Один із найочікуваніших вітчизняних фільмів — нова робота знаменитого сценариста і режисера Олександра Міндадзе «У суботу» — присвячений Чорнобильській катастрофі.
Місце дії — Прип’ять. Час — доба: з ранку 26 квітня 1986 року до ранку 27-го. Головний герой, партпрацівник Валерій (яскрава, неординарна роль Антона Шагіна), одним із перших, іще вночі з 25-го на 26-те, коли місцева влада все засекречує, дізнається, що сталося на ЧАЕС. Сюжет відштовхується від майже хаотичних дій героя, який розривається між службовим обов’язком зберігати таємницю і бажанням врятувати красуню Віру (Світлана Смирнова-Марцинкевич), з якою у нього, по суті, близьких стосунків немає. Втім, Валерій метушиться лише спочатку. Потім якось непомітно прямі мотивації відступають на задній план, і починається найцікавіше в картині — життя на краю безодні.
Виїхати найближчим поїздом не вдалося. У ресторані — весілля. Друг Валерія одружується. Наречена вагітна. На сцені Віра — співає з ансамблем. Звучать упереміж ранні рок-н-роли культової тоді групи «Браво» і пісні радянських естрадників. Ансамбль — теж давні друзі героя. Він сам із ними грав колись, барабанщиком. Зараз, оскільки штатний драммер Карабас (В’ячеслав Петкун) напився до нестями, Валерій знову сідає за інструменти.
Усі, хто бачив «Відрив» — перший фільм Міндадзе як режисера — зможуть легко уявити собі, як зроблений «У суботу». Знову стрибає камера, бігають, падають і стикаються люди. Спочатку це виглядає нарочито — так було й у «Відриві», — але дуже скоро виникає відчуття внутрішньої необхідності саме такого прийому. У сум’ятті, в невиразно вимовлених фразах, нетверезих танцях, п’яних бійках поступово проступає екзистенціальне, тобто сутнісний вимір. Майже за Чеховим: люди на екрані пиячать, б’ються, танцюють, цілуються, ділять гроші, зводять старі рахунки, тоді як за кадром нечутно руйнуються їхні долі. Фінал фільму — апогей цього руйнування, справді вбивчі кадри.
Світова прем’єра картини відбулася в лютому на Міжнародному Берлінському кінофестивалі. Після прем’єри режисер зустрівся із пресою.
— Коли ви почали працювати над фільмом «У суботу»?
— Цей сценарій я задумав давно, 2005 року. Писав довго, важко, весь час цим займався, останні три роки — без перерви. Торік влітку пройшли зйомки.
— Де ви були, коли сталася катастрофа?
— 26 квітня 1986 року я був на зйомках фільму «Плюмбум» на даху одного з будинків у місті Мінську разом із режисером Вадимом Абдрашитовим і відомим оператором Георгієм Рербергом. А 27-го ми вже дезактивувалися червоним вином. Дуже хороший був настрій. Не хотіли нікуди втікати. Мабуть, розуміли, що наше життя нічого не варте.
— Чому саме ця тема?
— Це найскладніше запитання. Тема, безумовно, чутлива для Європи і для нас. І річ не лише в тому, що ціна людського життя в Європі дуже висока, але й у тому, що Чорнобиль завжди з нами, він ментально супроводить нас. Це в якомусь сенсі відображає нашу вічну діалектику: генетично вироблене ставлення до небезпеки, розуміння граничності ситуації, коли ти знаєш, що можеш загинути, але життя в цю хвилину парадоксально розцвітає найяскравішими барвами, стає все більш і більш привабливим.
— Де ви знімали?
— У Світлодарську Донецької області й в Енергодарі Запорізької області. Ці міста нагадують квітучу до катастрофи Прип’ять, вони більш цивілізовані, тому що побудовані біля великих станцій. Правда, нам довелося боротися з рекламою, якої у 1986 році, звичайно, не було.
