«Голоси на вітрі» — таку назву має нова книжка Миколи Гриценка, який один із небагатьох письменників підтримує, розвиває традиційне українське письмо. Вихід у світ цієї книжки, успішно презентованої на цьогорічному книжковому ярмарку «Книжковий сад», що проходив у Києві, дав нагоду зустрітись із автором і поставити йому поряд з творчими й інші, «нетворчі» запитання.
— Пане Миколо, як довго писалась ця книга та в чому її особливості?
— Незвичність її передовсім у тому, що під однією обкладинкою розміщено дві невеликі книжки, котрі різняться між собою. Перша — «Голоси на вітрі» — складається з віршів громадянського звучання, часом досить гострих, алегоричних; друга — «Князь солов’їний», — вміщує любовну лірику. Вони ніби сперечаються одна з одною, як песимізм і оптимізм, як безнадія й віра...
Особливістю можна назвати й той факт, що львівське видавництво «Піраміда» видрукувало збірку своїм коштом. Це вселяє віру в те, що з часом видавці дедалі впевненіше вкладатимуть кошти не лишень у видання гостросюжетних книг, а й книг поетичних, які здебільшого не належать до комерційних проектів.
Сама ж книга «Голоси на вітрі» є відображенням нашого з вами життя, досить суперечливого, подекуди навіть трагічного. Втрата віри — це страшна річ. Я не хочу, аби українці її позбулися. Можливо, через те з оголеним болем, сарказмом, подекуди навіть із самоїдством пишу про нашу вину перед прийдешніми поколіннями.
І так — поїдем! Як ми так поїдем!
По бездоріжжю, просто — навпрошки.
Вже й очі зайдуть, доки сонце зійде...
І так — роки. Століття і роки...
Нині вітер зневаги, хамства й насилля намагається «забити» наші голоси, розпорошити їх, розділити, врешті — посварити нас одне з одним, щоб ми за тим вітром не здатні були почути себе... Але поки що наші голоси чутно!
— Вплив поетичного слова з часами змінюється, як ви гадаєте?
— Сам факт народження поетичного образу є створенням своєрідного коду, який, я переконаний, має властивість передаватись навіть підсвідомо. Ми — нація емоційна, вельми чутлива. Це іноді нам шкодить, але саме це в основі своїй і відрізняє нас від багатьох інших.
... вечірні хмари котяться,
мов — дим, пухнасті, засинають під хатами.
І кущ калини, як — ОРІЄНТИР
між нашим і не нашими світами.
— Що значать для вас слова «свій — чужий»?
— Не хочу й не буду вкотре розмірковувати над сумними істинами на кшталт: нема пророка у своїй вітчизні. І все ж без усвідомлення власних позитивних рис, без гордості за себе й рід, що дав тобі життя — продуктивного руху вперед немає.
Із своїми й найлегше, й найважче... Взагалі слово СВІЙ потребує нашого більш повного, серйозного, багатогранного осмислення.
Якби українці по життю частіше підтримували людей, своїх по духу, — вони б давно були найщасливішою нацією. На жаль, ми піддаємось інерції, залякуванню, врешті — якійсь ліниво-безнадійній байдужості в переломні періоди історії... Це нам потім виходить боком. Сподіваюсь, що останні події на столичному Майдані сколихнули цю інертність.
— А де ж все-таки оте сонце надії?
— У нас самих. У нашій Україні. Доки маємо свою мову і свою пісню, — ще не все втрачено. Хоча підступається вже дехто й до них. Непоправний удар по наших генах уже нанесено, коли українські села заполонили так звані «бари», які витіснили сільські бібліотеки та клуби. Сільському вчителю, на моє глибоке переконання, необхідно було давно надати статус охоронця моралі нації, оздоровлювача нашого генофонду. Замість цього вони через фінансову скруту змушені позаводити собі корів, свиней, набрати землі для обробітку, — по суті, перетворитися в звичайних землеробів. Свою первинну функцію — навчати високому — сільські вчителі майже втратили. На жаль. Ще не так давно вони, знову ж таки, мали можливість формувати домашні бібліотеки, передплачувати журнали, газети... Це була справжня сільська інтелігенція. Якою вона є зараз?
— А як щодо тих, які дають надію, яскравих мотивів у вашій творчості?
