Через одруження я навіть хотів відмовитися від ролі Лаерта в кінокартині «Гамлет». Літав із Києва в Москву щотижня, а кожної вільної хвилини телефонував дружині
Завтра в Театрі ім. І. Франка свято. Чудовий актор Степан Степанович Олексенко відзначає 60-річчя від дня народження і 40-річчя творчої діяльності. Для свого бенефісу ювіляр відновив культову постановку 80-х — психологічно тонку виставу «Візит старої дами» Дюрренматта, в якому франківці, ще задовго до перебудови й гласності, поставили діагноз застою, довівши своєю роботою, що життя без ідеалів рівносильне смерті. Актор вважає, що сьогодні «Візит...» буде цікавий публіці: вистава, на жаль, багато в чому продовжує бути актуальною.
— Ні за яких обставин не можна втрачати почуття власної гідності, — вважає С. Олексенко. — Влада грошей величезна, але не безмежна. Для мене «Візит старої дами» — знакова вистава. Це, передусім, спільна робота з такими майстрами, як режисер Сергій Данченко та художник Данило Лідер. Ми були співавторами та співтворцями. До п’єси Дюрренматта зверталися багато театрiв але, як правило, ставили її як анекдот, а в нас вийшла висока трагедія. Моїми партнерками були прекрасні актриси: Нонна Копержинська та Юлія Ткаченко. Їхні героїні абсолютно різні. Нонна Кронидівна грала Клер Цаханасян як даму, яка, попри все її багатство, вийшла з низів. У Юлії Семенівни героїня — аристократка, що ретельно приховує своє «пролетарське» минуле.
З різних об’єктивних і суб’єктивних причин вісім років тому вистава зникла із репертуару театру. Ідея вдихнути життя у «Візит...» належить моїй дружині, актрисі Марині Герасименко, яка стала асистентом режисера цієї постановки. Нам довелося оновлювати балет, хор, вводити нових виконавців: перший городянин — Василь Баша, дочку Іля зіграє моя донька — Олександра Олексенко. Проте основний акторський кістяк залишився колишнім: Ткаченко, Станкевич, Пєтухов, Гончаров, Шах і я в ролі Іля. Цю роботу ми присвячуємо своїм чудовим колегам, які, на жаль, уже пішли від нас, — Сергієві Данченку, Нонні Копержинській і Миколі Задніпровському.
Мушу зiзнатися, я не люблю ювілеїв. Мені не подобається сидіти в кріслі на сцені і слухати величальні промови. Але я радий, що завдяки круглим датам зумів повернути на нашу театральну афішу «Візит старої дами» — виставу, яку дуже люблю.
Довгий перелік робіт Степана Степановича в театрі й кіно вражає своєю жанровою різноманітністю: драма, комедія, фарс, трагедія. Олексенко має класичну зовнішність актора: високий, стрункий, красивий, з оксамитовим тембром голосу — справжній позитивний герой.
— Багато років у театрі експлуатували моє тіло, — згадує актор, — примушуючи грати сучасних соціальних героїв. Я намагався знайти відтінки в «плакатних» персонажах у десятках п’єс Корнійчука, Зарудного, Коломійця. Та коли Сергій Данченко почав репетиції чеховського «Дяді Вані», я, поглянувши на розподіл ролей: «Олексенко — Астров», — не витримав і пішов до режисера. «Сергію, ти знаєш мій потенціал. — Я готовий грати Войницького». Відчуваючи мій натиск, Данченко поступився, і я його не підвів. Вистава у нас вийшла чудова.
За своєю вдачею я неконфліктна людина, але не можу сліпо підкорятися вказівкам режисера, а повинен докопатися до суті ролі. Наприклад, «Трьох сестер» у моєму репертуарі могло б і не бути. Я обожнюю Чехова, і трактування Андрія Жолдака спочатку мене просто шокувало. До чого тут ГУЛАГ, Вітчизняна війна? Я кілька разів поривався піти. На репетиціях у нас із режисером мало не до бійки доходило. Розряджала ситуацію моя дружина Марина, яка також грала в цьому спектаклі. Працюючи над роллю Вершиніна, я виходив з принципів Костянтина Станіславського, перечитав щоденники Георгія Товстоногова періоду роботи над «Трьома сестрами». Я вирішив себе випробувати — чи не заржавів? — і зрозуміти Жолдака. Захопився роботою, стало цікаво поекспериментувати. При цьому я все ж таки зіграв чеховського персонажа, але в передбачуваних режисером обставинах.
За сорокарічне творче життя Степан Олексенко намагався поступово розширювати свої професійні рамки. Його дебютною роботою в Театрі ім. І. Франка була роль Макара в п’єсі Олександра Корнійчука «Сторінка щоденника». Саме на франківській сцені Олексенко зіграв свої найкращі ролі: Дон Жуан у «Кам’яному господарі», Михайло («Украдене щастя»), Валутто («Моя професія — сеньйор із вищого світу»), Сталінський («Гріх»), Іль («Візит старої дами»), Майстер («Майстер і Маргарита»), Кроль («Росмерсгольм»), Вершинін («Три сестри»), Глостер («Король Лір») і багато інших.
