Літня школа журналістики «Дня» передбачає не тільки насичене кореспондентське життя, зустрічі з цікавими людьми. Головний редактор газети «День» та ініціатор Школи Лариса Івшина включила в обов’язковий перелік заходів для слухачів відвідання місць, які на своїй особистій карті повинен позначити кожен українець. Серед них — Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», який давно відомий читачам «Дня» з численних публікацій про нього.
Екскурсію для учасників Школи журналістики розпочав син Івана Гончара, нині директор Музею свого батька Петро Гончар. Достатньо було тільки почути, як натхненно Петро Іванович розповідає про кожну експозицію, щоб зрозуміти: він не просто продовжує справу батька, він так само, як і його батько, живе своєю справою. Проте Петро Гончар розуміє, що сьогодні суспільство мало знає про українську народну культуру. Знає й те, що енергетика, сила й мудрість, які є в народній творчості, сьогодні, можливо, як ніколи, потрібні українцям. І тут самовідданої роботи музейників, очевидно, не достатньо. Настає територія відповідальності журналістів. Саме через повагу до професії журналіста (за словами Петра Гончара, другої за значимістю після музейної справи) він і перервав свою відпустку — щоб майбутні кореспонденти знали та розуміли, яка величезна спадщина за їх плечима.
Більше про Музей Івана Гончара — у враженнях учасників Літньої школи журналістики «Дня».
Євгенія КРИКУН, студентка Національного університету «Острозька академія»:
— В хаті-музеї Івана Гончара своя свята правда і палке серце народу. Це те місце, де предмет стає точкою відліку ціннісної системи координат. Це не просто колекція фотографій, картин, ікон, вбрання, хатнього приладдя українців, це не просто набір речей, а впорядкована система добра й любові, того, що народ береже та передає в казках і колискових. Це те, як збирається разом уся українська родина, як, входячи до хати, благословляють господарів, як вітаються з усіма в селі, як задумано слухають кобзаря, як Наталка виривається з обіймів Петра... Великі речі знаходять вираження в простих речах і стилях. Наївне мистецтво передає тепло і щирість, радість людської душі, через які розкривається велич українського духу.
Іван Гончар самотужки зміг подолати прірву між селом і містом, пройшов війну й роки радянських гонінь на все українське, намагаючись зберегти та відновити рідне, душу народу. Він зробив це настільки геніально, що ніхто не зможе приписати його вкладу в мистецтво маргінальний характер. Гончар як художник, скульптор і як збирач народних скарбів належить до когорти тих, хто відкриває нам цей світ. Так буває, лише коли божий дар є ідейно натхненним. Любов Івана до Батьківщини одухотворяє його мистецтво і робить великим. Тоді майстер у змозі виразити найпрекрасніші речі, увічнити ідеали. Молодий Тарас Шевченко Гончара — український Давид Мікеланджело. Таки дійсно, справжнє мистецтво повинне служити великій ідеї.
Протягом життя Іван охороняв свою хату від погроз радянської влади прийти та зруйнувати, спалити скарби українського народу. Подібно до цього, він боронив і нашу велику оселю від забуття. А Господь охороняв Івана...
Вікторія ПРАСОЛ, студентка Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»:
— Цікаво, що більшість людей люблять поговорити про те, як погано, що ніхто нічого не робить. А якщо хтось і робить, то як погано, що так мало людей робить щось хороше... І от яскравим прикладом стає Іван Гончар — людина, яка власними зусиллями зробила дуже велику справу, просто так, задарма віддала своє серце та душу, всю любов нашій культурі. Сумніваюся, що він сидів десь та приговорював: «Як же погано жити». То, може, варто вже скінчити балачки «про всіх тих поганих» і подивитись на себе, відповісти чесно (хоча б самому собі) — а що особисто я зробив? Адже навіть найменша справа, зроблена гуртом, може перетворитися на щось справді величне... І, можливо, настільки величне, як музей І. Гончара — місце для людей, які справді люблять СВОЄ, те, що є в кожного в крові й що не можна викинути з серця — свою Батьківщину!
