За словами представників адміністрації Українського дому, щодня протягом 10 днів (із 26 вересня до 5 жовтня) фотовиставку «Дня» відвідувало близько 200—300 осіб, а у вихідні ця цифра зростала на тисячу! Десята ювілейна фотовиставка «Дня» прогнозовано викликала цікавість передусім серед молоді. А це для «Дня» принципово.
— Важливо, що молодь завдяки нашій фотовиставці має можливість скласти у своїй свідомості образ України, — зазначила Лариса Івшина у приватній розмові з гостями виставки.
Справді, всеукраїнський масштаб виставки, різноманітність представлених робіт, неоднозначність і строкатість українського світу, який вона змальовує, дають фотовиставці «Дня» право заявити про себе як про український відповідник «World press photo». Таку думку у своєму коментарі висловив заступник головного редактора журналу «Photographer» Олександр Жилін. Це оцінка професіонала. А як щодо тих, хто сприймає нашу виставку на рівні, швидше, емоційному?
БЕЗ ФОТОГРАФІЇ ЖИТТЯ НЕМАЄ
Наталя Стиценко працює у ресторанному бізнесі.
— Без фотографії життя немає, — каже вона.
Ця репліка викликає подив, адже зовсім не збігається з її, так би мовити, професійною історією.
Фотографуючи найвдаліші, на її думку, зображення на плівкову мильничку («На пам’ять», — сентиментально коментує вона) Наталя розповідає, що теж захоплюється фотографією. Щоправда, на побутовому рівні. А серед представлених робіт їй найбільше подобаються дитячі, адже вони створюють гарний настрій.
Фотограф-любитель Тетяна знімає в основному пейзажі і архітектуру. Обіцяє, що наступного року обов’язково візьме участь у фотоконкурсі «Дня».
— Прекрасні сюжети, прекрасна фотографія, і що важливо, — зроблена не тільки професіоналами, а й любителями. Вона відображає скороминущі моменти життя. Саме такі вихоплені мілісекунди мені й подобаються. Вражають також ті фотографії, де зображується сьогодення, наприклад, повінь у Західній Україні. Хоча тут фотографу потрібно знати межу. Адже його робота не повинна виходити за рамки такту і коректності.
Коректним потрібно бути також, намагаючись «підчепити» на об’єктив моменти політичного життя країни. Так вважає Едуард Де, перукар, який живе у Лондоні, але волею долі, перебуваючи в Україні, опинився серед гостей нашої фотовиставки.
— Фотографія завжди має свій підтекст, у тому числі й політичний. Так само як і текстовий матеріал. Фотографією, так само як і текстом, можна ввести читача в оману, — переконаний він.
Держслужбовець Яніс Песиголовець, який на виставку потрапив також випадково, передусім звернув увагу як раз на зображення політиків. Особливо на ті, де державні мужі в незвичайній обстановці. Таких картин його робочі будні, очевидно, йому не дарують.
Попри те, що кожен із заскочених зненацька фотоспалахом політиків виявився йому незнайомим, так само як і мова підписів під фотографіями, Індонезієць із дуже складним іменем не зміг пройти повз фотовиставку «Дня».
— Ці фотографії мене справді вразили, — ділиться він своїми враженнями. — Я не розумію тих слів, які написані під зображеннями, але вони самі по собі багато про що говорять. Це як універсальний месидж.
ТРЕБА ВСТАВАТИ І ЙТИ
У суботу гостями виставки стали дуже талановиті й відомі режисер Олесь Санін і оператор Сергій Михальчук, які часто працюють у кінематографі разом. «День» розпитав у кіномитців, чим вони переймаються зараз і поцікавився враженнями від виставки.
— Сергій, скажіть, у Папуа-Новій Гвінеї вже встигли побувати? Ви колись говорили про те, що зображення у National Geographic саме цієї країни підштовхнули вас до того, аби почати займатися фотографією.
