ПОВЕРНЕННЯ
1957 рік. Він повертається на Батьківщину, яка тоді називалась Радянським Союзом. В той час коли сторінки фахового часопису «Вопросы востоковедения» рясніють статтями на зразок «сучасна турецька література і соцреалізм», йому вдалося в стінах Інституту сходознавства АН СРСР організувати сектор історії релігії та філософії Індії. Явище небачене для доби «наукового атеїзму». Доречі, свій сектор Реріх отримав з «легкої руки» Хрущова. Вчений «взяв» партійного лідера відкритістю та прямотою своєї натури.
Цей «інститут в інституті», очолюваний Реріхом на неповні три роки стає епіцентром наукового життя країни. Відроджуються грунтовні центрально-азійські студії, готується до друку багатомний тібето-англо- російський словник із санскритськими паралелями. А головне — на інститутському відділі Індії і Пакістану Ю.М.Реріхом порушується питання про відновлення серії «Бібліотека Буддіка». І ось, нарешті, навесні 1960 року побачила світ «Дхаммапада» з коментарями В.Топорова, учня Ю.М.Реріха.
Подальша доля «Дхаммапади», з одного боку, є типовою для тієї доби. Коли наклад книги був ще на складі, на неї накладається арешт через те, що «передмова і коментарі мають об’єктивіський характер». Проте неординарною для того часу і обставин була реакція Ю.М.Реріха. Йому вдається роздобути шість екземплярів книги і один із них він вручає Сервапаллі Радхакрішнану (останній тоді був Послом Республіки Індія в СРСР). Через деякий час на ім’я директора Інституту Б.Г.Гафурова по дипломатичних каналах надійшли привітання з приводу виходу в світ «Дхаммапади». Факт появи пам’ятки набув міжнародного розголосу і наклад було порятовано. Щоправда 10 травня 1960 р. на Бюро ВІН АН СРСР, де розглядалося питання серії «Бібліотека Буддіка» була винесена постанова, де зазначалося серед іншого: «Вважати невиправданою необхідність масового видання (в кількості 40000 прим.) «Дхаммапади» російською мовою». І взагалі вказувалося на потребу — «більш ретельного підходу до вирішення питання про доцільність публікації пам’яток літератури й філософської думки народів Сходу…»
А невдовзі після цієї радісної події, що відкривала нову сторінку сходознавчої й історичної науки у тодішньому Союзі, життя Юрія Реріха раптово обривається. Офіційне заключення — серцевий напад, про те обставини цієї передчасної смерті залишаються нез’ясованими.
Смерть Юрія Реріха перервала роботу над «Бібліотекою Буддіка», припиняє своє існування й сектор історії релігії та філософії . Проте наукова школа Реріха продовжує наснажувати не лише російську — почасти й українську — орієнталістику, але й позначилася на світовій сходознавчій науці. Серед його учнів — індолог Т.Я.Єлізаренкова, культуролог В.В.Іванов, непалознавець Г.І.Яковлєв, колишній його аспірант з Монголії Шегадин Бира, — який у Реріха ж поглиблював свої знання монгольської мови — тепер академік Академії наук МНР. Загалом Ю.М.Реріх офіційно вів близько десяти аспірантів, крім того, очолював всі тібетологічні дослідження в СРСР. Відомий євразієць Георгій Володимирович Вернадський, так відгукнувся з Америки на шестидесятирічний ювілей Ю.М.Реріха (посмертний для ювіляра): «Я глибоко шаную пам’ять про Юрія Миколайовича — одного із найвидатніших сходознавців нашого часу. Юрій Миколайович був вченим надзвичайно широкого розмаху творчої думки і вдумливої глибини проникнення в дух культури давніх народів, долі яких він вивчав у своїх історичних, археологічних і лінгвістичних працях».
