Всесвітньо відомий музикант, якого критики називають «гігантом серед піаністів», нещодавно виступав у Києві разом із Національним симфонічним оркестром України (диригент Володимир Сіренко). Вони виконали Концерт для фортепіано з оркестром сі-бемоль мажор Моцарта і Третій концерт Рахманінова. Микола Петров був почесним гостем V Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця. Незважаючи на те, що музикант був застуджений і погано почувався, Микола Арнольдович на сцені Національної філармонії України творив чудеса за роялем. Показав вищий пілотаж «петровського феномена»: інтелектуального виконавського стилю, віртуозність володіння інструментом, артистичність. Після концерту погодився на інтерв’ю, виявивши себе дуже цікавим співрозмовником, людиною відвертою і приємною.
— Миколо Арнольдовичу, сьогодні у світі відбуваються багато музичних конкурсів. Особливо багато фортепіанних. Чи є якісь спільні риси? Не таємниця, що після їх завершення завжди, як правило, є незадоволені результатами.
— Якщо підходити глобально до цього питання, то міжнародні конкурси пов’язані зі стовідсотковою корупцією. Не завжди справді найталановитіші стають переможцями. Головне лихо, що члени журі приїжджають зі своїми учнями. Природно, що кожен тягне своїх підопічних, виставляючи їх і дуже часто не помічаючи «чужаків». Не є таємницею, що перемога у конкурсі, крім можливості зробити подальшу кар’єру, підписати контракти зі звукозаписними студіями, активно гастролювати, має ще й фінансову сторону. Призові фонди — це чималі гроші. Об’єктивним журі може бути тільки у тому випадку, коли немає змови між суддівською бригадою. Наведу приклад. На I Міжнародному конкурсі ім. Сергія Рахманінова у Каліфорнії я був у журі від Росії. Ще до початку нашої роботи поставив умову: член суддівської команди не має права представляти власних учнів. А другим пунктом було: оцінки ми виставляємо на загальний огляд — те, чого найбільше бояться продажні корупціонери. Вони вважають за краще діяти нишком, потай «втопити» неугодного конкурсанта. Ми припинили порочну практику, і вся діаграма стала зрозумілою: хто, скільки і за що поставив балів. За три тижні конкурсу не було жодного скандалу. Ніхто не шептався, не «обробляв», не вмовляв журі. Жодних фракцій, проти кого чи з ким слід «товаришувати». Жили, немов одна сім’я. Хто з учасників були кращими, ті й отримали нагороди. А питання про необ’єктивність журі відпало само собою. Іноді журі йде на так званий компроміс: я не голосую за свого учня. Але ж голосує за інших. А якщо у суддівській бригаді змовляться три людини, то гру буде зроблено заздалегідь і місця поділять між своїми. Викоренити корупцію, договірні перемоги можна тільки чесним суддівством. Інакше будуть тенденційні результати, а в гіршому варіанті — корумпована змова.
— А з професійного погляду, чи зріс сьогодні рівень вимог до конкурсантів?
— Зріс завдяки прогресу. Те, що раніше здавалося неймовірним, нині вже реальність. Особливо зросла виконавська майстерність музикантів із Японії, Кореї, Тайваню, Китаю. Піаністи з цих країн володіють феноменальною працездатністю. Але, на превеликий жаль, мало сьогодні особистостей, які були у 1940—1960-ті роки. Такі музиканти з’являються все рідше. Думаю, це сталося через те, що педагогіка перейшла на конвеєр. На жаль, це вже стало всесвітнім явищем. Як таких індивідуальних занять тепер майже немає. Вчителі з усіма займаються однаково. Їм однаково, за що отримувати зарплату, — за генія чи за посередність. Моє покоління було щасливим. З нами працювали великі педагоги. Їх уже забрав Господь до себе, а нових, подібних до них за талантом, масштабом, сьогодні нема. З якою жертовністю, місіонерством, обов’язковістю перед людьми, що вручили їм свої долі, вони ставилися до своїх учнів. Тому на сцену сьогодні музиканти виносять те, чому їх навчили, але у них немає «ізюминки». Є технічність, але немає індивідуальності, власного відчуття і передачі нюансу виконуваного твору. А великий музикант — це передусім особистість.
