Культовий режисер сучасної сцени, народний артист України й Росії, художній керівник Московського театру свого імені Роман Григорович Віктюк відсвяткував 75-річчя. Його називають дитям парадоксів, який залюбки шокує публіку і вибором, і трактуванням репертуару. Готуючи програму до ювілейного турне, він обрав дві свої постановки — новинку «Король-Арлекін» Лотара й перевірену часом виставу «Майстер і Маргарита» Булгакова, які об’єднує одна тема — митець і влада.
«П’єса австрійського драматурга Рудольфа Лотара була під забороною майже століття в різних країнах, — розказав перед прем’єрою, яка відбулася рік тому в Москві, Роман Віктюк. — У Росії «Король-Арлекін» поставив перед жовтневим переворотом Олександр Таїров у Камерному театрі, але виставу цензура зняла»... За сюжетом Старий король помер. Загинув і принц, а на трон сів лицедій, який не збирається грати під «дудку» придворних і королеви... Як поєднати простори митця і влади? Як вони повинні співіснувати, підтримувати й розуміти одне одного? Про це ця вистава. Головну роль Арлекіна виконує прем’єр Театру Віктюка — Дмитро Бозін.
«Майстер і Маргарита» — це вже третя версія сценічного прочитання булгаковського роману, поставлена режисером як «Сни Івана Бездомного» ще 2001 р. Радянська епоха представлена у виставі як час абсурду. Так Великий бал Повнолуння у Воланда стає шабашем... вождів, коли у гротескному танці танцюють бюсти Леніна і Сталіна, а тема кохання для Майстра і Маргарити — це перш за все страждання й біль..
21 листопада вистави побачать львів’яни, 22 листопада трупа Театру Романа Віктюка виступить у Житомирі, 23 і 24 листопада — у Києві, а 25 листопада — в Харкові.
Роман Григорович завжди залюбки говорить про Львів — місто, в якому він народився, де пройшла його юність і де він зробив перші кроки в театральній царині. Свої зіркові ролі у віктюковських постановках зіграли: Аліса Фрейндліх, Олена Образцова, Алла Демидова, Тетяна Дороніна, Маргарита Терехова, Марина Нейолова. А із львів’янками — Аллою Бабенко та Любов’ю Кагановою — режисера пов’язує дружба тривалістю в півстоліття! Саме вони й розповіли «Дню» про Романа Віктюка, який нещодавно відзначив своє 75-річчя.
«ДО ЛЬВОВА ЙОГО ВАБЛЯТЬ НЕ ТІЛЬКИ РОДИННІ ПОЧУТТЯ»
— Знаю Романа довго як людину дуже суперечливу та авантюрну. На мою думку, швидше всього, таким його зробило дуже непросте, часто голодне життя, — пригадує режисер-постановник Львівського театру ім. М. Заньковецької Алла БАБЕНКО. — Ми познайомилися з Романом у Львівському ТЮГу — разом грали у виставі «Небезпечний вік», яку поставив Олександр Барсегян. Віктюк грав дуже добре, відтак був улюбленцем усіх школярів і школярок тогочасного Львова. Вже тоді Роман мене, випускницю студії Театру ім. М. Заньковецької, вчив, бо привіз до Львова школу Державного інституту театрального мистецтва (ГИТИС). Наприклад, у Москві навчив мене безкоштовно розмовляти по міжміському телефону. Він завжди був авантюрним: і з бібліотек під сорочкою виносив книжки. Все життя Віктюк читав дуже багато, напевно, тамуючи інтелектуальний голод, набутий ще в ранньому дитинстві. До слова, свого часу у Вільнюсі він спромігся проходити в закриті фонди місцевої бібліотеки, й від руки (бо не було тоді ні сканерів, ні ксероксів) переписав чимало книжок! Роман поглинав книжки буквально тоннами. Він добре знав філософію Соловйова та Бердяєва. А що стосується театральної літератури, то тут узагалі без коментарів... Пригадую, коли гостювала в нього у Вільнюсі, то, коли я лягала спати, він читав, а прокидалася — він знову читав... Роман має величезну домашню бібліотеку у Львові, а ще більшу — в Москві. Щодо інших витівок... Напевно, років до сорока п’яти Віктюк їздив у поїздах і літав у літаках за фальшивим студентським посвідченням (аби платити 50 відсотків вартості квитка — неабияка економія коштів!), яке знову ж таки зробив сам. Свого часу, на піку популярності Анатолія Ефроса, на його вистави неможливо було потрапити, а ми завдяки Романові потрапляли, бо він підробляв підписи на перепустках (до речі, це саме Віктюк уперше привів мене до Ефроса). Одного разу Роман навіть спромігся видати себе за популярного актора Олега Табакова, на якого в молодості був дуже схожий.
