Мистецькі акції в національних заповідниках та музеях — це новий спосіб поспілкуватися з відвідувачами. За словами організаторів, головне — розбудити цікавість у людей, особливо молодих, до історії, традицій та давнього мистецтва. Тож чергова «Ніч у музеї», а точніше — вечір, відбувся в одній із найбільших святинь України — Софійському соборі. Та особлива подія для заповідника — повернення Царських воріт, які відреставрували польські майстри.
Перед входом на територію Софії гостей вітав воєвода з дружиною. Дуже колоритної зовнішності — кремезна статура, гучний баритон, одягнутий у атласну сорочку, шапку, кремові черевики із закрученими вверх носами. Дивлячись на впевнену поведінку господаря, хотілося думати, що це і є сам князь Ярослав Мудрий.
«Ласкаво просимо вас оглянути святi місця!» — закликав воєвода — господар події. Недалеко від входу нас зустрічав київський ансамбль «Пульс», який відтворив весняний дівочий танець початку ХI століття. За ним гостей вітали дорослі — артисти ансамблю «Володар» нагадали, що незабаром — свято Івана Купали. Тож вони співали пісню «Ой, на Івана, на Купала...» Далі — імпровізація купальського обряду: з нашою допомогою володарівці отримали купальське деревце, уквітчане різнокольоровими стрічками. Словом, до нетривалої екскурсії по Софії, яка розпочалася під спів кобзаря «Рідна мати моя...», усі вже мали потрібний настрій та натхнення слухати про високе і вічне...
Окрім усього, для гостей спеціально відкрили «Музей українського бурштину», щоб так «поєднати віки». Правда, якщо говорити про бурштин, то мова йде про поєднання не тільки ХI століття з ХХI, а і з часами, які віддаляють нас на 40—60 мільйонів років: саме стільки років бурштину — застиглій смолі з хвойних дерев. А от що справді єднало наше століття з князівським — так це горілка, настояна на бурштині й травах, яку виготовляли ще в ті давні часи.
...А тим часом всі готувалися до приїзду князя Ярослава. Хочеться вірити, що те, що ми побачили, відбувалося й сотні років тому. Обабіч доріжки, яка вела до головного входу в Софію, стали дівчатка — усі в однакових білих сорочках з вишивкою, чорних черевичках, з яскравими віночками на головах. Потім підійшла княжа дружина — в металевих латах, із шаблями, а перед входом у храм сів чернець за стіл й почав читати книгу. Він нагадав, що «в літо 1037 року заклав Ярослав місто велике і Золоті ворота»... Зазвучав церковний передзвін. Майстри грали на всі лади, відтворювали церковні мотиви один за одним (це був запис)...
Очікування приїзду князя затягнулося. Гості стали детальніше роздивлятися подвір’я музею і побачили те, що в звичайний день пропустили б. Наприклад, привернуло увагу, що на одному з газонів були висаджені жовтенькі чорнобривці в цікавий спосіб (як фрагмент одного мозаїчного орнаменту, викладеного в Соборі).
Почало сутеніти... І нарешті — їде князь! У кареті, і не сам, а з дочкою Анною. Аж тоді ми дізналися, що, як почесні гості, потрапили в літо 1049 року, коли Ярослав Мудрий (актор-франківець Лесь Заднiпровський) віддавав свою дочку Анну (його театральна колега Тетяна Жирко- Олексенко) заміж за французького князя Генріха I. На честь цієї події й відбулася служба божа в храмі, свідками якої ми стали.
Потім — на подвір’ї собору — театралізований уривок iз п’єси-поеми Івана Кочерги «Ярослав Мудрий», у якому князь бідкався про долю дочки (як їй там буде в нецивілізованій Франції), що не знала «як це все кинути»... Гості дійства на власні очі пересвідчилися, як державні інтереси перемогли особисті бажання, і Анна Ярославівна сіла в карету й поїхала. Натомість Ярослав Мудрий, аби розвіяти сумні думки та розвеселити душу, запросив усіх «на пир»...
До речі, гостей не вгощали наїдками, які подавалися до столу в ХI столітті, бо фарширована риба чи овочевий шашлик — навряд чи це страви з тих часів. За словами організаторів, презентація трапези часів Київської Русі — це наступний етап творчого підходу до своєї роботи в рамках акції «Ніч у музеї». Що ж, дочекаємося її.