Талановита наукова молодь тягнулася до Юрія Миколайовича не лише із закономірного бажання пізнати смак справжньої науки. Притягала сама особистість Реріха, його здатність поставити перед собою надзавдання, яке б з’єднувало собою шлях наукового і позанаукового пізнання. Т.Я.Єлізаренкова у своїх спогадах наводить, зі слів Ю.М.Реріха, один із таких випадків, що стався під час експедиції родини Реріхів по Сіккіму. «Правитель цього гімалайського князівства спершу досить сторожко зустрів дослідника. Напевне вирішив випробувати, — зауважує Єлізаренкова зі слів самого Реріха. — Чогьял (так у Сіккімі називали князя) сказав Юрію Миколайовичу, що у дворі йдуть приготування до стрільб із лука, чи не хоче він бути присутній при цьому? Коли спустилися у двір, чогьял познайомив його зі своєю дружиною і сказав, що — вона неперевершений стрілець, чи не довіриться дослідник її майстерності? Реріх погодився. Йому на голову поклали яблуко. Жінка прицілилась, і через мить стріла пронизала яблуко, збивши його з голови Юрія Миколайовича. Після цього випадку йому дозволили займатися дослідженням країни».
Повернення Ю.М.Реріха 1957 року з Індії, де він мав прекрасне положення, було частиною того життєвого надзавдання, що стояло перед дослідником. Ю.М.Реріху вдалося не лише фізично повернути в Росію спадщину батька, але й переломити різко негативне ставлення офіційних кіл СРСР до самого імені і спадщині Реріхів, що існувало фактично ще з 1926 року.
Для багатьох і багатьох представників старшого покоління яскравим спогадом на все життя залишились великі виставки сюжетних робіт Миколи Реріха, влаштовані завдяки Юрію Реріху впродовж 1958 — 1960 років. Ці вернісажі мали колосальний успіх у поціновувачів мистецтва. Очевидці згадують про кілометрові черги. Але не меншу увагу, ніж представлені в експозиції полотна, привертав до себе цей середнього зросту чоловік із зазвичай зосередженим виразом обличчя, який дивовижно гармонійно доповнювала тиха, ясна, незабутньо-щира посмішка. Ті, кому пощастило ближче познайомитись із Юрієм Реріхом відзначають, що «крізь його академічний образ струменіло тисячі потоків енергії».
Реріх, часом ніби між іншим, закидав у бесідах фрази, які багато про що говорили чутливому співрозмовнику. Ці зерна мудрості згодом проростали в свідомості людей як духовний імунітет проти тиску суспільної системи на особистість. «Багато хто мріє про свободу. Внутрішня людини завжди вільна. Головне — внутрішня людина». «Найголовніше — витримка в усьому. Ми багато чого доброго починаємо, але не закінчуємо».
Повертаючись на Батьківщину Ю.М.Реріх привіз із собою близько чотирьохсот живописних полотен Миколи Реріха, повний рукописний корпус «Аркушів щоденника» батька, і чотирнадцять книг Живої Етики (виданих раніше у Парижі та Ризі), укладання яких стало справою життя всієї родини Реріхів. Як відзначає віце-президент Міжнародного центру-музея Реріхів Л.В.Шапошникова — «Саме від Юрія Миколайовича, люди, що його оточували дізналися про суть і головну концепцію вчення Живої Етики або Агні-Йоги. І дізналися про це не з книжок, а від самого носія цієї концепції. [...] Чимало учасників Реріхівського руху, можливо, і не підозрюють, хто в дійсності стояв біля його витоків. Можливо, вони наївно вважають себе першими». Додамо, що саме постать Юрія Реріха і має бути нашим мірилом сьогоднішньої нашої оцінки реріхівського руху.
ВИТОКИ
Науковий шлях Юрія Реріха бере початок в насиченій атмосфері батьківського дому, сповненого напруженої роботи думки і зігрітого любов’ю. Родина Реріхів належала до тих династій де на рівних із витонченим чуттям Краси і всіх плодів творчості цінувалися мужність і героїзм. Юрій Реріх дослідницькою і життєвою відвагою надихався від матері, Олени Іванівни, для якої найогиднішим з людських якостей було малодушність і зрадництво. Згодом ця жінка візьме участь у центральноазійській експедиції, на коні подолає висогірні перевали і проявіть витримку духу проти п’ятидесятиградусних морозів і розбійницьких куль, підбадьорюючи весь караван.