Олена АВДІЄНКО, студентка Запорізького національного університету:
— У музеї Івана Гончара відчувається душа народу. На півтори години ми, учасники Літньої школи журналістики, змогли зробити невеликий екскурс до минулого, щоб побачити та почути від екскурсоводів, чим жило українське село, які картини створювали звичайні люди. Вони малювали те, що було привите ще змалечку: мрії про спокійне, мирне життя, відображали мотиви, які завжди оспівувала народна творчість. А вишитий одяг, чудові рушники — від них віяло працею та любов’ю! Ознайомилися й з роботами самого Івана Гончара, що вражали своїм багатством та талантом. Важко все перерахувати. Та головне — емоції, враження, які залишилися. Коли вийшли з музею, на душі так легко стало, бо відчувалася добра енергія й хотілося взяти до рук книжки метрів українського слова і ще раз перечитати знайомі поеми, і ще раз переконатися, що українці — щира, привітна нація, традиції якої треба берегти та шанувати.
Анна КОЗАЧЕНКО, студентка Національного університету «Острозька академія»:
— Візит до музею Івана Гончара викликав у мене багато полярних відчуттів, навіяв і позитивні, й сумні думки. З одного боку, хоч би ким ти був, хоч би де жив і що робив, українська культура викликала, викликає і викликатиме захоплення своєю колоритністю та мудрістю. З другого боку — починаєш розуміти, наскільки мало визнаних народом та урядом людей, що жили, творили, дихали вічністю, яких цікавило відродження всього українського...
Пишаюся... Попри передчуття майбутніх вихідних і закінчення п’ятничного робочого дня, попри втому ніг і міксу в голові, наприкінці екскурсії могла з упевненістю сказати: «Я пишаюся своєю країною вже від того, що у ній є такі люди, як Іван Гончар. Якби кожен, повернувшись частинкою свого зашкарублого серця, зробив хоча б десяту долю вкладу Гончара — українській культурі не було б рівних і з позиції унікальності, і з позиції популярності. Побачивши юрбу метушливих кореспондентів-практикантів Літньої школи журналістики (яка вовтузилася біля каси у намаганні знайти студентські квитки, аби подешевше придбати білетики в музей), Петро Гончар, син Івана Гончара, люб’язно погодився познайомитися з нами, незважаючи на те, що був у відпустці. Маючи безпосередню можливість спілкуватися з представником «славного роду Гончарів», не до кінця усвідомлювала: переді мною частинка історії! Читаючи про яку й уявити собі не могла, що побачу колись на власні очі, почую, до якої долучусь, хоча б у святості мовчання.
Знаю..., що діяльність музею спрямована на збереження, відродження і сприяння розвитку української культури. За центрами такого типу процвітання та поширення самобутньої української культури, її унікальних творінь. Проте діяльністю такого типу повинні займатися не лише культурні організації, а й кожен із нас. Той, кому не байдужа доля власної культури, той, кого цікавить не лише своє «я», хто прагне жити в демократичній незалежній Україні, а не якійсь там Малоросії...
Захоплююсь... Як сказав хтось із великих, мистецтво — мабуть, останнє пристановище свободи. Дійсно, саме воно покликане облагороджувати душі, саме воно дарує людині такий солодкий, але вже для нащадків та послідовників, вінець безсмертя. Створюючи власними руками те, що житиме ще довго після тебе, на мить замислюєшся над тим, а чи достатньо досконало виконана робота, чи, може, вона потребує доопрацювання... Зрештою, на цій грішній землі, окрім мистецтва, немає нічого абсолютно довершеного. І якщо вже про це говорити, то лише мистецтво стоїть вище всіх кривд і образ.
До речі, істиною є й те, що людині властиво прагнути вічності. Тяжіючи до накопичення українських цінностей, вона мало-помалу сама стає безпосереднім їхнім носієм. Так сталося і з Іваном Макаровичем, в очах якого вже тоді горів вогонь надії на перспективне майбутнє. Йшовши вулицею Гоголівською у бік Хрещатика здавати документи у художню індустріальну школу, босоногим у полотняних штанах і вишитій сорочці, вітався до кожного перехожого, а у відповідь отримував зніяковіло-зацікавлені погляди. Отак-то ми виховані. Дивуюся...