С. М. — Ще не встиг. Зате в Латинській Америці був.
— Ви разом збиралися видати фотоальбом «Хліб». Коли він побачить світ?
О. С. — Як тільки пройдуть всі річниці Голодомору, одразу почнемо.
С. М. — Але ми вже дещо відзняли.
— А хто автор фотографій?
О. С. — Сергій. Я займаюся концепцією і текстами. Книга буде спільна. Там є ще багато пошукової роботи. Ми у цій книзі рухаємося методом кіно. Є сама фотографія, а є історія до неї. Я більше працюю з історією. Може, будуть ще якісь архівні матеріали. Але не хочеться, щоб вона була перевантажена, щоб історії розповідали самі зображення. Це дуже важливо.
— Наскільки тісно пов’язані фотографії і відео. Це ж візуальні види мистецтва. Що їх об’єднує?
С. М. — Це абсолютно різні речі.
О. С. — Тому що кіно — це мистецтво драматичне, а фото — зображальне. Вони мають різну природу. Але зрозуміло, що фотограф і оператор — люди споріднені, тому що вони думають про зображення.
С. М. — І про технології.
О. С. — Звичайно, камера є камера, але природа — різна, і плутати їх не можна. Дуже часто буває так, що сюжет можна висловити тільки мовою рухомого зображення. А фото — це мить. І в цьому — його цінність. Буває так, що фотографія втрачає... Фотограф був на події, щось зняв, але фотографія не стала предметом мистецтва.
— Усе ж таки робота репортерська і фотографа, що займаєьться художньою зйомкою, різна. Сергію, ви ніколи не пробувал себе в амплуа репортера?
С. М. — Насправді не можна казати, що репортаж — це не мистецтво, а те, що знімається в студії — мистецтво. Це значно ширші поняття. Репортаж, тобто документальна фотографія, — це просто інший вид творчості. І це не значить, що те, шо зараз прийнято називати «гламуром», і є справжнім мистецтвом. Це дуже хибна думка. Репортажна сюжетна зйомка передбачає фіксування дійсності, плину нашого життя.
— У вас не виникало ідеї взяти участь у нашому фотоконкурсі?
С. М. — Ми просто займаємося своєю роботою. Це стан нашої свідомості. Я участі у конкурсах ніколи не брав. Брали участь тільки наші фільми.
О. С. — Якщо для людини самоціль — приз у конкурсі, то це трошки не та історія. І, чесно кажучи, це завжди видно по роботам.
С. М. — Такі фото мають якусь коньюнктуру внутрішню...
О. С. — Коли твір існує, він може жити своїм окремим життям, гратися в конкурси. Для фотографії друк у виданнях — це промоція. Але треба дуже обережно ставитися до цього. Особливо видацям, тому що навіть професійні видання, які друкують фотографії, часто спотворюють їх настільки, що вони абсолютно втрачають свою цінність.
Буває так, що момент сам по собі цікавий — смішно зображені якісь лідери чи якісь подійні особи. Але тільки вони в таких фотографіях і цікаві. Можливо, хтось і стає чемпіоном через те, що зняв «ніж» у спині президента, але це рідкісні випадки. Це не школа і до цього прагнути не треба.
С. М. — Це комерція.
О. С.. — Ясно, що таких фотографів цінують редактори у виданнях за те, що вони встигли потрапити у правильний час у правильне місце. Але це вже трохи інший жанр. Такі виставки мають проходити окремо.
— Стосовно питання коректності. Тут є фото, що стосуються повені у Західній Україні, грузинського конфлікту. Де тут грань, і наскільки для фотографа важливо її відчувати?
С. М. — Кожен визначає грань сам в залежності від свого виховання, світогляду. Як правило, якщо людина тактовна і делікатна, вона не буде знімати в тій ситуації, коли вона може зашкодити людям психологічно.
— Це режисерства теж стосується певною мірою?
