Відвирував фестиваль імені Сержа Гензбура (організатори Посольство Франції в Україні, французький культурний центр, «Артхаус Трафік» і Національна кіностудія імені О. Довженка) в трьох українських містах: Києві, Одесі та Харкові.
Серж Гензбур (1928—1991) є типовим l’enfant terrible (жахлива дитина) французької культури (коріння — одеське, «перше ім’я» — Люсьєн Гінзбург, Серж, як і Джо Дассен — син емігрантів). Він є гротескним втіленням богеми: успішної й розбещеної, божевільної й іронічної, тієї, що творить і вичворяє.
Фестиваль відкрився фотогалереєю. Її головний персонаж — особа Гензбура. Його довгоноса фізіономія на межі потворності, змінена внутрішнім світлом азарту. Тому химерна краса його подруг — знаменитих актрис і співачок — не приховує своєрідності Сержа. Усі ці пари виглядають як серія «Красуня і чудовисько», однак «останнє» викликає набагато більший інтерес унаслідок незвичайного таланту й чарівливості.
Співак, композитор, актор, режисер, художник — у будь- якій своїй іпостасі він руйнував численні табу, вивертаючи навиворіт як себе, так і своє оточення. Звісно, не без задоволення. Своє кредо він сформулював у фільмі «Я вас люблю» таким чином: «Інші співають про надії, я — про безнадію. І роблю це кумедно. Багатьом подобається». В останньому пасажі — його головна «слабка ланка». Незважаючи на провокаційні витівки (і художні, й не дуже) — він завжди бажав подобатися публіці. Гензбур підпорядковував своє життя формулі «успіх— провал» і вправно діяв, усупереч думці про його «абсолютну маргінальність». Так, він зробив точний музичний хід, перевівши стилістику своїх пісень з вальсоподібного французького шансону (тон якому задала велика Едіт Піаф) на американські ритм-енд-блюзові рейки. І написав один з найуспішніших альбомів на французькій естраді.
Тепер щодо фільмів. Я подивився два.
Перший — «Я вас кохаю» з Катрін Деньов у головній ролі (1980). Сюжет: героїня міняє без видимих причин своїх чоловіків, яких у результаті набралося аж п’ять «штук». Із цієї чехарди і складається її існування. «Наймерзенніший тип» — Гензбур, який грає себе. І який видає час від часу особисті життєві установки, на зразок наведеної вище.
У стрічці дратує часте обривання сцен на півслові. Суцільна нарізка, як у серіалі. Тільки-но Деньов сидить з одним зі своїх кавалерів — продавцем книжок, аж раптом вона вже зі співаком, а ще за п’ять хвилин — із сусідом, ніби він виліз із шафи, немов у анекдотах. Як висловилася одна з глядачок: «Складається таке враження, що це монтаж різних стрічок...»
Інший фільм — «Я тебе кохаю... я тебе також ні» (1976). У назві — фраза Гензбура на адресу Бріджит Бардо після проведеної з нею ночі, коли під ранок вона намалювала на стіні освідчення в кохання, а Серж так дотепно на нього відповів. (Ось так і довели Бардо різні чоловіки, що вона почала зрештою займатися тваринами.)
Сюжет: два сміттярі не зовсім традиційної орієнтації. «Не зовсім», тому що один з них раптово закохався в дівчину з провінційного кафе. Другий почав ревнувати. Дівчина, щоб «надихнути» коханого, вступає з ним в «содомський» зв’язок. «Блакитний» ревнивець ледь не задушив метку дівчину у ванні. Унаслідок слабкої заступницької реакції її хлопця на спробу вбивства — вони сваряться. Чоловіча частина любовного трикутника їде. Дівчина — падає на дорогу з криком: «Я не те хотіла сказати...»
Суть такого роду французьких сюжетів: знайти здорове начало у пороку. Цим началом є любов. Заяложена, але вічно актуальна рима «ламур — тужур» прозвучала навіть в одній з кінопісень Гензбура. За кадром звучить і його найбільш ударний хіт — «Я тебе кохаю... я тебе також ні».
Сценарій — дотепний. Фільм знятий у дусі маргінальної урбаністичної поезії: можна гарно показувати закохану парочку в самоскиді серед гір сміття. Подзюривши на які (демонстрування «ходіння до вітру» Гензбур любить не менше сучасного панк- письменника Володимира Сорокіна), можна розказати філософську теорію про людські відходи. Таку близьку панк- руху й декадансу... Але зроблено фільм чудово. Це майстерна робота Гензбура-режисера. Якщо це й не шедевр, то близька до цього річ.
Щодо музичної спадщини Гензбура, то його голос і манера поведінки на сцені близькі Володимиру Висоцькому. Звідси й не надто великий успіх групи SCENIC RAILWAY, яка виконує репертуар майстра й дала концерт в одному з павільйонів кіностудії О. Довженка.
Усе нібито нічого, а не бере. Поаплодувавши, публіка ввічливо почала розходитися. Воно й зрозуміло — хто може заспівати Висоцького адекватно? Без ТАКОГО голосу й артистичної чарівливості будь-яка копія виглядає малокрівно.
Загалом захід запам’ятався. Батьківщина предків Гензбура гідно вшанувала пам’ять «одного зі своїх синів» (хоча й далеких), розділивши захоплення від успіхів «жахливого дитятка» з його справжньою матусею — Францією.
