Письменники, журналісти, історики, краєзнавці, митці і просто шанувальники дослідницького таланту видатного вченого-україніста, академіка Миколи Мушинки (м. Пряшів, Словаччина), якому цьогоріч виповнилося 85 років, стали учасниками презентації другого тому зібрання його творів «Володимир Гнатюк», що відбулася днями в Закарпатській обласній бібліотеці ім. Ф. Потушняка. Упорядником праць батька став його син Олесь Мушинка, а видавцем – Центр антропологічних досліджень у Пряшеві.
Про тернистий і колосальний за своїм творчим ужинком шлях на дослідницькій ниві, котрим упродовж понад 60 літ йде сільський хлопчина з лемківського села Курів – до викладача університету, від пастуха колгоспних отар й пряшівського кочегара – до поважного академіка з світовим іменем, від віруючого в комунізм «русского» – до свідомого українця, від дослідника місцевого фольклору – до потужного науковця, рівного якому, певно, і не знайдеш сьогодні в Україні, Словаччині чи Європі, присутнім розповіла кандидат філологічних наук, редактор багатьох книг ювіляра Наталія РЕБРИК.
«Людина живе, працює, радіє… Але настає пора, коли починаєш підсумовувати пройдений шлях. Якраз такого віку і наукової зрілості досяг один з найвидатніших україністів Словаччини, надзвичайно активний науковець академік Микола Мушинка, доктор філологічних наук, який своєю невтомною працею поповнює скарбницю культурних надбань рідного народу, – наголосила пані Наталія. – Коли йому виповнилося 85, він написав 142 книги, брошури та збірники, 571 наукову розвідку, 2565 науково-популярних статей, 879 рецензій, але так і не знає спочинку. Нині він готує до друку монографію про Яцка Остапчука, розпочав роботу над третім томом «Вибраних праць» про Івана Панькевича, пише гасла до «Енциклопедії Українознавства», рецензує наукові збірники, монографії, автореферати, відгукується на різноманітні ювілеї меншими і більшими статтями, дає інтервʼю і знімається у фільмах, консультує молодих і старших при написанні кандидатських і докторських, бере посильну участь унаукових онлайн-форумах та інтернет-конференціях, щиро приймає звідусіль у власній хаті гостей і при тому багато читає. Це мала дещиця щоденної активної його праці, яка й змушує ті колеса крутитися, крутитися і крутитися…»
Микола Жулинський у ювілейні статті «Український пастир культури і науки» з нагоди 80-річчя академіка М. Мушинки бачить його поряд з Олександром Духновичем і Адольфом Добрянським. Дмитро Павличко, його близький приятель і однодумець, назвав Миколу Мушинку «духом українства світового», а Міхаель Мозер, Президент Міжнародної асоціації україністів, професор кафедри славістики Віденського університету, Українського вільного університету та Католицького університету ім. Петра Пазманя в Будапешті, вва-жає «історію його діяльності невід’ємною й надзвичайно важливою складовою історії міжнародної україністики в цілому». Свідченням цьому, зокрема, є і той факт, що професор М. Мушинка тільки за час відсторонення його від наукової діяльності «опублікував на Заході п’ять книжок та понад 150 наукових розвідок, науково-популярних статей та рецензій», зокрема альбом «Екслібриси українських шістдесятників (Банд-Брук, 1972), «Володимир Гнатюк і Закарпаття» (Париж, 1975), «Орест Жилінський, вчений з душею поета» (Банд-Брук, 1983), «Народна культура південних лемків» (Нью-Йорк, 1987), «Життя і справа Володимира Гнатюка» (Париж, 1988). Як фольклорист дослідив усну народну творчість русинів Войводини, культуру українців Румунії, лемків-українців Польщі і колишньої Югославії, повернув і відродив забуті імена українських письменників, учених, художників, музикантів, театралів, громадських і політич-них діячів – Володимира Гнатюка, Михайла Врабеля, Філарета Колесси, Івана Панькевича, Флоріана Заплетала, Франтішека Тихого, Миколу Неврлого, Юрія Шанту, Франтішека Главачка, Юрка Колинчака, Яна Онушка, Йосифа Маркова, Володимира Лібовицького, Володимира Січинського, Івана Зілинського, Михайла Качалуби, Симона Наріжного, Ореста Зілинського, Івана Мацинського, Володимира Стон-Балтаровича, Володимира Любовицького, Івана Кулеця, Никифора Лещищака, Никифора Довняка, Ольги Дутко, Юрія Костюка, Степана Рака, Олени Рудловчак, Єви Бісс, Василя Капішовського, Яцка Остапчука, Степана Паппа, Івана Голубовського, Олекси Новаківського, Степана Клочура-ка… «Навіть найсміливіша уява не здатна охопити весь той обшир наукових зацікавлень, пошукових пристрастей і творчих залюблень пастиря української культури і науки…», – підсумовує Микола Жулинський. Ці «пошукові пристрасті і творчі залюблення» частково втілені у видавничому проєкті «У всякого своя доля…» Миколи Мушинки і Ярослава Шуркала.
