Книжку актор присвятив своїм дочкам — Лу і Лів, а також хресній матері Лулу, яка його виховала. За визнанням Делона-молодшого, ця сповідь — така собі психотерапія, спроба позбутися комплексів, які переслідували його впродовж усього життя. У бесіді з izvestia.ru Ентоні Делон розповів про те, як ледве не став гангстером, як потрапляв за грати й, врешті, про складні стосунки з батьком.
— Судячи з вашої сповіді, бути сином суперзірки — ой, як непросто...
— Я завжди страшенно боявся батька. Я починав його боятися, ледве прокидався. Я відчував нез’ясовний страх, коли він входив до кімнати, коли ми сиділи за столом, їхали в автомобілі. Певно, причиною цього були його владний, нетерпимий характер, його манера дивитися на мене. І те, що він розмовляв зі мною, як із дорослим, коли мені було всього п’ять років. Тоді я сказав собі: «Чоловіки не плачуть».
Знаєте, коли ростеш без батька — це все одно, що жити в будинку без даху. Я мав самостверджуватися. Для мене це означало — використовую жаргон психоаналітиків — «убити батька». Звісно, фігурально. Я ріс, маючи перед собою образ батька, який у фільмах грає або гангстерів, або суперполіцейських. Мені здається, я його дуже любив, дуже ним захоплювався.
— Ваша мати — модель і актриса Наталі Бартелемі — також не надто обтяжувала себе вашим вихованням.
— Вона мною зовсім не займалася. Була дуже зайнята власним життям.
— Батько не допомагав вам робити кар’єру?
— Ніколи. Чесно кажучи, ми завжди мали дуже складні стосунки й дуже довго були у стані війни.
— І зараз воюєте?
— Ні, війна скінчилася. Нещодавно. Тепер ми знову спілкуємося. Я нічого ніколи не забуваю, та все вибачив. Зараз у нас усе добре. Сподіваюся, так буде й надалі.
— Як сталося, що у 18 років ви спілкувалися з гангстерами, а потім потрапили на лаву підсудних?
— За грати мене відправили за крадіжку автомобіля та незаконне носіння зброї. Суддя дав мені десятимісячний термін, із якого я відсидів місяць. Коли я вийшов із в’язниці, то збагнув, що це «не моє». У житті є речі цікавіші, ніж бути бандитом.
— Мабуть, магічне ім’я Делона допомогло вам легко відбутися?
— Де там! Зовсім навпаки! Це була епоха президента-соціаліста Франсуа Міттерана. І я слугував прикладом — щоб іншим не кортіло. Я ж уперше порушив закон. Якби я не був Делоном, мене б засудили до умовного покарання.
— Замолоду ви були шибайголовою. Напевно, ризикуючи життям, прагнули самоствердження?
— Грати зі смертю — ні з чим не порівнянне відчуття. Це була така собі форма протесту, хоч і не можу сказати напевно, проти чого я протестував. Паризьким бульваром Періферік (окружною кільцевою дорогою) на мотоциклі без каски я мчав зі швидкістю 200 кілометрів на годину, лавіруючи між автомобілями. Тоді я відчував себе невразливим — коли хочете, надлюдиною. Безсмертним.
— І сьогодні у вас це відчуття лишилося?
— Із віком я став відчувати себе звичайнісіньким смертним.
— Ви навіть брали участь у авторалі «Париж—Дакар».
— Цього разу я був за кермом не автомобіля, а гвинтокрила, який упав у пустелі. І мені знову пощастило — я лишився неушкоджений. Мабуть, я народився в сорочці. Я стільки втрапляв у халепу, що міг разів десять загинути. Однак досі відчуваю страх перед смертю.
— У вас доволі рано прокинувся інтерес до бізнесу.
— Я створив свій бренд одягу зі шкіри, що мав великий успіх. У 19 років я був наймолодшим головою фірми у Франції. У мене були здібності не ділової, а творчої людини. Я генерував ідеї та пропонував свою концепцію одягу. Бізнесом як таким займалися мої партнери. На жаль, я припустився помилки і почав вкладати гроші у нічні заклади. Незабаром мого менеджера обстріляли в автомобілі. Після цього мене знов арештували — поліція вирішила, що ми щось не поділили, і я хотів звести з ним рахунки. Але зрозуміли, що я тут ні до чого. Та на додачу нагрянули фіскальні служби. Довелося поставити хрест на моїй бізнес-кар’єрі. Протягом 13 років я розплачувався з податковою службою.
— І батько вам не допоміг?