Юрій Миколайович Реріх народився 3 серпня (за новим стилем — 16) 1902 року в містечку Окулівка Новгородської губернії. Його поява на світ відбулася майже в похідних умовах, Олена Іванівна тоді супроводжувала чоловіка в археологічній експедиції, що немов провістила його подальшу долю. Досить рано у хлопця проявився інтерес до Сходу. Одним із його улюблених героїв дитинства був Чингісхан. Схильність до військової справи, як і до великих мандрів (що потім дуже стане в пригоді під час Центральноазійської експедиції), також досить чітко означилась у ньому з юнацтва. Будучи гімназистом Юрій бере уроки у відомого тібетолога Тураєва та монголіста Руднєва.
Всіх чотирьох об’єднували також сміливі прагнення і красиві мрії. Мрії, що стали реальністю. Одна з них і визначила долю Юрія Реріха. Шукаючи витоків і першооснов Слов’янства Реріхи все частіше звертали свій погляд на Схід, до Індії. Україна опинилася на перехресті цих шляхів, де Схід і Захід подавали одне одному руки в метаісторичному діалозі. Уособлена біблійною енергією Шевченкового слова, вільним духом героїчного епосу, романтикою легенд про заховані скарби і магнетичним тяжінням степового простору, всіяного курганами, Україна для Реріхів стала помітною і незабутньою віхою на їхньому великому «індійському шляху».
1896 року Микола Реріх відвідує Київ. Його пам’ять назавжди збереже соковитість барв подільського ярмарку, могутню пластику київських круч, тихе світло стародавніх фресок і мозаїчну Оранту — Непорушну Стіну Святої Софії. Монументальні рішення часів Володимира Святого і Ярослава Мудрого згодом озвуться в його пошуках великого стилю, і у власних мозаїчних композиціях.
«Зупиняємося на дослідженні Києва лише тому, що в ньому майже єдиний шлях поглибити минуле країни», — пише М.Реріх і як художник, і як археолог —«перед очима ще сяє Візантія золотом і смарагдом тканин, емалей ... повз нас проходять строкаті фіно-тюрки. Загадково з’являються величні арійці. Залишають згаслі вогнища невідомі мандрівничі… Скільки їх. Із цих дарів складається синтез дійсного неонаціоналізму мистецтва… Коли суджено замість притупленої національної течії скластися чарівливому «неонаціоналізмові», то головним його скарбом буде велика давнина — вірніше: правда і краса великої давнини».
Пошуки скарбів давнини, плани широкомасштабного дослідження Києва, проекти створення Музею допетровського мистецтва і побуту пов’язали Миколу Реріха з плеядою видатних українських вчених, митців, колекціонерів, меценатів: Миколою Макаренком, Миколою Біляшівським, Василем Щавинським, Степаном Яремичем, Георгієм Нарбутом, Миколою Самокишем.
Юрій Реріх згодом продовжить творчі традиції батька щодо співпраці з українською інтелігенцією. Так завдяки подібній співпраці Ю.М.Реріха з О.В.Крижицьким (завідувачем відділом східного мистецтва Київського музею західного і східного мистецтва — нині Музей мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків) 1959 року Реріхом була атрибутована тібетська колекція Музею. Завдяки зустрічі Ю.М.Реріха того ж року з відомим шевченкознавцем Ю.О.Івакіним у 1964 році в Україні з’явилася перша публікація на тему «Реріх і Шевченко».
Знаменним для Миколи Реріха стало відвідання 1911 року виставки індійських старожитностей у Музеї Чернусского у Парижі, де експонувалося близько трьохсот знімків із фресок буддійських печерних храмів Аджанти, зроблених В.В.Голубєвим. Саме тоді для Реріха вперше прозвучало слово «експедиція». Ідея пошуку ланок зв’язку між індійською і слов’янською культурами отримала чітких обрисів.
У Києві ми маємо ще одну пам’ятку, що стала для Реріхів віхою на їхньому великому індійському шляху. Йдеться про парні музичні інструменти — труби канлінги (походять з Тібету або з Монголії), подаровані 1913 року П.К.Козловим М.К.Реріху, про що свідчить відповідний дарчий напис. Нині цей витвір тібетського мистецтва зберігається у Музеї мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків. Нещодавно ця пам’ятка експонувалася в Київському музеї російського мистецтва на виставці «Від Гімалаїв — Україні», присвяченої 100-річчю від дня народження Ю.М.Реріха. Тут же разом із гімалайськими етюдами Миколи Реріха були представлені тібетські ікони на шовку — ті самі, що їх свого часу атрибутував Юрій Миколайович.