— Те, що ми з Мариною після закінчення Київського театрального інституту опинилися у франківській трупі, дивний зигзаг долі, — каже Степан Олексенко. — Ще студентами ми грали в Театрі російської драми ім. Л. Українки, де нас уже вважали «своїми» і чекали на закінчення нашого навчання. І раптом — на дипломному спектаклі «Назар Стодоля» побував тодiшнiй міністр культури Ростислав Бабійчук. Ми йому сподобалися, і він розпорядився: «Подружжя Олексенків направити в Театр ім. Івана Франка». Мій педагог Леонід Артемович Олійник нічим не міг допомогти і, заспокоюючи, промовив: «Будеш другим Добровольським».
У 60-ті роки в театрі була рутина, публіка на спектаклі не ходила. І тільки з появою Дмитра Алексідзе розпочалася цікава робота: «Антігона», «Патетична соната», «Дон Сезар де Базан». Із Харкова приїхала Світлана Коркошко, зі Львова — Наталя Лотоцька. У нашому театрі почали робити ставку на молодих. У кінці 70-х нашу трупу очолив Сергій Володимирович Данченко, і театр посів ключові позиції в культурному житті України.
Утім, не все так гарно складалося. Варто пригадати, що в акторському середовищі існує суперництво: хто перший прем’єр? У театрі ім. І. Франка на це почесне звання претендували і Богдан Ступка, і Валерій Івченко, і Степан Олексенко. Але Сергій Володимирович дав можливість працювати всім трьом, не доводячи до конфліктів, а спрямувавши акторські амбіції у творче русло. І кожний посів своє почесне місце в театрі. А для публіки це стало унікальною можливістю насолодитися майстерністю таких талановитих і неординарних особистостей. Потім Івченко пішов до Товстоногова у ВДТ, в репертуарі Олексенка з’явився «Візит старої дами», а в Ступки — «Тев’є-Тевель» — спектаклі, які критики називають зоряними в долях видатних артистів.
— Актор — єдина професія, де постійно хочеться працювати, — сміється С. Олексенко. — Без театру й кіно я не уявляю свого життя. І якщо довго немає нових ролей, починаю хиріти. В тридцять років у мене раптом почалася депресія. Мені здавалося, що я дуже старий. Це було викликано творчим незадоволенням. До речі, знегоди й страждання — обов’язковий атрибут моєї професії. Залишаються рубці на серці, але це допомагає в подальшій роботі. У 42 роки, граючи дядю Ваню, який почував себе старим у 47, я робив штучну сивину й зморшки. І ось тепер мені шістдесят, але досі живу без сивини... Днями почав репетирувати езопівську «Лисицю й виноград», має вийти цікава філософська робота.
Озираючись назад, уже з висоти нинішнього свого віку, Олексенко вважає, що, за великим рахунком, йому пощастило. Передусім тому, що зустрів своє справжнє кохання ще в студентські роки. Дружина стала для нього і музою, і партнеркою, і янголом- охоронцем.
— Уявляєте, ми жили не просто по сусідству, а на одній вулиці (Пушкінській), але познайомилися в інституті ім. Карпенка-Карого, — згадує Степан Степанович. — Десь півроку придивлялися одне до одного. А кохання прийшло навесні. Ми з Мариною поверталися з фотопроб на кіностудії ім. О. Довженка. Вийшли біля Володимирського собору. Великдень. Дзвонять дзвони. І в цей момент щось із нами сталося. Ми зрозуміли, що не можемо жити одне без одного. Весілля зіграли на другому курсі, і відтоді не розлучаємося. Між іншим, через одруження я навіть хотів відмовитися від ролі Лаерта в кінокартині «Гамлет». Літав із Києва в Москву щотижня, а кожної вільної хвилини телефонував дружині.
Із Григорієм Михайловичем Козiнцевим було дуже цікаво працювати. Він став моїм першим кінорежисером. Нам, акторам, давав абсолютну свободу самовираження, але при цьому домагався того, що задумав. Я потрапив у чудову компанію майстрів: Незванов, Толубєєв. Вони такі відверті й природні в спілкуванні. Офелію грала Настя Вертінська (на той час десятикласниця, але за її плечима був досвід фільмів «Червоні вітрила» й «Людина-амфібія»), Гамлета — Інокентій Смоктуновський. Цей актор здавався мені дивною людиною. Стіною, яку неможливо пробити. Він жив у якомусь власному світі, нікого до себе не підпускаючи. Я захоплювався малюванням і робив шаржі на колег, а от Смоктуновського так і не зумів зобразити. Наша спільна робота дуже на мене вплинула. Ні, я не копіював його, це неможливо. Смоктуновський — геній! Але вважаю, що завдяки йому я навчився психологічно уживатися в ролі.
Степан Степанович зiзнався, що, незважаючи на десятки ролей у кіно, театр завжди був для нього на першому місці. Він працював із багатьма партнерками, але найкращою називає Марину Костянтинівну. Слідами батьків пішла і їхня дочка Олександра, яка виросла за кулісами. Схоже, восьмирічний онук Костя продовжить акторську династію. Тепер він разом із дідом грає в спектаклі «Майстер і Маргарита». Ще крихіткою він заявив, що, коли виросте, стане актором і режисером одночасно.
