Святкувати почали ще з п’ятниці, коли на Набережному шосе відкрили відновлений пам’ятник засновникам міста — Кию, Щеку, Хориву та їхній сестрі Либіді. На території Музею народної архітектури та побуту в селі Пирогів пройшов фестиваль повітряних зміїв. Учасниками якого стали школярі (близько 80 учасників) з різних шкіл України. Це стало своєрідним змаганням за звання кращого конструктора повітряних зміїв, адже всі моделі були зроблені руками підлітків.
На Дніпрі пройшла вітрильна регата, а в центрі міста, на Хрещатику, відбувався парад байкерів.
А ще 30 травня пройшов парад велосипедистів, «Пробіг під каштанами», І Міжнародний благодійний фестиваль дитячо-юнацької творчості «Сонячний Каштанчик», Міжнародний турнір із кікбоксингу, і на завершення — традиційний концерт на центральній площі міста. Майже кожен, хто виходив на сцену, звертався до публіки зі словами: «Ви любите Київ?». У відповідь чулося гучне: «Так!», але про який Київ йшлося? Центр міста з численною кількістю бутиків та торгово-розважальних центрів чи ті вулиці, де ще не знищені пам’ятки культури й архітектури? Звісно, для кожного Київ свій. Та чи збереглася любов і захоплення столицею у його мешканців після реконструкцій, забудов та зміни історичного обличчя міста? Що ще надихає жити в столиці, а що заважає — цим ми поцікавилися у наших експертів.
КОМЕНТАРI
Валентина КИРИЛОВА, директор видавництва «Основи»:
— Мене надихає минуле Києва, з яким я активно знайомлюся. Двічі на місяць намагаюся робити суботні екскурсії, щоб разом із родиною пізнавати Київ. Нещодавно ми мали дуже цікаву подорож у Феофанію. Для мене це стало відкриттям, бо Феофанія у моєму розумінні — це швидше лікарня біля Пирогова. Виявляється, там потрясаюча історія відбудованого нині храму, де раніше була лабораторія випробування вибухів Інституту механіки Національної академії наук. Потім я мала гарну подорож у Китаєве. Цього тижня хочу з іншим фахівцем відвідати Звіринецькі печери. Запам’яталася екскурсія в Церковщину (недалеко від Видубичів), де відбудована церква і є печери. Монахи із задоволенням проводять екскурсії цими печерами, багато чого розповідають цікавого. Тому втішає й надихає пізнання міста, тому що живу в Києві понад 20 років, і мені було соромно зізнатися собі, що не знаю його так, як того хотілося б. Об’їздила майже весь світ і, можливо, про інші міста завдяки екскурсіям дізналася набагато більше, ніж про місто, де живу. Тому вирішила надолужити цю прогалину. І оскільки маю восьмирічного сина, якому це теж цікаво, вирішила раніше, ніж собі, запустити знання про Київ у його свідомість.
Я живу біля ботанічного саду, подобається величезна кількість людей, які незалежно від того, будні це чи вихідні, просто заповнюють собою сад. Це настільки характеризує рівень психічного стану киян — позитивного, — що це не може не надихати. Це свідчить, що в людей є внутрішня глибока потреба в спілкуванні з природою. Людина, яка перебуває у невдоволені, у депресії, ніколи не піде в сад, вона замкнеться у себе в квартирі й буде там невтішно щось міркувати. В останні роки народ певною мірою дистанціювався від політики й знаходить втіху в природі. Знаю про величезну кількість пішоходних екскурсій, які проводяться по Києву, деякі з них сягають відстані 20 кілометрів, і зараз у ці групи дуже тяжко записатися, чого раніше не було.
А засмучують певні проблеми загального характеру, зокрема, правління Києвом, а найбільше — сміття. Воно є по всій Україні, але прикро, що поганий приклад показує Київ. Минулими вихідними була на Херсонщині та Миколаївщині, вразило, що там міста чисті, з величезною кількістю клумб, доглянутими пам’ятниками, чистими вулицями, чого не скажеш про нашу столицю.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури НАН України:
— Столиця держави повинна бути, з одного боку, функціональною, оскільки в ній зосереджені установи, які забезпечують розвиток країни, з іншого боку — вона повинна бути максимально комфортною для життя людей, які в ній проживають. Столиця має бути привабливою для всіх сторін, усіх людей, які цю столицю відвідують. Якщо говорити про Київ, то він справді захоплює і вражає тих, хто приїздить сюди з тимчасовим візитом. Але той, хто перебуває тут довго, з великою гіркотою і сумом констатує, що деморалізація Києва як столиці відбувається шаленими темпами. Здавалося, можна було б виправдати це, мовляв, надто великі інтереси та запити, багато автомобілів, все це ускладнює життя, а столиця не була готова до такого глобалізаційного авангарду, який заполонив Київ, особливо центр. Але це говорить про те, що керівництво міста не дивиться уперед, а часто вирішує неефективно ті проблеми, що виникають сьогодні, а те, що буде завтра-післязавтра чи через 15—20 років, їх узагалі не цікавить. Сьогодні центр Києва захаращений, руйнується його історичне обличчя, втрачається той духовний клімат (для багатьох, хто відвідував столицю раніше), коли відчувався спокій. Бо тут зелень, тиша, можна спокійно пройтися містом, не озиратися, коли ти йдеш тротуаром, що на тебе наїде авто. Тому, сказати по правді, люди стараються тікати з цього центру. І це, мабуть, доля багатьох столиць світу, навіть Вашингтона. Тому з сумом кажу, що Київ на очах згасає як місто, привабливе для життя, відпочинку та туристичного відвідування. Тут треба щось думати, бо так далі не може бути. Або треба переносити взагалі столицю України, наприклад, у Білу Церкву, і там робити всі адміністративні будинки уряду, Верховної Ради, Президента. Або якоюсь мірою треба мати реальний план комплексного та перспективного розвитку міста, який би міг врятувати й столичний транспорт, і добру славу та традиції Києва як зеленого та затишного міста, гідного, щоб його відвідували, милувалися та любили.
Юрій САЄНКО, соціолог:
— Мені подобається історія та прекрасна сучасна аура Києва. Оскільки я у столиці живу з 1954 року, то я не забув про ту київську атмосферу, яка була кілька десятків років тому. Енергія від тієї атмосфери підкріплює мою любов до міста. Те, як зараз спотворюється Київ, — страшно! Заважає те, що все знищується: природа, архітектура, історія, ще заважає, що ми витісняємо корінних киян зі столиці. Нещодавно я побачив у метро, коли піднімався з Хрещатика на Печерськ (і мене це вразило, стало страшенно боляче), на гумовому поручні, який рухається, написану російською мовою лайку. За 50 років існування метро я ніколи не бачив надписів тут ні на чому. Значить, з’являються якісь сили, які приносять нам бандитську культуру, якої в Києві не було. Тут була інша атмосфера, і всі відзначали, що в Києві зовсім по-іншому дихається. І залишки цієї енергії зараз мене надихають, не знищують у мені любов до цього міста. І я все буду робити, щоб якось боротися та зберігати його.