На Міжнародний фестиваль камерної музики, який проводжу в Москві, я запросив переможця конкурсу ім. В. Горовиця 1999 року Олексія Гринюка. Він надзвичайно перспективний і дуже цікаво технічно оснащений музикант. Але поки Олексій краще виконує твори, які вимагають продемонструвати віртуозність володіння інструментом. Гринюк грає надзвичайно красиво класику. Але, на жаль, не може бути однакових прийомів для виконання творів Скарлатті і Бетховена. Якщо Олексій знайде у собі сили різноманітити свою звукову палітру, то стане дуже запитаним піаністом на міжнародному музичному ринку.
— Миколо Арнольдовичу, а чи обов’язково потрібно молодим виконавцям, які мають намір стати професіоналами, брати участь у конкурсах?
— Якби моя воля, то я б скоротив учетверо фортепіанні факультети консерваторій не тільки у країнах колишнього СРСР, але і у всьому світі. Не варто забувати, що в симфонічному оркестрі 100 чоловік (60 струнних, 30 духових, 9 ударних і один рояль). Від початкових музичних шкіл до училищ і консерваторій — найбільші класи фортепіанні. Навіщо так багато піаністів? Плодимо безробітних. Я вважаю, що набирати такий «вал» музикантів, — непорядно по відношенню до людей, які йдуть із надією, що з них щось вийде. А насправді вони нікому не потрібні. Причому вони можуть бути дуже хорошими піаністами. Але, як кажуть, «місць для всіх немає». А з іншого боку, спробуйте знайдіть одразу чудового трубача або валторніста, диригента. Дефіцит на таких музикантів у всьому світі. Крім «армії» піаністів, я скоротив би і велику кількість премій на конкурсах. Не можна на маленькому муззмаганні давати 8-10 премій. Їх максимально повинно бути три. Наприклад, на Конкурсі Герберта фон Караяна дуже жорсткі правила — одна премія дає право називатися лауреатом, а інші — всього лише дипломанти. На жаль, сьогодні конкурси роблять не для молодих музикантів, а для їхніх педагогів. Щоб вони могли брати більше грошей за свої уроки. Ось і їздять разом з одного конкурсу на інший. Але навіть перемога нікому не дасть гарантії, що у майбутньому молодий піаніст стане майстром своєї справи. Конкурс — тільки маленька сходинка. А доказувати свої здатність і професіоналізм доводиться все життя, на кожному виступі.
— У кожного музиканта є свої таємниці майстерності. Один, як Коган, щодня гамами займається, а інший може, як Горовиць, довго не торкатися інструмента. А який ваш — «петровський метод» підтримки технічного рівня?
— Одного рецепта для всіх немає. Великий Ріхтер добами грав на роялі, а не менш великий Рубінштейн провадив чудове, сибаритське гедоністичне життя. Він обожнював красивих жінок, хороші сигари, дорогі ресторани, колекційне шампанське, престижні автомобілі. Коли мене, зашмарканого студента, він прийняв у шикарному номері московського готелю, я запитав, що він гратиме ввечері (у програмі було тільки ім’я композитора — Шопен), музикант відповів: «Я ще не знаю». Почувши ці слова, дружина накинулася на нього: «Артуре, Микола напевно займається, а ти подаєш поганий приклад — ледар». Рубінштейн справді не був взірцем посидючості за роялем. Я беру приклад із нього. Займаюся стільки, скільки вважаю за потрібне. Признаюся, що з того моменту, як у четвертому класі здав іспит із гам, більше не зіграв жодної вправи — це марна трата часу. Все необхідне для підтримки професійної форми є у виконуваному мною репертуарі.
— У вас феноменальна пам’ять. На концертах граєте без нот. Як вам вдається тримати в голові стільки партитур? Як ви запам’ятовуєте?
— На ці запитання важко відповісти. Наприклад, я із захопленням дивлюся, як вправно жонглер кидає і ловить кульки. У кожній професії є свої правила, таємниці. Я маю низку творів, які вивчив раз і назавжди. Я їх граю на автопілоті. Звичайно, зловживати цим не можна. Для того, щоб зіграти Другий концерт Рахманінова або Перший концерт Чайковського, мені зовсім не потрібно сидіти три дні. Цілком досить попрацювати одну годину — і все пригадається, стане на свої місця. Але іноді деякі твори вимагають ретельніших репетицій.
— Миколо Арнольдовичу, які останні записи ви зробили?
— Нещодавно вийшов мій новий диск «Вчитель і учень». Нехай критики його оцінять, але мені за нього не соромно. Це твори Скарлатті і Сальєрі. До речі, останній був не тільки композитором, диригентом, педагогом, першим директором Віденської консерваторії. У нього було понад 60 учнів. Найвідоміші — Бетховен, Шуберт, Гуммель, Ліст.