О. С. — Так, є момент, коли будь-яке зображення для художника в широкому розумінні — це вчинок, це його ставлення до тієї події, куди він потрапив. Це дуже важливо. В фотографії може бути біль, радість, що завгодно. Але цим єдиним знімком треба розказати про суть самої історії, суть людини, передати відповідний настрій. Це як раз велика магія фото. Це мені і подобається. Ми з Сергієм часто спеціально кудись їдемо, щоб познімати. Ти починаєш жити правдою, відчувати правду життя, бо, скажімо, ігрове кіно, яким ми займаємося, комерційне чи музичне відео настільки спрогнозоване, що ти втрачаєш момент трепету. Я намагаюся це вловити, але воно все одно стає дуже синтетичним. Тому нам дуже подобається подорожувати, переживати несподівані ситуації. Ми не можемо зняти кіно в силу тих чи інших причин. Але це не зняте кіно для нас — у фотографіях. Це наші історії, і це є суть фотографії сьогодні.
— Ви вжили поняття «правда життя». Чи можна її відчути на фотовиставці «Дня»?
О. С. — Так. У кожного автора є свій підхід. Ти не просто дивишся на фотографію. Хочеш ти чи не хочеш, ти скануєш самого автора — що йому цікаво, які його інтереси. Ти собі уявляєш його вік, стать, професійні можливості, навіть як він може виглядати. Ти малюєш його портрет, навіть якщо він не відповідає йому, те що ви побачили у знімку — то таким він і є насправді. Тут є ще один важливий момент, який вирізняє авторів, особливо зараз — це момент вибору. Є декілька фотографій з фактично однаковим сюжетом в одному і тому самому місці, але вони зовсім різні. На великих виставках, наприклад, «World Press Photo» бувають майже однакові фотографії. Але одна отримує перший приз, а інша не стає мистецтвом.
С. М. — Особливо на війні.
О. С. — Фотографи фіксують божу мить. Це ціла магія. Раніше цей поцес був ще пов’язаний із хімією. Люди, які з цим живуть, привносять у фотографію не тільки композицію, кадр, а і дух. Тому ти не можеш пояснити, чому тобі подобається фотографія. Ясно, що фахівець розбере її по елементах, але коли ти всі ці елементи разом збереш, у тебе не вийде те саме. Цим цінна фотографія, цим цінний автор. Тому він знову бере фотокамеру, знову виходить і просто іде знімати, аби відчути цю мить. Він залежний від цього. Це дуже хороша залежність. Фотографи дуже часто — цікаві люди. Вони бувають закриті, повернуті у технологічний бік, часто вони специфічно поводяться. У репортерів — свої тусовки. Колись один фільм змінив наше з Сергієм ставлення до майбутнього. Ми були школярами в обласному центрі (але все одно провінційному) Луцька. Ми подивилися фільм «Сальвадор» про репортера, який був на війні і для себе вибирав чи сховатися, чи зняти момент розстрілу людей. І він бачив, як куля летить йому у камеру, а значить, і в нього. І він все ж таки обрав зняти цей момент. Я розумію, що такі люди існують, і вони є тут. Це вершина професії. Я дуже вдячний «Дню», що він звертає на це увагу. Зараз дуже мало видань, які так цінують фотографію. Часто — це просто ілюстрація якоїсь події. У «Дні» до фотографії ставлення, як до самоцінної історії. Звичайно, це найвищий пілотаж. Для мене це одне з найкращих видань.
— Дякуємо за ці слова. І на завершення: коли ви були гостем «Дня» весною цього року, тоді зйомки картини «Кобзарі», над якою ви вже доволі давно працюєте, ще не розпочалися. На якій стадії перебуває справа зараз?
О. С. — Зараз триває підготовчий період: шиємо костюми, підбираємо акторів, шукаємо місце зйомки.
— Сергію, ви будете оператором?
С. М. — Так.
