не шкода ні сил, ні часу. А коли для себе, то починаю думати, що от поки я вигадаю щось, поки зроблю... Простіше піти і взяти вже готове — я маю на увазі, зі своїх колекцій.
— Як ви вважаєте, що означає стежити за модою?
— Особисто я вже багато років дотримуюсь думки, що головне не мода, а відчуття стилю. Ми, дизайнери, декларуємо моду, але не треба забувати, що це бізнес. Тому кожні півроку маємо створювати щось нове. Але будьмо реалістами: не кожна жінка має можливість встигати за нашими змінами та метаморфозами. Тому вдало куплені речі, які вже не дуже модні, можна просто оновити аксесуарами.
— Чи змінилася за десять років клієнтка Оксани Караванської?
— Напевно, вона стала трошки виразніша, і все. Моє відношення до жінок, які носять мій одяг, таке, як і до себе самої. Наприклад, коли я щось роблю, то постійно задаю собі запитання: чи я б це вдягнула? Взагалі я поважаю клієнтів, які не бояться експериментувати, і тих, що не бояться, коли на них звертають увагу. Я дуже не люблю консервативних жінок. Я розумію, що є певний статус, який до чогось зобов’язує, але якщо хтось це правило придумав, то чому його не можна перепридумати і трактувати відповідно до теперішнього часу? З іншого боку, ніколи не треба забувати, що ти жінка, і не соромитися цього навіть коли йдеш на переговори з серйозними чоловіками. І та, яка про це постійно пам’ятає, — це моя клієнтка.
— А були випадки, коли ви відмовляли клієнтам? — Так, бували. Зараз їх менше, але у мене свого часу було багато гуль і шишок від того, що я не знаходила спільної мови з людиною, але все рівно згоджувалася працювати. І в кінці- кінців виходило негативно і для клієнта, і для мене самої. У мене є навіть кімната, яка називається «Музей дурості Оксани Караванської». Я не віддаю невдалі речі людині, залишаю їх собі і аналізую помилки. Але зараз таких випадків практично не буває. Мабуть, настав той період, коли я розумію, що ми не знайдемо спільної мови, я бачу, що то не моя клієнтка. В таких випадках я кажу: вибачте, я не ваш дизайнер. І це напевно те єдине, що в мене є від зіркової хвороби...
— Вас свого часу запрошували працювати в Париж, чому ви відмовилися?
— Це була не зовсім пропозиція роботи, мені просто запропонували показати там свою колекцію. Але є таке правило шоу-бізнесу — якщо ти показуєшся в Парижі, то, логічно, тобі потрібно збирати свої валізи і переїжджати туди назовсім, аби відчувати тамтешню атмосферу. Та багато років тому я зробила для себе висновок, що не зможу жити за кордоном. Це можливо трохи амбітно звучить, але я українка, і жінки, для яких я працюю, теж українки. І розуміти краще, ніж їх, я не зможу нікого.
— Але все одно, мати покази в Парижі — це дуже престижно....
— Я розумію — це правило гри. І особливо я це відчула, коли їздила з серією показів по Америці. В Нью-Йорку дуже цікаві баєри були готові купувати мої речі собі в бутіки, але спитали, чи маю я покази в Парижі або Мілані... Я кажу, що не маю, а вони відповіли: коли виправите це, тоді і будемо співпрацювати. Для них це є правило, це фішка. І якщо вони беруть продавати одяг з Європи, то він обов’язково мав пройти через світові столиці моди. Тому ми з чоловіком, який до всього є й директором мого бренду, вирішили, що краще будувати і досягати всього на батьківщині. Але в той же час ми зрозуміли, що в Україні не діють жодні правила міжнародного ринку і взагалі немає такого поняття, як індустрія моди.
— Коли ви починали працювати, то зрозуміли, що «модної» індустрії в Україні немає взагалі. Що змінилося за десять років?
— Насправді українська мода потроху розвивається, але не в тих масштабах, що хотілося б. Дуже повільно заявляються баєри, якi поки працюють дуже дешево. Я думаю, це справа часу. Взагалі, як працюють українські бутіки? Є власниця, яка сідає на літак і летить на покази до Мілану. На свій розсуд вирішує, що мали б одягати українські жінки, і замовляє це на складах або ж в мульбрендових бутіках. Її аналіз базується на тому, що у неї найбільше купують в магазині, але знову ж купують тільки те, що вона привозить. Професіоналів, які у цьому дійсно добре розбираються, мало.
— А коли ви вперше потрапили на київські «Сезони моди»?
— Насправді мене постійно туди запрошували. Якийсь час я опиралася, але останньою краплею став показ у Львові в 1999 році. Взагалі-то львівська преса мене не дуже сприймала, але то, мабуть, був найцікавіший показ за всю історію Львова, він називався «П’ята стихія». Було багато сценічних ефектів: дощ падав, вітер дув, полум’я спалахувало. А на фінальну частину ми взяли в аеропорту на прокат величезний вентилятор, який розчищає сніг. І кожна з дівчаток, що проходила, кидала туди по жменьці пір’я. Вентилятор починав потрошки працювати, а ми всі тішилися, що дуже красиво виходить. Але коли він розійшовся і те пір’я подуло до двадцятого ряду, ми зрозуміли, що не все так просто... Наступного ранку вийшла чергова львівська преса з заголовками «Жаба в пір’ї». Терпіння лопнуло, і я вирішила спробувати поїхати до Києва. Це був переломний момент в моїй «модній» діяльності. Мою колекцію «Осінь—зима-1999» визнали відкриттям сезону. З того часу я стала регулярно возити у Київ свої колекції.
— Чому ви досі не перебралися до столиці?
— Я маю надію, що у Львові колись все зміниться. Тим паче, там налагоджена система виробництва, і атмосфера для творчості набагато краща. Але насправді більшість часу я проводжу в справах у столиці.
— Як ви вважаєте, об’єднання «Київського подіуму» та «Сезонів моди» пішло на користь українській індустрії моди?
— Як на мене, об’єднати їх — це дуже позитивне рішення. Приміром, мені було важко робити кожного разу дві колекції. Адже «Сезони» поставили умову, що я не можу показувати одну і ту ж колекцію і там, і там. А коли дизайнери знову об’єдналися, виграли всі. По- перше, знову запрацювало потужне дизайнерське ядро, і зараз видно, хто є хто. А по-друге, насправді це позитивно впливає на саму «модну» індустрію та її розвиток. Хоча, можливо, трошечки важче стало працювати молодим дизайнерам.
— У вас є жіноча, молодіжна, дитяча, незабаром вийде ще й чоловіча лінія одягу. А над створенням масової колекції ви не задумувалися?
— Насправді це дуже складний бізнес. І дизайнерів, які можуть створювати масові колекції, можна перерахувати на пальцях. Адже тут треба мати гарне професійне чуття. Коли я шию на манекенницю — це одне, а коли я маю зробити те, що будуть носити як мінімум десять жінок, і на кожній це має добре виглядати, зовсім інше. Мають бути професійно розроблені пропорції, грамотно побудовані лекала... Але головна проблема в тому, що немає зв’язку між тими, хто хотів би купити, і тими хто хотів би продати.