— Навпаки, його фірма «Ален Делон», яка випускала парфум, звинуватила мене в контрафакті на тій підставі, що я використав у одязі наші спільні ініціали — AD. Проте я виграв цей процес.
— Усе ж ви вважали за краще перебувати не у світі комерсантів, а серед богеми. Серед ваших приятелів був автогонщик Поль Бельмондо — син Жан-Поля.
— Якось ми з ним побилися через принцесу Монако Стефанію...
— ...І коли ви залицялися до принцеси, сам Френк Сінатра пригрозив вам розправою.
— Він не тямив себе від люті: «Ти знаєш, хто я?! Тримайся подалі від Стефанії! Ти мене розумієш? Забирайся геть!». Френк був справжнім гангстером. Але на його погрози мені було плювати — за годину ми зі Стефанією мчали на авто гірською дорогою. Я не думаю, що він убив би мене. Хіба що його люди для залякування зламали б мені руку чи ногу...
— Здається, ви мали намір одружитися зі Стефанією?
— Боже збав! Не можна одружуватися ні з принцесами, ні з актрисами. Втім, і за акторів краще не виходити заміж. У нас особливе ремесло. І сімейне життя акторам вдається рідко.
— Поговорімо про вашу творчу кар’єру. Ви зіграли вже у 35 фільмах, включаючи телевізійні. Після стрічки «Хроніка оголошеної смерті» за книгою Маркеса «Щорічник кіно» написав: «Народилася нова зірка — Ентоні Делон».
— У цьому фільмі Франческо Розі я виявився єдиним, кого критика пощадила. Газета «Ліберасьйон» назвала його «Хронікою оголошеного лайна». Дійсно, це була не краща робота Розі.
— Тепер ви пробуєте свої сили і на сцені...
— Наступного року я втретє у житті гратиму в театрі — головну роль у виставі «Прикріпи мене до радіатора». Її написав Раффі Шарт, автор відомої п’єси «Мою дружину звуть Моріс» (вона з успіхом іде в Московському театрі Романа Віктюка). Як актору мені цікавіше працювати в театрі. Свого часу Люк Бессон послав мене вчитися до театральної школи «Студія Пігмаліон», де я провів два роки. Там вчилася й актриса Анн Парійо перед зйомками стрічки «Нікіта».
— Чи не порівнюєте ви часом себе з батьком в акторському плані?
— Ні. В акторській справі ніколи не можна себе ні з ким порівнювати. Треба вірити у свої сили, використовувати свій потенціал і намагатися йти — якщо вдається — власним шляхом.
— Кого з акторів ви цінуєте найбільше?
— Шона Пенна, Аль Пачіно, Роберта де Ніро, Шарліз Терон, Меріл Стріп. Із французьких — Венсана Касселя й Ізабель Юппер.
— А кого ви мрієте зіграти?
— Махатму Ѓанді, афганського моджахеда Масуда й автогонщика Айртона Сенну.
— Ви, як і раніше, захоплюєтеся буддизмом?
— Буддизм для мене — більше філософія, ніж релігія. Головне для мене в буддизмі — це співчуття щодо інших, розуміння того, що всі люди тісно пов’язані, а також готовність прийти на допомогу ближньому. Ѓанді сказав: «Стань таким, яким ти хочеш бачити світ довкола себе».
— Ви й без того улюбленець долі.
— Зовсім ні. Життя складається зі злетів і падінь. 2006 року я опинився на мілині й навіть думав про те, чи не отримувати мені допомогу з безробіття. Ні, я не просив батька про допомогу. Гордість завадила. Тоді ми з ним не бачилися. Зрештою, мені допомогли друзі.
— Ви спілкуєтеся з Анушкою й Аленом-Фаб’єном — зведеними сестрою та братом?
— Я люблю їх як власних дітей і з радістю проводжу з ними час. Вони часто приходять до мене в гості. Ми разом ходимо в кіно.
— Тепер, коли у вашій сім’ї запанував мир, чи не маєте ви наміру попрацювати разом із батьком?
— Поки що ні. Він збирається зіграти у виставі разом з Анушкою. Можливо, після цього прийде і моя черга.
— Коли ми знову побачимо вас на екрані?
— У січні я почну зніматися в ролі гангстера у стрічці «Менш». І є ще один проект за моєю участю. Це фільм, присвячений Григорію Распутіну, якого зіграє Жерар Депардьє. А я знімуся в ролі його вбивці — князя Фелікса Юсупова. По-моєму, я на нього схожий. Зараз ми шукаємо постановника...