Основним рушієм життя для Миколи Мушинки є праця. Дотримуючись теорії Григорія Сковороди, Микола віднайшов свою «сродну працю». Він є вільним і самодостатнім. А коли його хотіли зробити підневільним, залежним, Мушинка вертався до Курова пасти отари. Він віднайшов «сродну працю», яку вміє, знає і хоче виконувати з глибоким переконанням, що тільки вона є смислом життя. «Ні за статті в ЕСУ, ні за інші статті та книги, – пише Микола Мушинка, – видані в Україні, я жодного гонорару не одержую. Дехто дивується, що ні за звання академіка, ні за ступінь доктора наук я не отримав ніякого додатку до платні. Коли я на це звернув увагу свого працедавця (деканат філфаку Пряшівського університету), мені сказали: «Ці титули надала Вам Україна, для якої Ви працюєте, то нехай вона дає Вам додаток до платні!». Нинішня моя пенсія не сягає рівня середньої пенсії кваліфікованого робітника. Та це анітрохи не відштовхує мене від безплатної роботи у сфері україністики. Єдиним гонораром для мене є авторські примірники опублікованих праць. Та і їх я не залишаю в себе, а дарую Державній науковій бібліотеці у Пряшеві, щоб вони служили широкому загалу науковців».
Крім наукової активності М. Мушинка є непересічним колекціонером творів образотворчого мистецтва. Його приватна галерея охоплює десятки визначних творів українського образотворчого мистецтва, серед яких – твори О. Новаківського, М. Бойчука, Ю. Панькевича, В. Касіяна, Й. Бокшая, О. Заливахи, І. Марчука та інших. Миколу Мушинку можна вважати живою легендою, оскільки, мабуть, нема серед українців взагалі людини, яка б мала таке величезне коло знайомих науковців, письменників, мистців та артистів. Закордонний Академік ві¬домий у колі редакційної колегії Енциклопедії українознавства, Енциклопедії сучасної України, в різних університетах України, в Українському вільному університеті в Мюнхені, в університетах США та Канади. Микола Мушинка обдарований талантом не тільки знаходити історичні документи, архіви, але й «загублених» людей, які під час Другої світової війни загинули чи «загубилися», як про це вдало зауважив Йосиф Сірка. Він віднайшов поховання командира УПА С. Стебельського-Хріна, дружини С. Єфремова Орисі Дурдуківської, юриста Станіслава Дністрянського, його дружини Софії, художниці Емілії Голубовської та ін. Останки деяких з них він ексгумував, на власних плечах заносив в Україну і перепоховав.
Пані Наталія Ребрик процитувала слова Аркадія Жуковського, професора Українського вільного університету в Мюнхені, голови Наукового товариства ім. Т. Шевченка в Європі та іноземного члена Національної академії наук в Києві, котрий вважає, що такі досягнення ювіляр має через те, що не є «кабінетним ученим», а також Алли Атаманенко, професорки Національного університету «Острозька академія», директорки Інституту досліджень української діаспори: «М. Мушинку завжди цікавила Людина. Він багато знайшов, опублікував і просто сприяв збереженню унікальних архівних, художніх та матеріальних джерел, кожна знахідка яких має свою дуже цікаву історію. Використовуючи методику «усної історії», він і сам став творцем унікальних біографічних джерел, записавши інтерв’ю з відомими вченими, громадськими діячами…».
Про подвижницьку науково-дослідницьку діяльність академіка Миколи Мушинки, творчу співпрацю з ним своїми спогадами того вечора ділилися голова Закарпатської «Просвіти» Павло Федака, краєзнавці Михайло Сирохман, Михайло Приймич, художниця Одарка Долгош, науковець-фольклорист Оксана Тиховська, син академіка, доктор філософських наук, науковий працівник Пряшівського університету Олесь Мушинка та інші. Вони наголошували, що пана Миколу не можна уявити без його Маґди – дружини-берегині, дружини-секретаря, дружини-однодумця, яка ось уже більше пів століття розділяє його радощі й біди, виховала з ним прекрасних синів, опікується малими і великими внуками, ревно і віддано оберігає свого мужа від усього навʼязливого і злого, тисячі разів править і друкує «його писання», розписує кожен його день для продуктивної роботи, контролює терміни написання статей і вчасність відповідей на листи, слідкує за дотриманням усіх родинних звичаїв і приписів лікаря… Маґда і Микола, діти і внуки, невістки і правнуки, свати, брати, сестри, куми – це родина. Українська справжня родина. Достойна і шляхетна, гідна наслідування.
Дивовижна, жертовна працьовитість, відданість українській справі, подвижницька діяльність на благо – це Миколин Чин – високий, достойний, ве-ликий, який наповнював, наповнює і, певно, наповнюватиме його життя всуціль, зранку й до ночі, в будень і в свято, щоб крутилися, добре крутилися колеса...