О. С. — Окрім цього, ми ще багато чим займаємося. Колись я думав, що це страшна хиба — займатися не чимось одним. Мені здавалося, що це ледь не зрада. А творчий процес — він насправді інакший. Цей фільм — частина нашого життя. Прийде час, і ми з’явимося на майданчику і зробимо все для того, щоб усе було найкращим чином. Ми мріємо про це, і зараз у нас період «закоханості»: ми шукаємо як би це зробити, як це розказати. В іншому житті у нас є родини, якісь інтереси, подорожі, купа планів. Кіно — це така сфера непевна. Неможливо щось спрогнозувати. Ніколи не знаєш, кого ти зустрінеш дорогою, але якщо просто сидіти і чекати, до тебе може ніхто не прийти. Треба вставати і йти.
НАЙСПРАВЖНІСІНЬКЕ ПОЛЮВАННЯ
На відміну від цих кінематографістів, головний оператор «Укртелефільму» Олександр Скударь, щедро здобрюючи фотовиставку компліментами, розповів, що, на його думку, фото і відео дуже пов’язані між собою.
— Основа операторської майстерності — це фотографія, — заявляє він.— Раніше на операторський факультут приймали (і у Києві — у Карпенка-Карого, і у «ВГИК» у Москві) тільки з фотороботами. Потім тобі давали фотокамеру на один день з плівкою і відправляли в місто на якусь подію. Тільки 36 кадрів, з яких потім треба було вибрати 4—5, на суд комісії.
Зараз апаратура дозволяє значно більше, ніж раніше. Раніше фотокореспонденту було дуже складно. Зараз фотоапарат працює, як автомат. Простіше спіймати потрібні цікаві моменти. Зверніть увагу: коли на якійсь прес-конференції президент або прем’єр, наприклад, піднімає руку або робить якийсь мінімальний жест, то одразу починають інтенсивно клацати фотоапарати. Фотокореспонденти, як вовки, — сидять і спостерігають, вичікують. Репортаж — це найсправжнісіньке полювання. Тим більше фотоапаратура сьогодні це дозволяє.
Більд-редактор за фахом і доцент Інституту журналістики Київського національного університету імені тараса Шевченка Олена Поліщук вважає, що українській пресі в цілому сьогодні бракує «вправних мисливців» і якісного фотоматеріалу:
— Пресі бракує щоденної роботи з фотографіями. Я хочу бачити проблеми у фотографіях. Якісної фотографії бракує майже всім виданням. І як читач я це добре відчуваю. Часто фотографія не відповідає текстові. Звичайно, вона може бути самодостатньою, але для того треба працювати з авторами і шукати нові імена. Я щороку бачу виставку і я вдячна «Дню» за таке дійство. Але мені дуже хотілося б бачити і ті роботи, які не відібрали. Як це не дивно. Мені подобається ідея зробити розділ, присвячений дитячим роботам. Тут є щирість, асоціації і... фотографії. Діти, попри вік, відчувають простір, композицію, навіть ідею. Як на мене, перш за все виставка повинна відображати проблемні питання. Тому що для журналістики принципово передусім те, чим живе країна зараз.
Традиційно в останній день фотовиставки ми підбили підсумки голосування аудиторії. Приз глядацьких симпатій отримала... сентиментально-тужлива робота «Зустрілися дві самотності» Ольги Ніколаєвої. Також до переліку фаворитів гостей виставки ввійшла робота Руслана Канюки «Я весь цей час думав тільки про тебе» і «Ранок у селі» Юрія Калиняка. Серед учасників голосування «День», так само традиційно, провів розіграш піврічних підписок на газету.
Один із переможців, приватний підприємець Андрій Котельнюк, радіє:
— Дуже приємно, що ми потрапили на виставку, хоча б в останній день. Ще і підписку виграли! Мене вразило те, що насправді дитяча виставка не дуже відрізняється від дорослих фотографій. Я сам захоплююся фотографією. Фотографую... котів. Можливо, візьму участь у конкурсі наступного року. Як на мене, час від часу зображальний матеріал у газеті навіть важливіший за сам текст. Він багато про що говорить. І фотографи, і ті, хто пише тексти, як на мене, однаковою мірою журналісти.