Сподіваюся..., візити до українських центрів народної культури типу музею Івана Гончара, де крізь глибину століть вітається до нас українська історія та культура, стануть не стільки систематичною, скільки обов’язковою частиною культурної програми для кожного свідомого українця. Читати в книжках про всі здобутки українців — добре, але, як то кажуть, краще один раз побачити, аніж сто разів почути.
Вірю..., що колись усіх нас, українців, об’єднає спільна мета, яка згодом інтегрується у кредо: жити на благо рідної країни, прославляти й увінчувати її у всьому, бути гідним носити звання громадянина України.
Олександр КАРПЮК, студент Запорізького національного університету:
— Окрім робіт самого музею, привернула увагу табличка з написом: «Тут усе милує і чарує, усе співає по-своєму, співає своїми барвами, колоритом, формами. Оце і є радість людської душі, яка завжди супроводжувала людину, допомагала їй жити і працювати, полегшувала лиху годину громадського та особистого горя, вчила вірити й надіятись, тішила в погожі дні. Оце і є саме життя народу». Це частина вступного слова Івана Гончара до огляду музею в кінці 60-х років. Тут я відчув радість від того, що я українець. Тому я ще раз переконався у правдивості слів: зміни себе — і тисячі навколо тебе врятуються (зміняться)». Ця виставка і була прикладом того, як одна людина може дати радість серцю хоча б на двогодинну екскурсію.
Анна ШКІЛЬНА, студентка Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»:
— Часто з друзями відвідую музеї Києва, хотілося б побувати в усіх! У Національному центрі народної культури — музеї Івана Гончара вже вдруге, але перевагою нашого редакційного походу стала зустріч із Петром Гончаром. Пізнавальною стала екскурсія, яку провела Лідія Подаківська-Кальненко, заввідділу архіву музею. З друзями ми дивимось все самі і лише здогадуємося про справжню історію речей за короткими підписами. А тут зрозуміла, що зі знавцем-оповідачем цікавіше. У п’яти залах музею зібрано раритетну колекцію, особливу, близьку серцю. Якою ж духовно багатою людиною був Іван Гончар, збирач народної культурної спадщини! Хотілося б більше пропагувати такі тематично українські музеї, бо там дух підіймається, патріотизм міцніє. Багата наша земля майстерними руками і їхнім творінням. Не знати, не бачити і не цікавитися цим — бути порожнім і пустослівним, якщо називати себе українцем.
Дарина ПУГАЧ, студентка Запорізького національного університету:
— Фотографії заввишки більш ніж два метри... І жорнова як символ нетлінного — часу. Іван Гончар збирав колекцію все своє свідоме життя; цією справою тепер займається його син. Колекція дуже велика, налічує найрізноманітніші експонати: національні костюми, фотографії, картини, зброю, предмети побуту, ікони. Колекція дуже близька до народу, бо твори, що її становлять, вийшли з рук народних митців і не мали бути знищені прибічниками радянського режиму. Мені ж особисто припав до душі рушник, вишитий кольоровими нитками, де зображено два голуби, а під ними — підпис: «Сидять голуби по парі та й воркують дуже», бо голуби символізують мир, а мир та злагоду українці люблять.
Анна ВАКУЛЕНКО, студентка Національного університету «Острозька академія»:
— Перші мої думки, коли я переступила поріг Музею Івана Гончара, були не про те, яка це чудова колекція, і не про те, що тут зосереджено багатство зібрання українськості, і навіть не про те, наскільки цінними є ці всі речі для осмислення минулого та їхнього збереження для майбутніх поколінь. Я подумала, що часто немає нічого важливішого за те, щоб опинитися в потрібний час у потрібному місці та діяти — можливо, навіть всупереч обставинам. Якби не колосальна праця Івана Гончара зі збирання народних виробів, таке трепетне ставлення до своєї колекції, плюс його особистий вклад як художника та скульптора, ми зараз просто не мали б ще одного шансу переконатися в тому, наскільки є унікальною та неповторною нацією, і водночас зрозуміти, що це все потребує поважного ставлення з боку громадян, відчуття гордості за свою країну, бо хто буде пишатися тим неоціненним спадком, як не ми самі???