— Як поставилася місцева влада до ваших зйомок?
— Взаємини були найкращі. Звісно, тому чимало сприяли люди, які намагалися організувати ці відносини. Цілком закономірно й історично, що все, що стосується неофіційного життя, у нас можна завжди використовувати позитивно: приватна людина залишається приватною людиною, навіть обіймаючи при цьому посаду директора заводу або ТЕЦ, яку треба декорувати під АЕС. Тобто сила приватних домовленостей у Росії та Україні дуже велика. Знову ж таки, це наша традиція. Але я вважаю, що вона дуже може допомогти, у тому числі й у кіно. Тому що якщо послухати розповіді, то ті чи інші (у тому числі й досить знамениті) картини знімалися із нічого саме завдяки таким приватним домовленостям.
— Якщо повернутися до питання про відповідність часові, то в одному з епізодів у вас героїня приміряє хороше взуття в розкішному за радянськими мірками магазині. Де ви бачили 1986 року в СРСР такі взуттєві магазини?
— У Пущино, в Дубні — у містах при атомних станціях, при синхрофазотронах. Дуже багато хто хотів мінятися і жити там, тому що ці міста були на покращеному постачанні. Я там особисто купував своїй дружині за копійки французькі духи, але які коштували набагато дорожче в самій Франції. Прип’ять була саме таким містом.
— Герої фільму дуже багато п’ють. У вас немає відчуття, що ви захищаєте точку зору про росіян як про п’яниць?
— Мені здається, що ви дивилися іншу картину. У моєму фільмові люди п’ють тому, що було б дивним, якби вони говорили в цю хвилину про космос. Хоч би тому вони п’ють, що це дезактивація сухим червоним вином. По-друге, якщо вже і є якийсь оптимізм та життєствердження, то напевно в цій картині вони наявні, звичайно ж, не в ідіотських дозах, а в дозах художніх. Принаймні, люди не стають гіршими, не тікають, як із потопаючого «Титаніка». Це ж можна і так сприймати, а не лише як пиятику.
— Інший спосіб відходу від бід — музика. Музичні номери у вашому фільмі продумані й адекватні тому часові.
— Ідея музики полягала в тому, аби досягти саме того ефекту, який ви відчули, — аби вона зачаровувала героїв, і, як я зрозумів із вашого запитання, зачаровувала б також і глядача, допомагала йому перенестися в цю сцену разом із героями.
— Іще один ваш прийом — акцент на кадрах крупним планом.
— Це свідоме рішення — залишитися в певному замкнутому просторі, дуже близько до облич, до людей, аби відчувати тілесність цих людей.
— Поки що так складається, що ваші фільми як режисера — це історії посткатастрофічних станів: «Відрив» — події після краху літака, «У суботу» — після вибуху на АЕС. Чому?
— Я — не катастрофіст. Просто мені цікава не сама аварія, а людина у такій ситуації.
— По-вашому, якби те ж сталося в Німеччині, люди реагували б так само?
— Звичайно, ні. В Німеччині краще піклуються про своє здоров’я і цінують своє життя, хоча бували, звичайно, катаклізми, коли гинуло дуже багато людей. Це наша генетично утворена ментальність — ми постійно живемо поряд із небезпекою, поряд зі смертю. А європейська людина, я гадаю, просто б тікала. Яка вже тут дівчина, тим більше — її підбори, або паспорт, або гра на барабані. У цьому сенсі — величезна різниця. Це дуже наша картина, вона дуже зрозуміла для будь-якої людині, яка або живе в колишньому СРСР, або добре знає цю територію. І, звичайно, тим, хто в мистецтві сприймає універсальні проблемні речі.
— Чи є у вас які-небудь конкретні плани щодо наступного фільму?
— Звичайно, є, без планів можна з’їхати з глузду. Але я просто через забобони і мої внутрішні вагання поки про це не говорю.