З огляду на кількість відвідувачів фотовиставки «Дня», немало виявилося тих, хто захотів висловитися стосовно побаченого.
КОМЕНТАРІ
Людмила ГАРАРУК, ювелірний дім «Гарарук»:
— Ми виготовили для конкурсу ювелірну прикрасу «Золотий день». Ми не узгоджували дизайн, не вирішували разом із головним редактором Ларисою Івшиною, що це буде за прикраса. Нам повністю довіряли. Ми створили золоте коло із діафрагмою всередині. Це дуже важлива деталь, яка схожа на око. Це око, яке бачить те, чого не бачать інші, зупиняється на тих подіях, позв які проходять інші. Гадаю, фотограф, який отримав цей кулон із діамантом (у прикрасі 17 грамів золота і діамант високої якості), хоча і не носить зазвичай діаманти, але цей кулон він вимушений буде носити, бо це не розкіш, а відзнака його талановитого вчинку.
На виставці дуже багато людей. Дуже приємно, що ця подія знайшла відгук у аудиторії, це значить, що люди поважають організаторів і їхню роботу.
Віктор ГАРАРУК, ювелірний дизайнер, автор дизайну Призу призів «Золотий «День»:
— Я знаю, що у фотоапараті є об’єктив, а в об’єктиві — діафрагма. Діафрагма звучить краще, ніж «затвор», бо затвор може бути і військовим, і фотографічним. А діафрагма звучить навіть якось сексуально...
На виставці мене вразило декілька речей. Стосовно трагічних, пов’язаних із повінню чи війною, то до цього я був готовий. Мене вразило те, як постарішав Брайан Мей, гітарист гурту «Квін» (одне із конкурсних фото зображує учасників легендарного гурту. — Прим. «Дня»). Сама виставка дуже пізнавальна. «Ящик» стільки не дає, скільки дають ці відібрані, відфільтровані мотиви і сюжети з усієї України.
Мене вразила кількість людей. До нас стільки не приходить... Дуже багато молоді. Свого сина я сюди не зміг затягнути (йому 11 років, але він вже дуже зайнятий), але купив фотоальбом, щоб він побачив ці фотографії. Можливо, він подивиться і теж захоче стати фотографом.
Володимир ШЕЙКО, менеджер з комунікацій та зв’язків із медіа, «Британська рада»:
— Співпраця «Дня» — провідної щоденної всеукраїнської газети, яка докладає неабияких зусиль для інтелектуального і творчого виховання нашого суспільства, та «Британської ради» — міжнародної організації, яка має неабиякі традиції підтримки творчих ініціатив уо всьому світі, просто не могло не відбутися. Ми щиро радіємо, що вже не один рік маємо нагоду насолодитись творчим доробком учасників конкурсу, роботи яких — правдиве, точне і яскраве відображення навколишнього світу. І якщо в повсякденній метушні наш погляд може оминути насправді важливі речі навколо нас, то фотовиставка «Дня» — шанс досконало розгледіти унікальні та зворушливі миттєвості й надовго запам’ятати їх.
Бажаємо організаторам та учасникам конкурсу творчої наснаги, майстерності та вміння бачити незвичайне у звичайному. Сподіваємось, що цей конкурс і надалі гуртуватиме навколо себе небайдужих і творчих особистостей. Дякуємо газеті «День»!
Яна БОЙКО, менеджер зі зв’язків із громадськістю, Vision TV:
— Із газетою «День» ми працюємо вже майже рік. Журналісти газети були одні з перших, хто зацікавився діяльністю нашої компанії і захотів донести інформацію про нас усім своїм читачам. Окрім цього, авторитетна думка газети викликала в подальшому безліч статей і в інших виданнях. За це ми їм щиро вдячні.