Полюбляв Віктюк розігрувати по телефону, доводячи до істерик, зокрема, Галину Волчек, режисера московського театру «Современник». Він і досі багато вигадує, вміє створити довкола себе міф. А колись, перебуваючи у Львові без роботи, без грошей, від імені Міністерства культури телефонував у всі театри, пропонуючи взяти на роботу... талановитого режисера Віктюка... Роман дуже довго був гнаний і нікому не потрібний, але ніколи не складав руки. Ми обоє стажувалися в Москві: я — в Театрі «Моссовета», він — у МХАТі. Я працювала над виставою «Царская охота» Леоніда Зоріна за участю Маргарити Терехової та Леоніда Маркова. Репетиції проходили дуже важко. Одного разу, коли йшла вулицею Горького, зустріла Віктюка й, не знаю чому, попросила: «Піди на репетицію замість мене». Так я привела Романа в Театр «Моссовета». І він видав таку репетицію, про яку можна було тільки мріяти! Це було 1975 року й це був початок його роботи у Театрі «Моссовета». Тоді Завадський (Юрій Олександрович Завадський — головний режисер Театру «Моссовета». — Т.К.) дав мені іншу роботу, а Терехова забажала працювати з Романом. А вистава «Царская охота» стала початком закріплення Віктюка в Москві. Хоча в Москві пробитися дуже важко, бо там стіною стояли кити режисури — Єфремов, Ефрос, Любимов, Гончаров, Плучек... Згодом Віктюк доклав максимум зусиль до того, щоби створити власний театр. До речі, коли в нього не складалося з роботою в Москві, він безкоштовно ставив вистави в багатьох театрах колишнього СРСР — щоб, як мовиться, «набити руку»... Віктюк «поставив» на Таїрова (Олександр Якович Таїров, художній керівник Камерного театру. — Т.К.), всі вистави якого базувалися на естетстві, пластиці й музиці. Вперше «естетику Таїрова» Роман втілив разом із геніальним балетмейстером із Франції Бежаром у виставі «Федра» з Аллою Демидовою в головній ролі... Я також пам’ятаю, коли до Віктюка прийшла слава — це було 22 роки тому, коли він вперше поставив «Служниці» Жана Жене в Московському театрі «Сатирикон», де всі жіночі ролі виконували чоловіки. Бо це було незадовго до смерті моєї мами, яка тоді дуже хворіла, а коли почула про успіх Романа, то сказала: «Таки пробився...» Саме після тієї постановки Віктюка запросили до Фінляндії. Власне, відтоді й почалася його блискуча режисерська кар’єра.
Я вважаю Віктюка своїм учителем, бо він увів мене як режисера в напрям поетичного реалізму. Тому, коли вже працювала в Театрі ім. М.Заньковецької, часом зверталася до Романа по допомогу. Зокрема, він репетирував із Таїсією Литвиненко й Федором Стригуном «Нору», вводив Галину Давидову в «Лісову пісню», Юрія Чекова — в мої камерні вистави за творами Чехова. Віктюк ніколи не відмовляв допомогти.
Роман дуже часто приїжджає до Львова, фінансово утримує свою родину, а це дві сестри й племінниця. Мені видається, що до Львова його притягують не тільки родинні почуття — він дуже хоче, щоби сестри, після всіх його поневірянь, митарств, цілковитого неприйняття й забуття, бачили успіх брата. А крім того, Віктюк ніколи не забуває тих, хто допоміг йому здобути професію, зокрема поставив на Личаківському цвинтарі пам’ятник Наталії Половко, яка керувала драмгуртком, де почалася акторська стезя Романа, і скерувала його до Державного інституту театрального мистецтва (ГИТИС).
Ми товаришуємо з Романом із 1961 р., тому я маю право на певні висловлювання на його адресу. Друзів у нього немає, бо актори, після того, як він вивів їх у великий світ, часто зраджують Романа. Колись Віктюк сказав, що його Батьківщина — це сцена.
«ОБОВ’ЯЗКОВО ЙДЕМО НА ЛИЧАКІВСЬКИЙ ЦВИНТАР»
— Пам’ятаю Романа Григоровича, можна сказати, з дитинства, знаю всю його родину, — розповідає актриса Львівського театру ім. М. Заньковецької Любов КАГАНОВА. — Ще тоді, коли він грав у ТЮГу «Сомбреро» (найпопулярніша дитяча п’єса С. Михалкова. — Т. К.), я помітила в ньому неабиякий талант і азарт. Досі зберігаю фото з тієї вистави, хоча минуло вже ой як багато років (понад п’ятдесят...)! Роман — дуже цікава, талановита людина. Коли він буває у Львові, то завжди телефонує, ми зустрічаємось, обов’язково йдемо на Личаківський цвинтар, аби віддати шану акторам, які вже покинули цей світ. Роман купує багато квітів і розкидає їх по могилах. Він гаряче любить Львів, пам’ятає людей, які допомагали йому. Зокрема, завжди з ніжністю згадує акторів Асю Бурштейн і Юру Копосова (який дуже рано і трагічно пішов із життя), з якими Роман працював у Театрі юного глядача... Я дуже вдячна Віктюкові за те, що він у всіх своїх інтерв’ю згадує мене й мою подругу — артистку Зінаїду Дехтярьову, яка 38 років служила в Театрі Прикарпатського військового округу, називаючи нас «найкращими актрисами світу». Він часто розігрує мене по телефону, називаючи звеличувальними іменами, а я його завжди впізнаю, бо так мило жартувати може тільки Віктюк. На одному з концертів до Романа Григоровича прийшла записка, де його запитували про улюблену страву й про кохану жінку. Щодо улюбленої страви, то Роман відповів: «Мені подобається все, що готує в телепередачі «Смак» Андрій Макаревич». А щодо коханої жінки...» Я в той час стояла за кулісами. Віктюк разом із Шифріним і Маковецьким посадили мене на стільчик і винесли на сцену — так Роман привселюдно освідчився мені...
Я щиро вітаю Романа з ювілеєм. Сказати можу єдине: побільше б таких людей. Дай Боже йому здоров’я!
