Поліський заповідник, незважаючи на жарке, посушливе літо, найвищу природну гористість лісів та майже цiлковиту відсутність бюджетного фінансування (за винятком зарплати), майже не горів на великих площах. Але рівно рік тому на межі заповідника та Словечанського лісгоспу, підпорядкованого Агролісу, виникла пожежа. Було зроблено навмисний підпал у віддаленому заболоченому урочищі «Росликів Мох». Для підпалу кращого місця не знайти: густі лозняки, торф’яне болото, сухий мох по коліна... Пожежу на якийсь час удалося локалізувати та вдень при високій температурі й сильному вітрі не допустити виникнення верхових пожеж. Iз настанням ночі й прохолоди від проораних трактором борозен навколо місця пожежі були зроблені відпали всередину згарища. Ліс удалось зберегти. Вигоріли лише кущі й трав’яниста рослинність. Але зловмисники на цьому не заспокоїлись і через кілька днів сталися ще два підпали. Цього разу, як і попереднього, пожежу швидко вдалось локалізувати. Поблизу весь час, навіть вночі, були люди, пожежні автомобілі, трактори.
У цьому масиві жила сім’я рисі — самиця з виводком. Самець цього виду, як й інші коти, не бере ніякої участі у вигодовуванні малят. Цього спекотного літа навіть на болотах і невеликих річечках Полісся зникла вода. Ми викопали невелику протипожежну водойму, і кожної ночі виводок рисі, як й інші звірі, приходив сюди на водопій.
Але сталася трагічна пожежа, й на безлюдному болоті, в густих лозняках з’явилися вогонь, дим, люди, техніка. Доросла самиця встигла вивести частину виводка з вогню в безпечне місце. Але при цьому одне маля загубилось. Ні часу, ні можливостей його шукати мати не мала. Але маля все-таки залишилося живим і наступного вечора подало голос. Голод пересилював страх. Лісники заповідника почули цей голос і почали теж відгукуватися — схожим чином «нявчати». Рисеня підійшло густими лозняками до людини на відстань усього кількох метрів. Працівникам заповідника його вдалося добре розгледіти. За розмірами воно було трохи більше від домашнього кота: з невеликими пучками чорного волосся на вухах та коротким, з чорним кінцем, хвостом. У працівників заповідника залишалась надія, що самиця вночі повернеться до згарища й забере свого малюка. Однак голодні крики рисеняти були чутні й наступними вечорами та ранками. Було прийняте рішення відловити рись. Декілька лісників почали манити голосом цього звірка. Малюк підійшов зовсім близько. Його оточили в густих кущах і навіть спробували зловити руками. Але рисеня повільно пішло в кущі й десь заховалося. Після цієї події воно майже перестало відгукуватися. Нарешті воно зовсім змовкло. Я з ліхтариком вночі намагався його відшукати, але безрезультатно. Виникла підозра, що воно взагалі загинуло, адже після пожежі пройшло понад 10 днів!
І от 12 днів по тому знову неподалік того місця, де загубилась рись, сталася нова пожежа. Обходимо по контуру стару пожежу. Минулого дня в ямки, викопані лісниками при закиданні вогню піском, потрапило з десяток мишоподібних гризунів, котрі після пожежі теж втікали зі згарища. Але цього разу мишоподібних ніде не було. Уважно придивившись до слідів на дні ямки, впевнюємось, що тут побувало рисеня. Отже, малюк ще живий!
УАЗик з лісовою охороною вночі після гасіння пожежі повертався на центральну садибу, і на лісовій дорозі прямо перед колесами автомобіля в ліс повільно зайшов звір, схожий чи то на молоду рись, чи то лисицю. Автомобіль здав назад. Потім трохи повернув убік, і у світлі фар усі побачили рисеня. Відловили його доволі просто — на голову звіру накинули куртку. В квартирі полонянку, а нею виявилась самиця, посадили в коробку й накрили зверху склом. Відразу дали два зварених яйця, й рись, не звертаючи уваги на присутність людей, почала жадібно їсти. Назвали кішечку Гапою. Кошеня виявилось вкрай знесиленим і дуже худим. Навіть через кілька днів воно змогло пройти лише невелику відстань. Кілька голих шкіряних мозолів на лапах у нього виявилися опеченими. Шерсть зі споду лап — теж злегка обпалена. Це результат ходіння по тліючому розпеченому моху, торфу. Нічого дивного в цьому нема, бо навіть гумові чоботи у лісників плавляться знизу під час гасіння пожеж.
Вперше ми спробували випустити рись на волю наприкінці зими. Але експеримент закінчився невдало — зголодніла тварина прийшла до людей і почала ловити курей та кролів. Тварину довелося відловити й годувати у вольєрі. Повторний випуск у кінці травня вже був успішним. Тільки- но я отримаю відпустку — вирушу з радіоприймачем на пошуки Гапи.
Важко судити, щасливо чи трагічно склалася доля цієї рисі. Але все-таки приємно, що вдалося врятувати життя такому рідкісному не тільки в наших Поліських лісах, але й у світі звіру. Як відомо, рись занесена майже в усі національні Червоні книги та в європейський Червоний список видів тварин і рослин, що перебувають під загрозою зникнення у світовому масштабі. В Поліссі цей вид теж під загрозою зникнення. Загальна чисельність поліської популяції рисі (на території України й Білорусі) зараз не перевищує кількох десятків особин. Після аварії на Чорнобильській АЕС у відселеній зоні сформувалась доволі чисельна мікропопуляція цього виду, й загальна чисельність за останнє десятиліття зросла. Але треба відверто сказати, що проблеми збереження виду в майбутньому стоять надзвичайно гостро, особливо зважаючи на фактично цiлковиту відсутність коштів на вивчення екології та організацію практичних охоронних заходів.
У Поліському заповіднику останніми роками рись після майже 20-річної перерви знову почала розмножуватися. Зрозуміло, що такі події просто так, випадково, не відбуваються. Але практичний досвід цієї роботи по-справжньому нікого в Україні не цікавить. Тому немає ніякої фінансової підтримки Поліського заповідника. Для прикладу: в сусідній Польщі в Кампіноському національному парку, де хочуть реінтродукувати (повторно заселити), є всі умови для цього — від фінансування і наукового вивчення із застосуванням найсучасніших дорогих методик (мічення окремих особин рисі радіопередавачами-ошийниками) до вирощування в умовах неволі окремих особин з наступним випуском в дику природу.