Завдяки таким заходам не лише ми, партнери фотоконкурсу, звертаємо свою увагу на проблеми і дійсність сьогоднішнього часу, але й уся громадськість. На жаль, щоденне сум’яття та неймовірний ритм життя не дозволяє часом навіть зупинитися й озирнутися, аби просто помітити обпале листя і прихід осені. Тоді як фотографія спроможна зробити неможливе — спинити час, уповільнити його ходу, дозволивши нам ще раз насолодитися образами, здивуватися змінам, замислитися над тим, що відбувається, а інколи й розчулитися.
Павло ГУДІМОВ, керівник холдингу «Гудімов арт-проект»:
— Газета «День» давно висвітлює події, організовані культурним холдингом «Гудімов арт-проект». І зараз ми вирішили завдати «удару» у відповідь — підтримати талановиту людину в її починаннях і газету «День» у її благородній місії.
Нас об’єднує любов до фотографії. «День» проводить свій конкурс, а ми видаємо серію книг «Українська фотографія» й показуємо кращих українських фотографів.
Всі, кому небайдужа ця тема, мають докладати максимум зусиль, аби вивести гідних авторів до своєї аудиторії.
Читайте газету «День», насолоджуйтеся роботами її фотокореспондентів і будьте оптимістами!
Наталя ЯКОВЕНКО, керівник відділу реклами АБ «Київська Русь»:
— Із газетою «День» ми знайомі близько року. Для нас це не просто підтримка фотоконкурсу — це можливість допомогти розвитку фотожурналістики та мистецтва фотографії в Україні, оскільки подібні проекти створюють здорове конкурентне середовище для їхніх учасників, а отже, створюють ѓрунт для їхнього професійного вдосконалення і розвитку. Від імені АБ «Київська Русь» вітаємо газету «День» із 12 річницею і бажаємо якомога більше таких яскравих проектів і талановитих учасників, а також читачів, здатних оцінити професіоналізм співробітників газети й інформативність вашого видання. Учасникам конкурсу щиро бажаємо натхнення та професійного розвитку, адже розвиваючись самі, ви розвиваєте і мистецтво фотожурналістики в Україні.
Олександр ЖИЛІН, заступник головного редактора журналу «Photographer»:
— Ми співпрацюємо з газетою «День» уже третій рік і раді, що спілкування наше позитивне й конструктивне.
Фотоконкурс газети «День», фактично, є проектом, схожим із неіснуючим «УкрПрессФото», тому, враховуючи його унікальність і розкручування, нам доволі цікаво як освітлювати його, так і спілкуватися з учасниками протягом тривалого часового відрізка.
Організатором — терпіння і витримки — благородна справа вимагає цих якостей; учасникам — вдалих фототрофеїв, не пропустити останній день відправки робіт і, головне, не боятися конкурувати з «суперпрофіками»; читачам — будувати Європу в Україні, починаючи з себе і своєї сім’ї.
Влад РЯШИН, продюсер, голова Ради директорів групи компаній «Стар Медіа»:
— Сьогодні фотографія — невід’ємна частина людського життя, кольорова ілюстрація радості, переживань, незабутніх емоцій. Коли купуєш ранкову газету, пробігаєш очима перші заголовки, погляд чіпляється за фотографії. Можна довго й талановито розповідати про події, та лише знімок може посилити чи ослабити відчуття від прочитаного. Газета «День» завжди славилася своїми фотороботами, й організація міжнародного фотоконкурсу ще раз підкреслює високий професіоналізм і смак творців газети, її журналістів і фоторедакторів. Зі свого боку, компанія «Стар Медіа» дякує головному редакторові газети «День» Ларисі Івшиній, за задоволення від чудової можливості ще раз торкнутися чарівного світу дивовижного мистецтва — мистецтва фотографії.