— Колись геніальний Григір Тютюнник писав: «Немає загадки таланту — є вічна загадка любові». Хоч які б часи проминали, але коли у вікні світяться двоє люблячих облич, двоє сердець б’ються, як одне, — оце і є справжнє щастя...
— Чи легко поєднувати творчість з роботою в Національній раді України з питань телебачення та радіомовлення, де ви очолюєте прес-службу, а також з громадською діяльністю?
— Хочеться багато встигнути в цьому житті. І коли бачу, що користь для людей від громадської роботи є очевидною, вважаю, що й цим треба комусь займатись.
Приміром, робота в Сумському земляцтві. Ми розпочали видавати щорічний альманах «Земляки». Досить об’ємна праця багатьох письменників, журналістів, що народилися на Сумщині. Видання отримало високу оцінку та визнання. Зараз готуємо другий номер.
Як члену ради земляцтва мені запропонували бути головним редактором альманаху. Можна було відмовитись? Напевно. Але ж — робота потрібна. Тим паче, що вона повністю співпадає з моїм життєвим переконанням: ніколи не забувай, звідки ти, де твоє коріння.
Можливо через те кілька літ тому на зібранні найближчих земляків у Недригайлові (районний центр Сумської області) мене обрали ще й головою Недригайлівського земляцтва в м. Києві.
Взагалі громадська робота мене, можна сказати, переслідує по життю.
Тривалий час я жив і працював у Сумах. Відчув усім єством, як бракує в наших невеликих українських містах консолідуючих центрів. Саме тому і зініціював п’ять років тому в Сумах створення громадського обласного об’єднання «Мистецький центр «Собор». Центр став своєрідним притулком для творчих, усамітнених, часто незаслужено зігнорованих людей. Там відбуваються творчі вечори, презентації книг, виставки. Центр досі ні під кого «не ліг».
Це є ковток гідного, свободолюбивого духу в Сумах. Видавництвом «Собор» видруковано близько 200 книг за цей час, місцеві художники стають у чергу, аби зробити свою персональну виставку в «Соборі». А скільки цікавих, неординарних особистостей побували в сумському «Соборі»! Це і академік Іван Дзюба, письменники Дмитро Білоус, Михайло Шевченко, Андрій Курков, політики Євген Марчук (який, до речі, приїздив на відкриття центру «Собор»), Віктор Ющенко, народні депутати різних рівнів, кому не байдуже мистецтво.
Великий успіх свого часу мала фотовиставка газети «День» в «Соборі», яку презентувала головний редактор Лариса Івшина. Днями ми представили в «Соборі» найкращі роботи з виставки «Мистецьке «Так», яка експонувалась в столичному Будинку художника...
До громадсько-організаційної можна віднести й мою роботу координатора Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова», що став одним з найпотужніших літературних змагань в Україні. Приємно, що, знову ж таки, газета «День» є одним з інформаційних партнерів конкурсу.
Стосовно роботи в Національній раді з питань телебачення та радіомовлення. Я — професійний телевізійний журналіст. Тривалий час очолював головну редакцію телебачення в Сумській телерадіокомпанії, був ведучим багатьох програм. Згодом перейшов на роботу в Національну раду, спочатку — представником Нацради в Сумській області, пізніше, при переїзді родини до Києва, став працювати в центральному апараті Національної ради з питань телебачення та радіомовлення. Але знову ж таки — робота дотична до творчості. Я є керівником прес-служби й одночасно головним редактором професійного журналу «Вісник Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення». У тому, що Національну раду вже ніхто не називає органом закритим, кулуарним , є й моя скромна заслуга.
— І знову давайте повернемось до творчості. Чи поділяєте ви думку стосовно того, що поети іноді прогнозують краще астрологів майбутнє?
— Безумовно. Чим більший талант — тим точніший прогноз. Прикладів цьому є дуже багато. Письменники, особливо це стосується поетів, у надзвичайно сконцентрованому вигляді подають, говорячи мовою телевізійників, «картинку». На жаль, частіше це прогнози більш песимістичні, я би сказав — застережливі. Приміром, через рік після проголошення незалежності України, в 1992 році, я написав вірша, в якому остання строфа звучить так:
Хай колесо історії горбате
Скрипить собі, намотуючи час...
Не дайте ошукать себе на свято —
Не хату вкрадуть. В хаті вкрадуть вас!
...З того часу й пильную, аби, не дай Боже, це застереження не справдилось.