Так, кожний з експонатів музею вартий уваги, проте мені найбільше запам’яталися картини, на яких зображено Наталку Полтавку та її коханого Петра. Найголовніше, що митці дуже точно передали емоції в стосунках, і видно ту непорочну мораль, яку прищепляли підростаючому поколінню змалечку. Стало якось незручно через те, що ці такі важливі сімейні та міжособистісні уроки мало культивуються в сучасному суспільстві, ще з роками розтрачуються, тому й маємо деградацію на всіх рівнях, забуваючи про те, що все починається з сім’ї та виховання в сім’ї — витоку здорової благополучної нації.
Моя мрія — так, нехай це звучить як початок шкільного твору, і все-таки: моя мрія — щоб кожен українець відчував те саме, що відчуваю я, коли опиняюсь у таких осередках української культури, як Музей Івана Гончара. Серед предметів українського побуту, екземплярів національного одягу, православних ікон, вишитих рушників мене охоплює відчуття чогось свого, нескінченно рідного. З новою силою пробуджується любов до барвистої культури мого народу, захоплення споконвічними традиціями, гордість за славетне козацьке минуле. Відчуваю себе справді як удома, як у білій хатинці з садком вишневим коло неї. Але поряд з усіма цими солодкими почуття неодмінно й смуток за те, що цю мою білу хату — мою Україну — розбирають на шматочки, розкрадають, розхапують все, що погано і добре лежить. А моя родина, яка живе зі мною в цій білій хаті, мій народ — не робить нічого, аби врятувати хоч крихту рідної домівки. І тоді у мені підіймається пекуча жага зупинити розкрадачів, відбудувати хату і знову повернути веселощі та радість у неї.
От я і мрію, щоб кожен українець, відвідуючи такі місця, як музей Івана Гончара, відчував цю безмежну любов до власної культури й країни, усвідомив те становище, у якому опинилася Україна сьогодні, і найголовніше — відчув нездоланне бажання відбудувати стіни, вибілити хату та відновити нашу велику, веселу, дружню родину — український народ!
Людмила ЖУКОВИЧ, студентка Національного університету «Острозька академія»:
— Спускаючись сходами у приміщення музею, я роздивлялася стіни й таблички з написами, які готують глядача до того, що їх чекає у виставкових залах. Найперше, вразили майже родинні стосунки працівників музею, безсумнівних фанатів своєї справи. Яке натхнення світилося в очах екскурсовода, коли вона почала розповідати біографію Івана Макаровича! Важко не відгукнутися зацікавленим поглядом на таку емоційність.
У першому залі було багато фото. З них дивилися круглолиці панянки і мужні чоловіки — люди іншого століття, такі відмінні від нас, усміхнених і позитивних. Неймовірно вразила контрастність між «тоді» і «зараз», коли я підійшла до дзеркала, що висіло у рамці на стіні з багатьма іншими рамками, в яких були фотокартки. За задумом упорядників музею, це такий собі спосіб відчути себе частинкою історії, яку змальовують ці світлини. Я дивилася на них і на себе — скільки в нас різного, але однозначно є те єдине, що нас об’єднує: Україна, її неймовірна історія та культура. Я відчувала себе частиною чогось великого, як ніколи в житті, до мурашок по тілу, я відчувала себе українкою, і гордості не було меж.
Мої емоції важко передати словами. Таке враження, ніби то був інший світ, у жодному з музеїв я не відчувала таку енергетику, такий спокій, таке натхнення. Споглядаючи шедеври наївного малярства, я дивилася на світ зі свого дитинства, тим світосприйняттям відчувала фарби, сюжети, людей.
Яке щастя, що був Іван Гончар. Що було йому не байдуже до мене сьогодні. І до тих, хто матиме чи вже мав щасливу нагоду доторкнутися до цих безцінних реліквій.