Як вважає український тібетолог О.Д.Огнєва, подарунок Петра Козлова Миколі Реріху труб канлінгів (Козлов перед тим здійснив експедицію по Монголії, де мав аудієнцію з Далай-ламою ХIII) пов’язаний із будівництвом буддійського храму у Петербурзі. Художнє оздоблення цього храму відбувалося під керівництвом Миколи Реріха. Інструмент (канлінг), що його звук відтворює іржання чудесного коня, закликає вчителя, який приносить нове вчення, — вважає О.Д.Огнєва. Таким чином, подаровані Козловим речі мали знаковий характер. Додамо, що для родини Реріхів це дарунок дійсно став пророчим, оскільки реальна зустріч із Вчителями на маршруті трансгімалайської експедиції відкрила для них нову сторінку життя й творчості.
Одним із результатів співпраці родини Реріхів із малознаною в Європі Гімалайською групою філософів і стали тексти Живої Етики, укладені на принципах мозаїчного діалогу, що торкається найрізноманітніших аспектів буття. Поруч із філософсько-світоглядною системою ці тексти несуть в собі виразне етично-практичне спрямування, яке багато у чому стосується і практики наукових досліджень.
«ДОРОГИ, ЩО З’ЄДНУЮТЬ…»
Надзавдання орієнтальних досліджень Юрія Реріха особливо виразно проявляється в контексті проблеми Схід — Захід. що з усім розмахом і гостротою постала перед нами на початку третього тисячоліття. Останнім часом навіть лунають голоси про те, що конфлікт цивілізацій є нормою сучасного світу. Хоча неважко зрозуміти, якщо це протистояння продовжуватиметься, то взагалі самого світу може не стати. Але ще у першій половині ХХ століття Реріхи запропонували своє вирішення цієї доленосної проблеми. Суть реріхівського підходу полягає у філософії діалогу і духовного синтезу, внаслідок якого виробляється «третя позиція». Схід залишається Сходом, а Захід — Заходом. Кожен зі своєю системою цінностей. Але ці системи цінностей знаходять між собою порозуміння і співзвуччя. Ясна річ, що поняття Схід і Захід нині сприймаються не стільки як географічні категорії, скільки як світоглядні підходи до вироблення стратегії розвитку суспільства, особистості, людства загалом. Тому і знайти погодження між обома полюсами світового поступу людина має, передусім, в своєму внутрішньому світі — через віднайдення рівноваги між локальною ідентичністю та глобальним і космічним вимірами сучасної історії.
Історична модель, пропонована Реріхами як мислителями і, конкретно, Юрієм Реріхом як дуже практичним, не «кабінетним» вченим — це динамічна, відкрита історія, яка не знає «тисячолітніх царств» і «чистої раси». Це історичний процес, що наділений сенсом і сенс полягає у творенні культури. «Ідеї культури, проголошені в одній частині світу, нерідко з однаковим ентузіазмом сприймалися в іншій досить віддаленій частині світу. Це велике взаємотяжіння ідей, які мандрують дорогами, що з’єднують нації, не знає, такого явища як «бар’єр» між Сходом і Заходом», — писав він у книзі «Тібетський живопис» 1925 року.
Юрій Миколайович Реріх володів рідкісною поміж вчених здатністю «війти в середину» студійованого ним явища, осягнути його через співпереживання. «Труднощі у цій царині досліджень багатоманітні» — відзначає він у доповіді «Цілителі у Тібеті», — «Необхідно заслугувати на довіру туземних цілителів, терпляче пропрацювати тисячі сторінок рукописів, нерідко написаних надзвичайно складною технічною мовою, близько ознайомитись із туземним світоглядом і, попри це зберегти до нього неупереджений підхід». В сучасній етнологічній практиці подібний підхід отримав назву «включеного спостереження», він передбачає глибоку повагу до цінностей досліджуваної культури. Але Реріхи від співпереживання цінностей логічно прийшли до співтворення цінностей. Саме ця обставина робить їхню спадщину здатною органічно вживатися у простір практично усіх національних культур, збагачуючи національний характер певного народу і підносячи його до універсальних вимірів історії.