— А ви пам’ятаєте свого діда — знаменитого баса Великого театру Василя Петрова?
— Я народився через шість років після його смерті. Тому сприймаю його за розповідями моїх рідних, за його записами. Мене виховала бабуся. Саме вона навчила грі на роялі, іноземним мовам. До ЦМШ я пішов у п’ять із половиною років, до підготовчого класу. У мене був чудовий педагог — Тетяна Євгеніївна Кестнер. У консерваторії навчався у вельми обожнюваного Якова Ізраїлевича Зака. Мені дуже пощастило з учителями, і я їм дуже вдячний за науку.
— Ви вважаєте за краще виконувати класику. А як ставитеся до сучасних творів?
— До сучасної музики я ставлюся досить обережно. Для мене існує один критерій: чим може зацікавити новий твір? Наскільки твір викликає емоції від його прослуховування? На жаль, 85% сучасної музики написані у рамках тієї чи іншої системи і повністю позбавлені індивідуальності. А емоція — це і є індивідуальність. Коли ви слухаєте Стравінського, навіть його твори, написані в останні роки життя, то у них є стиль, пізнаваний почерк. Я з глибокою повагою ставлюся до таких композиторів, як Яніс Ксенакіс, Карлханц Штокхаузен чи Луїджі Ноно. Але їхня музика дуже схожа, і, за всього мого бажання, не можу розрізнити: хто ж автор. А найголовніше — вона не бере за душу. Зовсім інша річ — класика. Її із задоволенням сам граю і люблю слухати.
— Ви очолюєте Благодійницький фонд допомоги музикантам. Як вам вдається знаходити гроші? Олігархи допомагають?
— Фонд створено для того, щоб допомогти не тільки талановитій молоді, але і підтримати ветеранів мистецтва. У моєму фонді не крадуть (віце- президентом працює дружина). Я знаходжу спонсорів, вмовляю бізнесменів, банкірів. У нас заборонені банкети, групові поїздки за кордон. Фонд займається виключно допомогою людям і реалізацією їхніх творчих планів. Звертаюся до багатих людей з офіційними листами. Адже прошу не для себе, а для діячів культури, які цього потребують. Я знайомий із багатьма олігархами: Потаніним, Гусинським, Березовським. Але від останнього грошей ніколи не візьму. Навіть якщо помиратиму від голоду. Я ціную своє ім’я, репутацію. Є інші люди, які мають кошти, які можуть допомогти. Фонд налічує 45 стипендіатів. Маємо один маленький хор. Ми допомагаємо Дитячій школі Ігоря Мойсеєва, яка вирощує не просто таланти, а діаманти, але знаходиться у неналежних умовах. Кредо мого фонду — «робити добро людям».
ДОВІДКА «Дня»
Петров Микола Арнольдович народився 14 квітня 1943 р. у Москві в сім'ї відомих музикантів. Дід — Петров Василь Родіонович, видатний російський бас. Батько — Феркельман Арнольд Якович, мати — Ірина Василівна.
Микола закінчив Центральну музичну школу при Московській консерваторії (клас педагога Т.Є. Кестнер), Московську Державну консерваторію й аспірантуру з класу фортепіано у професора Якова Зака. З 1965 р. — соліст Московської Державної філармонії. Вперше заявив про себе у 1962 р., завоювавши срібну медаль на I Міжнародному конкурсі ім. Вана Кліберна (США). Багато гастролює всім світом. Грає від 70 до 100 концертів на рік, що відбуваються при незмінних аншлагах i які високо оцінює музична критика. У репертуарі Петрова близько 50 сольних програм і 55 концертів із оркестрами. Музикант виконав усі клавірні концерти Баха, концерти Бетховена і Рахманінова.
М.А. Петров — народний артист СРСР, професор Московської консерваторії, президент Академії російського мистецтва, голова секції з музичної спадщини Ради культури при Президентові РФ, член Комітету з Державних премій Росії. У жовтні 1998 р. заснував і очолив Міжнародний благодійницький фонд Миколи Петрова.
Дружина музиканта — Лариса Григорівна, віце-президент Благодійницького фонду М. Петрова. Дочка Євгенія — студентка МДУ. Микола Арнольдович захоплюється джазовою музикою, любить автомобілі, теніс, колекціонує гжель. Вільно володіє французькою, німецькою, англійською, італійською і польською мовами.
