Якби в СРСР визначали, як сьогодні, найпопулярніших, найпривабливіших і взагалі най-най-най... людей, то впродовж багатьох років поза конкурсом серед них був би, безумовно, перший космонавт планети Юрій Гагарін. Він і сьогодні залишається знаковою постаттю, не просто видатною особистістю, а й уже певним символом своєї епохи. Нинішній молоді складно навіть уявити міру тієї любові, ба навіть обожнювання, яке супроводжувало всі його візити по містах, містечках і селах величезної тоді країни. А їздив він дуже і дуже багато, його скрізь та повсюди чекали, радо зустрічали, а після спілкування переповідали знайомим і знайомим знайомих про всі деталі й подробиці щасливої події. А ще гордовито демонстрували фотографії, якщо вони, звісно, були. Мені пощастило: я теж став учасником однієї з таких зустрічей, і у мене навіть залишилося на згадку про неї фото...
...Добре пам’ятаю той день. Я навчався в київській школі № 94 (тепер це гімназія «Елада»). Розташована вона на вулиці Ольгинській (тоді Маяковського), в самому центрі Києва. Завдяки вдалому розташуванню і тому, що наша директор Тамара Федорівна Клименюк була людиною заслуженою та в системі освіти відомою, до нас періодично водили різні делегації — показати, яке воно, радянське дитинство.
Гагаріна ми зустрічали наприкінці квітня 1966 року. Попередили про приїзд чергових гостей лише вранці, тому перевдягтися в стандартну піонерсько-жовтенятську форму — білий верх, темний низ — ніхто не встиг. Після першого уроку всіх вишикували на шкільному подвір’ї живим коридором. Ми стояли і раділи сонцю, свіжому ранку, навколишньому гомону і тому, що все це — замість сидіння в набридлих класах.
Раптом біля нашої вчительки Маргарити Володимирівни Іванової з’явився старший піонервожатий Юра Корольов, висмикнув мене з лав однокласників (я тоді навчався в другому класі) та повів до вчительської. Це був дуже добрий вожатий: діти беззастережно йому довіряли. І всі, від малих першокласників до директора школи, звали його просто — Юра. Дорогою він тицьнув мені в руку папірця з написаними якимось шкільним поетом із цієї нагоди віршами і сказав, щоб я їх терміново вивчив. Що мені, мовляв, доручено вітати Гагаріна, Пахмутову, Добронравова і ще когось від імені всієї нашої школи.
Річ у тім, що разом зі ще двома моїми однокласниками я був тоді відомим у районі й місті читцем-декламатором. Більше того, ми втрьох — я, Владик Гальперін та Боря Феник — стали лауреатами республіканського конкурсу художньої самодіяльності як виконавці хвилюючого душі (щоправда не так юні, як батьківські) вірша Агнії Барто «Ведмежа — нечема» («Был сынок у маменьки, медвежонок маленький, // В маму был фигурою, в медведицу бурую...»). З огляду на те, що всі ми троє були хлопчиками вельми вгодованими і при цьому мали дзвінкі й чисті голоси, наші виступи користувалися неабияким успіхом у глядачів та слухачів. Навіть по радіо, в передачі «Піонер України» його транслювали. Наші таланти не залишилися непоміченими, і нас часто запрошували для привітання різних комсомольсько-партійних з’їздів і пленумів, які тоді ще відбувалися в Жовтневому палаці культури або в театрі імені Франка. Певна річ, вірші про дурнувате ведмежа там не проходили. Читали ми ідеологічно витримані монтажі — була така форма привітання учасників важливих заходів: кілька дітей по черзі, «виразно» декламували доречні до нагоди вірші радянських поетів. Потім ми бігли до президії та вручали її членам квіти, а навзамін одержували від обдарованих смачні поцілунки. Відвертатися від таких слинявих виявів вдячності, а тим паче витиратися нам було суворо заборонено, тому великої радості такі привітання нам не приносили.
...Отже, я щосили намагався запам’ятати кілька рядків, накарябаних на вирваному зі шкільного зошита аркуші. І наче вивчив, навіть повторив уголос для Юри та ще для когось із учителів.
Незабаром галас на дворі почав посилюватися. Зрозуміло було, що гості вже на підході.
Далі пам’ятаю смутно, уривками. Люди, квіти, метушня. Потім мене виштовхали наперед, і я побачив Юрія Гагаріна. Він виявився невисоким, на вигляд дуже міцним, з такою самою, як на численних портретах, широкою усмішкою. Вразив величезний шрам на його лобі — такого на фотографіях я не помічав. Подумав: мабуть, це слід від якоїсь страшної аварії. І одразу став поважати його ще більше (значно пізніше я почув і прочитав декілька версій про походження цього шраму, але повністю достовірної так і не зустрів). Його вже, як тоді було заведено, прийняли в почесні піонери, і в нього на шиї красувалася піонерська краватка. Біля Гагаріна я побачив дуже маленьку, майже з мене тодішнього, жінку — композитора Олександру Пахмутову. Далі — ще й ще люди, які також усміхалися й з очікуванням дивилися на мене.
Я набрав повні груди повітря і почав декламувати. Наступної миті мене засліпило кілька фотоспалахів, я почув стрекіт кінокамери й за мить із жахом зрозумів, що раптом забув слова вірша. Спробував пригадати, як мене вчили, «з розбігу», але не вийшло. Я ганебно зупинився, далі зовсім замовк. Мені з усіх боків стали підказувати. Через гамір я майже нічого не чув. Гагарін знов усміхнувся, щось промовив, чого я теж не почув, і заспокійливо трохи притиснув мене до себе.
Запам’яталося відчуття дружнього заспокійливого тепла. Справді, то була незвичайна людина — з надпотужною енергетикою добра. Якось одразу повернулися спокій та впевненість у собі, я трохи відсторонився й побачив прямо перед носом зім’ятого папірця з текстом вірша. Це намагався допомогти Юра. Але забуті було рядки вже спливли у пам’яті, тож я їх швиденько відбарабанив. Хоча, звісно, зовсім не так упевнено, як спочатку. Всі, сміючись, дружно зааплодували. Гагарін цілуватися, як дядьки з президій, не став, а просто знов усміхнувся й підбадьорливо кивнув мені головою.
Його, Пахмутову, Добронравова та комсомольське начальство знов почали вітати, потім підносили якісь сувеніри, але я цього вже не бачив. Мене потихеньку відтерли на другий план, я вибрався з натовпу і присоромлений, але все ж таки щасливий від своєї зустрічі з великою людиною, побіг до свого класу...
