Георгій Іванович Бурков довго сумнівався у своєму акторському покликанні й пішов вчитися на юридичний факультет Пермського університету. Але після денних студій римського права біг у вечірню студію Пермського драматичного театру. Отож, у одного з найпопулярніших радянських акторів не було театральної освіти. Ограновувати свій талант він почав вже на сцені. 1964 року він витягнув рідкісний для провінційного актора щасливий квиток, пишуть izvestia.ru. Його талант оцінив московський корифей Борис Львов-Анохін, і в 31 рік Георгій Бурков переїхав до Москви — у Драмтеатр імені Станіславського. Звикав до столичного життя важко. Через десять років у своєму щоденнику запише:
— Я досі не можу звільнитися від дуже багатьох провінційних рис моєї вдачі: не люблю їздити в таксі, не дуже вмію розмовляти по телефону, не вмію впевнено сидіти в ресторані та ін. Я абсолютно не пристосований до сучасного життя.
Пристосуватися допомогла дружина, з якою зустрілися в театрі. У своїх спогадах актриса Тетяна Ухарова дуже зворушливо описала їхню першу зустріч: «Я побачила інтелігента, схожого на бібліотекаря. Любові з першого погляду не було. Але серце забилося чомусь, виникла материнська ніжність, і це почуття не залишало до кінця, до останніх хвилин у лікарні. Була любов, пристрасть, дружба та завжди поряд — це материнське почуття: ніжність, страх, турбота... Він пішов провести мене до автобуса. Але я не поїхала. Ми не розлучалися до пізнього вечора. Ми говорили про «Маленького принца». Пізніше ми грали разом. Жора — Лис, я — Принц. Це було спектаклем у спектаклі. Для нас».
Незабаром народилася дочка Маша. З’явилися пропозиції зніматися в кіно, стало краще у фінансовому плані. Але куди подітися від мук творчих? 1970 року Георгій Іванович мріяв: «Мені виповнилося 37 років... Я готовий до чогось набагато більшого, ніж робив досі ... Настав час звершень. Час солодкий та небезпечний. Я готовий грати Гамлета, Тімона, Річарда, Ван Гога, Дон Кіхота, Фауста, Мефістофеля, Каїна, Майстра, Лоренцаччо, Федю Протасова, Годунова, царя Федора та багатьох інших. Я готовий і відповідаю за геніальність виконання». Але режисери пропонували зовсім інші ролі.
На таких артистів, як Бурков, обдарованих рідкісним почуттям трагікомічного, треба було спеціально писати сценарії. Адже актор був яскравий, народом любимий, але всі його персонажі проходили по категорії «краща роль другого плану». У результаті — понад 60 ролей. Найяскравіші — у фільмах Ельдара Рязанова. Петро в комедії «Зигзаг удачі» мріяв: «Давайте разом купимо автобус. Будемо їздити за місто, ловити рибу, пити пиво...», Федяєв у «Стариках-розбійниках» франтив скромним героїзмом: «Бандитські кулі зрешетили мене усього. Я весь в дірках». У «Іронії долі, або З легким паром» приятель Лукашина Міша — класика жанру: «Повір мені, я ніколи не п’янію».
З гіркотою Георгій Іванович повіряв щоденнику свої образи: «Невже люди не можуть зрозуміти мою акторську тему? Навіть не тему, а метод. Швидше й те, й інше... Я розповідаю про боротьбу за людську гідність, про активність, про талановитість Людини. Якою б знівеченою, якою б зіпсованою вона не була...» У фільмі Сергія Бондарчука «Вони воювали за Батьківщину» вустами свого героя актор з усією пристрастю говорив: «Російський солдат, звичайно, все витерпить. Але і в нього терпець не із заліза зроблений. Я нині так натерпівся всякої всячини, що в будинку мого терпіння всі шви полопалися». У боротьбі за місце під сонцем, що складає сюжет рязанівського «Гаража», його Фетісов дратував місткомівських діячів: «Ключики ми вам не віддамо! Ми вам не буратіни!» Досі пам’ятаю шок залу від репліки: «Я за машину Батьківщину продав!», «і регіт полегшення, коли стало ясно, що йдеться лише про сільський будинок. Про батьківський дім, створений працею декількох поколінь. Простодушний Фетісов, майстер «золоті руки», тонко відчував усю трагедію цієї зради...
Ельдар Рязанов дав актору Буркову можливість показати себе і в негативній ролі. З якою насолодою Георгій Іванович грав слугу графа Мерзляєва (Олег Басилашвілі). Артюхов підлабузнювався щосили своєю маленькою та підлою душею: «Граф добрий, мухи не образить», і, бажаючи показати себе освіченим, додавав: «Сатрап, він і є сатрап». В Артюхові артист зіграв те, що понад усе ненавидів у житті — плебейство та холуйство. Це благородство натури дуже ускладнювало йому життя, зате подарувало дружбу з Василем Шукшиним. Роки спілкування з великим російським актором та письменником стали найщасливішими серед прожитих у Москві. Під впливом друга Бурков став писати, задумався про режисуру. 1987 року зняв перший фільм «Байка», а в 1988-му став художнім керівником Центру культури Василя Макаровича Шукшина. Мріяв створити свій театр, свою театральну школу. Але 19 липня 1990 року тромб, що відірвався перекреслив усі плани. Георгію Буркову було 57 років.
Після смерті актора дружина Тетяна Ухарова підготувала збірник есе «Хроніка серця», де звичний образ свого хлопця, балагура та випиваки, багаторічного сусіда по під’їзду, було порушено. Те, про що можна було лише здогадуватися, дивлячись на екран, проступило запізнілою дійсністю. За характерною маскою ховалася тонка, інтелігентна, глибока людина, яка писала в своїх щоденниках: «Коли бачиш несправедливість, коли віриш у щось, коли в житті щось любиш та ненавидиш, тоді можна писати. Але писати не для того, щоб величатися письменником, а для того, щоб захистити те, що пристрасно любиш, від того, що всією душею ненавидиш...У донкіхотстві бачу сенс життя Людини. Найпрекрасніше в людині — прагнення зробити щось незвичайне».
